recenziya na povist borisa vasilyeva a zori tut tixi vasilyev boris - Шкільний Всесвіт

(1 варіант)

Багато книг на світі, всіх їх за життя мені не перечесть. Але я хочу розповісти про добуток, де порушена глибоко хвилююча мене проблема — проблема війни. Борис Васильєв — один з авторів добутків про Велику Вітчизняну війну. Він народився й жив у Смоленську. Але почалася війна, і він у рядах добровольців відправляється на фронт. Пройшовши війну з початку й до кінця, Васильєв виніс із фронту головні думки й ідеї своїх майбутніх добутків, написаних у сімдесяті роки. Одним з добутків «лейтенантської прози» є повість Бориса Васильєва «А зорі тут тихі…».

У цій повісті Васильєв описує життя й загибель п’яти дівчин — зенітниць. Пришедшие на війну по власній волі, що майже не вміли стріляти, вони гинуть від рук фашистської розвідки, захищаючи себе й Батьківщину. Жінки й дівчини, зовсім юна й молоді, війна не ставить границь віку й підлоги, тут всі й кожний — солдат. У тилу були німці, і кожний солдат почував свій борг перед Батьківщиною. Зупинити й знищити ворога за всяку ціну. І вони зупинять його, але ціною свого життя. Оповідання ведеться від імені коменданта роз’їзду Васкова. Вся повість побудована на його спогадах. У рамках післявоєнного часу йде оповідання про минулі жахи нелюдської війни. І це відіграє важливу роль в ідейно — художнім сприйнятті повести. Ця повість написана людиною, що побувала й прошли всю війну, тому вся вона написана правдоподібно й захватывающе, з яскравим виділенням всіх жахів війни. Свою повість автор присвячує моральній проблемі формування й перетворення характеру й психіки особистості в умовах війни. Наболіла тема війни, несправедливе й жорстокої, поводження різних людей у її умовах показано на прикладі героїв повести. У кожного з них своє відношення до війни, свої мотиви боротьби з фашистами, крім основних, і всі вони різні люди. І саме цим солдатам, молодим дівчиськам, має бути виявити себе в умовах війни; комусь уперше, а комусь і немає. Не все дівчини проявляють героїзм і мужність, не все залишаються твердими й стійкими після першого бою, але все дівчини гинуть. Тільки старшина Басків залишається в живі й доводить виконання наказу до кінця

Тема війни актуальна в будь — який час, тому що там гинуть люди. І автор за допомогою свого таланта й майстерності зміг довести ще раз її актуальність. Всі тяготи, несправедливості й жорстокості автор описує з винятковою простотою й стислістю. Але це не шкодить сприйняттю повести. Сцени з життя дівчин ємні й короткі, але дають повне подання про кожну героїню, У своїх героях автор показує різні типи людей, їхнє поводження, і це у Васильєва, на мій погляд, виходить особливо добре. Васильєв не просто письменник, а письменник — психолог. І цьому він учився не по книжках, а саме життя, точніше, війна навчила й допомогла розуміти психологію людей

Прочитавши твір Бориса Васильєва, мені здається, кожний не раз ще задумається про війну з її безглуздістю й наслідками. Це добуток повинне залишити незабутнє враження в сучасного покоління, щоб кожний задумався про те, щоб війна не повторилася. Після прочитання «А зорі тут тихі…» мені здалося, що я сама разом з дівчинами побувала в бойових умовах, бачила ворога й загибель зенітниць. Це ще раз підкреслює майстерність письменника. На мій погляд, добуток написано цікаво й переконливо, все правдиво й природно. Кожна деталь, починаючи з опису роз’їзду, лісу, доріг і закінчуючи героями й сценами їхньої загибелі, важлива для єдиного, цілого сприйняття повести. І Борис Васильєв, мені здається, ніде не перебільшив

Я не можу сказати, що ця книга моя сама улюблена. Одну, саму улюблену книгу дуже важко виділити з різноманіття книг. Я вважаю, що добуток написаний на високому рівні, просто й доступно для будь — якого читача. У наш неспокійний час такі добутки просто необхідні, тому мені й хотілося розповісти про одному з них. Саме майстерність таких письменників, як Васильєв, розкриває й підкреслює нелюдськість війни. І мені здається, що такі добутки, як повість «А зорі тут тихі…», актуальні й звучать як застереження нам

(2 варіант)

Васильєв Борис Львович народився 21 травня 1924 року в родині командира Червоної Армії в місті Смоленську на Покровській горі. Член КПРС із 1952 року. Добровольцем пішов на фронт. Батько його був кадровим командиром. В 1969 році Б. Васильєв написав повість «А зорі тут тихі…», в 1974 році — роман «У списках не значився», які присвячені темі Великої Вітчизняної війни. Сучасна проза про війну примітна різноманіттям тим і жанрів. Але при всій цій розмаїтості авторських підходів і стилів особливої уваги заслуговує єдність сучасної радянської літератури про війну в тій її частині, що розкриває секрети нашої перемоги, пояснює причини й джерела подвигу народу

