recenziya na film lyudin amfibiya rezhiseri volodimir kazanskij volodimir chebotarev recenzii - Шкільний Всесвіт

Роман Олександра Бєляєва « Людина — Амфібія» з’явився в 1928 році. Однойменний фільм — тридцять чотири роки через. Книга написана в рік офіційного народження звукового кіно. Фільм знімався в ту пору, коли знімальна техніка вже освоїла морські глибини

Бєляєв склав сумну утопію, у якій мотиви відкриття нових життєвих просторів римувалися з животрепетною темою синтетичної людини. Ласі до наживи обивателі тягли сальні щупальця до відкриття доктора Сальватора, лютовали спецслужби, прогресивний журналіст Ольсен бився об стіну мовчання як риба об лід, а напівриба — напівлюдина, чарівний мутант Ихтиандр втілював границі дерзання, які виявилися куди ширше границь суспільної терпимості. Морський диявол загинався у світі жовтого диявола, допитливий розум пасував перед капіталом, а науки — перед людською низькістю

Наприкінці двадцятих особливою романтикою наділялося позитивне знання соціального майбутнього. Початок шістдесятих було епохою романтичного сьогодення. Тлумачили про фільми й «ліриках», про те, чи варто відправлятися на Марса, брати із собою гілочку бузку й цитувати напам’ять рядок — іншу Аполлінера. У моду входить все тендітне, контрастне, вигадливе, як Пикассо на міщанських шпалерах, транзистор у тайзі або освідчення в коханні під зводами імперського метрополітену

Беляевский сюжет повинен був спокусити шістдесяті роки вже тим, що розвертається в морських глибинах. Корали, черепашки, дивовижні риби й водорості, що наповнюють обитель безмовності й спокою, взагалі давно присмотрены як кінематографічна натура

У нас глибоководний культ перегукувався із суворою поезією самітності. За три роки до « Людини — Амфібії» на «Ленфильме» зняли «Останній дюйм», у якому двухсотпроцентно хемингуэевский Микола Гаків на смерть бився під водою з акулами — людожерами. Ще через кілька років уява радянських глядачів назавжди вразить сцена підводного похорону із франко — італійських «Шукачів пригод», коли під переливчастий вокаліз тіло Джин Шимкус повільно опуститься на дно. Так аж до кінця вісімдесятих, до «Блакитної зірки» Люка Бессона, що пірнув відпочити на полпути з паризької підземки до американського екрана

Не менш экзотичной середовищем, чим хмари або товща вод, для радянського кіно був закордон. Конструюючи її, радянське кіно завжди сідало в калюжу. Париж, знятий у Львові, або Таллин, загримований під Берлін, незмінно видавали рукоділля й кустарщину. « Людина — Амфібія» виявився в числі деяких фільмів, де закордон вийшов без поддавков і стильно.

Південне портове місто, темно — синє небо, яскраве сонце й пил, довгі жаровні й маленькі крамнички, що майже пахнуть із екрана ваніллю, імбиром і тютюном, не були потугами на копію асфальтових джунглів або марною спробою підглядіти в щілинку залізної завіси. Марсель, Алжир, Лісабон? Може бути, Маракайбо або Джорджтаун? Або Касабланка? А найімовірніше Зурбаган — столиця мрії, примарне місто, придуманий і занесений на карту шістдесятих Олександром Гріном

В екранному варіанті « Людини — Амфібії» Грін начебто й впрямь переписав Бєляєва. І не тільки тому, що що зіграла Гуттеэре Настасія Вертинская за рік до цього знялася в ролі Ассоль із «Червоних вітрил» (ще через два роки вона стане Офелией у козинцевском «Гамлеті» і остаточно затвердить себе як муза шістдесятих). Бєляєв складав соціальні утопії, Грін придумував утопії чутливі. Тобто дозволяв почуттям стати тим, чим вони могли б бути, остаточно порвавши среальностью.

На початку шістдесятих два міфи срослись воєдино. Романтична історія чужинця, пустельника й ізгоя стала не менш романтичною історією любові, оглушливою мелодрамою з фантастичним допуском. Задовго до мильних опер у ній було вигадливе тропічне середовище, море, сонце, ловці перли, нічні шинки, класна балада Андрія Петрова про те, що «краще лежати на дні», і знамениті бугі — вугі «Агов, моряк, ти занадто довго плавав!».

Притча про нетерпимість стала більше схожої на жанровий фільм. Професор Сальватор став шляхетним батьком, нудновато — позитивний Ольсен — іншому — наперсником, а жадібний Дон Педро — розкішним лиходієм. Неправдоподібно прекрасний Володимир Коренев дотепер змушує згадувати Рудольфа Валентина — у своєму земному втіленні людин — риба приніс на наш екран образ волоокого латинського коханця. Його лускате вбрання, що передбачило примхи поп — артовских кутюр’є, волав до океану й до космосу — не випадково в костюмі Ихтиандра грав одне зі своїх останніх шоу Сергій Курехин.

Вільний цивільний костюм і недбало зав’язана бандана точно вказували на походження образа. Збиткове чудо доктора Сальватора, сребротелый Ихтиандр у миру виявляється «золотим хлопчиком», вільним від осоружних умовностей. Він не знав ціни грошам, але гроші в нього були. Облагодіяний рибалка волав: «Божевільний мільйонер!» І це була суща правда, тому що тільки безладні багатії можуть купатися у вуличних фонтанах і розплачуватися мокрими списами грошей

Диктаторові стилю Дэвиду Боди знадобилося більше десяти років, щоб усвідомити близькість інопланетянина й плейбою. Ихтиандр був і тим і іншим з тією же легкістю, з який міняв убрання. До того ж Володимир Коренев чи виявився не першим радянським актором, який почали знімати як відверто цукеркового жанрового красеня

Всі герої « Людини — Амфібії» були взагалі дивно, фантастично гарні — эталонно — шестидесятнические ока Вертинской, сива грива Миколи Симонова, різкі вилиці й еспаньйолка Козакова дали фільму щось більше, ніж життя. Вони дали йому стиль

Що стосується скафандра й шолома — плавця, і тут ексклюзив можна заперечувати. У другій половині п’ятидесятих американець Джек Арнольд запустив класичну киносерию «Чудовиська чорної лагуни», де плаваючий монстр разюче нагадує нашого Ихтиандра.

Різниця лише в тім, що тамтешній жабродышащий заплутався в інстинктах і душогубстві, а наш підняв із дна перлове намисто романтики й волі. Чи можна сказати, що по цю сторону «залізної завіси» жилося веселіше? Невідомо. Однак тільки в рік виходу « Людини — Амфібію» подивилися шістдесят п’ять із половиною мільйонів глядачів