Цікаво відзначити, що за останнім часом з’явилося багато книг про війну, герої яких змушені діяти в особливо важких умовах: те в умовах раптового оточення, те стримуючи розпачливий натиск ворога. Тобто письменники створюють образи людей, які перед особою страшної небезпеки, як «при світлі дня», розкривають щиросердечні якості, виховані в них новим ладом, — саме ті, які й визначили переможний результат війни. Це насамперед — максимальна віддача сил, викликана ясним і неухильним розумінням свого особистого боргу, де б не виявився боєць

У повісті Бориса Васильєва «А зорі тут тихі…» трагічні дії відбуваються на мало кому веденому 171 — м роз’їзді, у лісі, осторонь від якого німці цілодобово бомблять Мурманську дорогу. Назва повести є повною протилежністю подіям самої повісті. До символу, і героїчн і трагедійного одночасно, піднімається подвиг старшини Васкова й п’яти дівчин — зенітниць

Сильне емоційне враження, що ця повість робить при першому читанні, ще більше зростає, коли починаєш читати її аналітично. Виявляється, вона надзвичайно коротка: деяким більше тридцяти журнальних сторінок! Це значить (оскільки зміст її бачиться величезним), що в цьому випадку лапідарність добутку відповідає глибинній специфіці мистецтва: автор зупинив нашу увагу лише на тих моментах дійсності, які загальцікаві й здатні схвилювати кожного особисто, і до мінімуму звів елемент безособово — інформаційний

Максимальне розкриття можливостей людини у своїй справі, що разом з тим і одночасно є народною справою, — такий зміст узагальнення, що витягається нами з історії страшної й нерівної боротьби, у якій перемогли поранений у руку Васков і загиблі все до однієї його дівчини, яким ще тільки стояло довідатися радість любові, материнства

«Одне знав Васков у цьому бої: не відступати. Не віддавати німцеві ні клаптика на цьому березі. Як ні важко, як ні безнадійно — тримати…

И таке почуття в нього було, немов саме за його спиною вся Росія зійшлася, немов саме він, Федот Евграфыч Васков, був зараз її останнім синком і захисником. І не було в усьому світі більше нікого: лише він, ворог да Росія».

Таким чином, невелика по числу сторінок повість Б. Васильєва дає більші підстави для багатоаспектного й серйозного розбору ідейно — художніх достоїнств сучасної радянської літератури

Але тут про неї говорилося лише у зв’язку з тим, що книги про війну переконливо розкривають такий секрет нашої перемоги у Великій Вітчизняній війні, як масова ініціатива радянських людей усюди, де б їм ні довелось боротися, — чи виковуючи перемогу в тилу, пручаючись загарбникам у полоні й в окупації або воюючи на фронті

Мир не повинен забувати жахи війни, розлуку, страждання й смерть мільйонів. Це було б злочином перед полеглими, злочином перед майбутнім. Пам’ятати про війну, про героїзм і мужність минулими її дорогами, боротися за мир — обов’язок всіх живучих на Землі

«А зорі тут тихі…» Ця повість Бориса Васильєва зробила на мене сильне враження. Вона вразила своєю глибиною й важливістю піднятих проблем. Цікава манера письменника: він ніде не обрушує потоку слів на адресу героїв, не дає їхніх прямих характеристик, як би бажаючи, щоб ми самі розібралися в них. Повість змушує над многим задуматися. Саме головне в ній — вона не залишає нас байдужими

(3 варіант)

«А зорі тут тихі…» — це повість про війну. Дія відбувається в роки Великої Вітчизняної війни. На одному із залізничних роз’їздів службу несуть бійці окремого зенітно — кулеметного батальйону. Ці бійці — дівчини, а командує ними старшина Федот Евграфыч Басків. Спочатку це місце було тихим куточком. Дівчини іноді по ночах стріляли по літаках. В один день трапилося щось непередбачене. З’явилися німці. Переслідуючи їх у лісі, дівчини на чолі з Васковьм вступають із ними в нерівний бій. Вони гинуть одна за інший, але лють і біль, бажання помститися допомагають Васкову перемогти

Вся повість написана легко, розмовною мовою. Завдяки цьому краще розумієш думки героїв і те, що вони роблять. На тлі жахливих подій травня 1942 року цей роз’їзд виглядає курортом. Спочатку це дійсно було так: дівчини загоряли, улаштовували танці, а ночами «азартно лупили із всіх восьми стовбурів по німецьких літаках, що пролітають,».

У повісті шість основних героїв: п’ять дівчин — зенітниць і старшина Басків

Федотові Васкову тридцять два роки. Він закінчив чотири класи полкової школи, а за десять років дослужився до старшинського звання. Басків пережив особисту драму: після фінської війни його дружина кинула чоловіка. Свого сина Басків витребував через суд і до матері в село відправив, але там його вбили німці. Старшина завжди почуває себе старше свого років. Він виконавчий

Молодший сержант Рита Осянина вийшла заміж за «червоного командира» у неповні вісімнадцять років. Свого сина Алика вона відправила до батьків. Її чоловік геройски загинув на другий день війни, а Рита довідалася про це тільки через місяць. Соня Гурвич — сирота. Її батьки, швидше за все, загинули в Мінську. Вона в цей час училася в Москві, готувалася до сесії. У загоні вона була перекладачкою

Галя Четвертак не знає своїх батьків. Її підкинули в дитячий будинок. Привыкнув оточувати все таємничістю, вона змусила поволноваться через це. Галя говорила всім, що її мама — медичний працівник. Я вважаю, що це була не неправда, а бажання, видавані за дійсність. Ліза Бричкина була дочкою лісника. Один раз до них у будинок батько привів гостя. Лізі він дуже сподобався. Він обіцяв улаштувати неї в технікум з гуртожитком, але почалася війна. Ліза завжди вірила, що завтрашній день наступить і буде краще, ніж сьогодні.

Женя Комелькова, перша красуня роз’їзду, виросла в гарній родині. Вона любила розважатися, і одного чудового дня закохалася в полковника Лужина. Він — Те й підібрав її на фронті. У нього була родина, а Женьку за зв’язок з ним відправили на цей роз’їзд. Один раз дівчин перевели з передовий на об’єкт (роз’їзд). Рита попросила послати туди саме її відділення, тому що звідти було легше добиратися до міста, де жили її батьки й син. Вертаючись із міста, саме вона виявила німців

Майор наказав Васкову наздогнати диверсантів (Рита бачила двох) і вбити їх. Саме в цьому поході й розвертається основна дія повести. Басків допомагає дівчинам у всім. Під час зупинки на перевалі між ними панують дружні відносини

З’являються німці. Виявляється, що їхній шістнадцять чоловік. Васков відправляє Лізу назад на роз’їзд. Першої вмерла Ліза Бричкина. Вона потонула в болоті, вертаючись на роз’їзд: «Ліза довго бачила це синє прекрасне небо. Хриплячи, выплевывала бруд і тяглася, тяглася до нього, тяглася й вірила». Вона до останньої миті вірила, що завтра наступить і для її

Соню Гурвич застрелили, коли вона повернулася за забутим кисетом Васкова. У Галі Четвертак не витримали нерви, коли вона сиділа зі старшиною в дозорі. Риту Осянину ранило гранатою, і Женя загинула, відводячи від її німців. Рита, знаючи, що її рана смертельна, вистрілила собі в скроню. Разом з автором переживаєш ці смерті й біль Васкова, що зумів перемогти. Повість написана дуже жваво, зрозуміло. На тлі війни показані оптимістично настроєні дівчини. Перемога Васкова символізує перемогу росіян над німцями. Важко далася, повну втрат перемогу. Наприкінці повести, в епілозі, Борис Васильєв показує пару героїв — Альберта Федотыча і його тата. Очевидно, Альберт — це той самий Алик, син Риты. Федот Васков усиновив його, хлопчик уважає його сьогоденням батьком

Це значить, що, незважаючи на всі труднощі й позбавлення, російський народ живий і буде жити. Дуже цікаве зображення природи. Гарні види, намальовані автором, оттеняют все що відбувається. Природа як би дивиться на людей з жалем, участю, як би говорячи: «Нерозумні діти, зупинитеся».

«А зорі тут тихі…» Все пройде, а місце залишиться тим же. Тихим, безмовним, гарним, і тільки будуть біліти мармурові могильні плити, нагадуючи про те, що вже пройшло

Цей добуток служить чудовою ілюстрацією до подій Великої Вітчизняної війни

Ця повість мене дуже вразила. Перший раз я неї читала, сидячи з носовою хусткою в руці, тому що удержатися неможливо. Саме через це сильне враження, що так запам’яталося мені, я й вирішила написати про цей добуток. Основна ідея цієї повісті — непереможність людей, що борються за волю Батьківщини, за праве діло

(4 варіант)

Недавно я прочитала повість Бориса Васильєва «А зорі тут тихі…». Незвичайна тема. Незвичайна, тому що написано про війну так багато, що не вистачить однієї книги, якщо згадувати тільки одні назви книг про війну. Незвичайна, тому ніколи не перестане хвилювати людей, роз’ятрюючи старі рани й душу болем серця. Незвичайна, тому що пам’ять і історія в ній злилися воєдино.

Я, як і всі мої ровесники, не знаю війни. Не знаю й не хочу війни. Але адже її не хотіли й ті, хто гинули, не думаючи про смерть, про те, що не побачать більше ні сонця, ні трави, ні листів, ні дітей. Ті п’ять дівчисьок теж не хотіли війни!

Повість Бориса Васильєва потрясла мене до глибини душі. Рита Осянина, Женя Комелькова, Ліза Бричкина, Галя Четвертак. У кожній з них я знаходжу небагато від себе, вони мені близькі. Кожна з них могла б бути моєю мамою, могла розповідати мені про прекрасний, учити жити. А я могла б виявитися на місці кожної з них, тому що мені теж подобається вслухуватися в тишу й зустрічати такі от « тихі — тихі зорі».

Я навіть не знаю, хто з них мені ближче. Вони всі такі різні, але такі схожі. Рита Осянина, вольовою й ніжною, багата щиросердечною красою. Вона — центр їхньої мужності, вона — цемент подвигу, вона — Мати! Женька… Женячи, Женечка, весела, сміхотлива, гарна, бешкетна до авантюр, розпачлива й утомлена від війни, від болю, від любові, довгої й болісної, до далекої й одруженої людини. Соня Гурвич — втілення учениці — відмінниці й поетична натура — «прекрасна незнайомка», що вийшла з томика віршів Олександра Блоку. Ліза Бричкина… «Эх, Ліза — Лизавета, учитися б тобі!» Учитися б, побачити б велике місто з його театрами й концертними залами, його бібліотеками й картинними галереями. А ти, Ліза… Війна перешкодила! Не знайти тобі свого щастя, не писати тобі лекцій: не встигла побачити всі, про що мріяла! Галя Четвертак, так і не повзрослевшая, смішна й незграбно дитяче дівчисько. Записки, втеча з дитячого будинку й теж мрії… стати новою Любов’ю Орловой.

Ніхто з них не встиг здійснити свої мрії, просто не встигли вони прожити власне життя. Смерть була у всіх різна, як різними були і їхньої долі: у Риты — зусилля волі й постріл у скроню; у Жені — розпачлива й небагато безрозсудна, вона могла б сховатися й залишитися в живих, але не сховалася; у Соні — удар кинджалом у поезію; у Галі — така ж хвороблива й нещадна, як вона сама; у Лізи — «Ах, Ліза — Лизавета, не встигла, не змогла здолати трясовину війни…».

И залишається старшина Басків, про яке я ще не згадала, один. Один серед болю, борошна; один зі смертю, один із трьома полоненими. Один чи? Уп’ятеро більше в нього тепер сил. І що було в ньому кращого, людяного, але захованого в душі, усе розкрилося раптом, і що пережив, перечув він за себе й за них, за його дівчисьок, його «сестричок». Як журиться старшина: «Як же жити — те тепер? Чому це так? Адже не вмирати їм треба, а дітей родити, адже матері — вони!» Поневоле навертаються сльози, коли читаєш ці рядки. Але треба не тільки плакати, треба й пам’ятати, тому що мертві не йдуть із життя тих, хто їх любив. Вони тільки не старіють, залишаючись у серцях людей вічно молодими

Чому ж все — таки саме цей добуток памятно мені? Напевно, тому, що письменник цей — один із кращих письменників нашого часу. Напевно, тому, що Борис Васильєв зумів повернути тему війни тією незвичною гранню, що сприймається особливо болісно. Адже ми, і я в тому числі, звикли сполучити слова «війна» і «чоловіка», а тут жінки, дівчини й війна. Васильєв зумів так побудувати сюжет, так усе зв’язати воєдино, що важко виділити окремі епізоди, повість ця — єдине ціле, злите. Прекрасний і нероздільний пам’ятник: п’ять дівчин і старшина, що встали посередині росіянці землі: лісу, боліт, озер, — проти ворога, сильного, витривалого, механічно вбиваючого, котрий і по числу значно перевищує їх. Але вони не пропустили нікого, стояли й коштують, вилиті із сотень і тисяч схожих доль, подвигів, із всього болю й сили російського народу

Жінки, російські жінки, що перемогли воїнові й смерть! І кожна з них живе в мені й інших дівчиськах, просто ми не зауважуємо этого. Ходимо по вулицях, говоримо, думаємо, мріємо, як вони, але наступає мить, і ми відчуваємо впевненість, їхня впевненість: «Смерті немає! Є життя й боротьба за Щастя й за Любов!»