providni temi liriki pushkina - Шкільний Всесвіт

Пушкін належить до тих поетів, творчість яких розвивається настільки стрімко, що кожний наступний етап відрізняється, іноді дуже істотно, від попередніх. Це стосується й лірики. Але є в ній теми, які можна було б назвати наскрізними або провідними, хоча й вони трансформувалися відповідно до етапів творчості.

Однією з таких тем є громадянська. У 1820-і роки вона представлена віршами «Село», «Вольність», «До Чаадаєва», «Кинджал», «В. Л. Давидову» та ін., про які вже йшлося і які ілюструють явища, характерні для декабристського романтизму. Криза у світогляді Пушкіна, що ознаменувала початок його розходження з декабристським розумінням історії й громадського руху, відбилася у віршах «Сівач», «Хто, хвилі, вас зупинив…», «Демон» (1823). Однак заповіти волі й рівності залишалися для поета незмінними; досить назвати вірш «Андрій Шеньє» із присвятою арештованому Н. Н. Раєвському (1825). Через цей вірш Пушкіна в січні 1827 року було викликано на допит, на поета було заведено справу, слідство тривало до травня 1828 року й завершилося встановленням негласного нагляду за поетом.

Шукаючи нові, недекабристські шляхи громадської активності, Пушкін приходить до думки про необхідність поета-порадника або «наставника» при государі. Ці ідеї відбилися в «Стансах» (1826) і у вірші «Друзям» (1828). Одне зі своїх завдань Пушкін убачав у тому, щоб нагадувати цареві про декабристів і закликати до милосердя. Так було в нічній розмові з Миколою І 8 вересня 1826 року, про це йдеться у «Стансах», так буде протягом 1830-х років, аж до «Пам’ятника» («І милість до повержених закликав»)

Дотепер у науці тривають суперечки про те, ким виступає Пушкін в «Посланні в Сибір» (1827) — «душеприказчиком» декабристів чи миротворцем, що передає страдникам у «каторжних норах» царську обіцянку про помилування? Зважаючи на всю творчість поета і вірш «Аріон» (1827), довіреною особою царя Пушкін не був і бути не міг. До того ж вірш «Анчар» (1828) завершує тему про милосердя самодержавної влади.

Після 1828 року громадянська тема у творчості Пушкіна вичерпується. Мабуть, відголоском її можна вважати три вірші 1831 року — «Перед гробницею святою…», присвячений М. І. Кутузову; «Наклепникам Росії», написаний як відповідь європейській (найбільше французькій) пресі після критики дій російських військ (придушення польського повстання), і «Бородінська річниця» — один із перших у літературі відгуків на славну перемогу російських військ у 1812 році, ускладнений тим, що із цією річницею збіглося узяття російськими військами передмістя Варшави. Варто погодитися з В. І. Кулешовим, який зазначає, що Пушкіну «притаманна була державно-патріотична свідомість, яка сформувалася на ґрунті визвольної війни 1812-1815 років. Із цих позицій він вирішував і «польське питання» —як внутрішньослов’янську, «сімейну» справу…»

Протягом останнього десятиліття творчості Пушкіна однією із центральних стає тема поета й поезії, а її «межовими» віхами є вірші «Пророк» (1826), «Пам’ятник» (1836), «Поет» (1827), «Поет і юрба» (1828), «Поетові» (1830), «Луна» (1831).

Вірш «Пророк», яким започатковано цикл, звичайно трактують як утвердження суспільно активної й мужньої місії поета, значення якої підкреслено біблійною образною будовою. Давно відзначено, що у вірші звучать мотиви із старозавітної книги пророка Ісайї. У шостому розділі книги читаємо: «Навколо Нього стояли серафими; у кожного з них по шість крил… Тоді підлітає до мене один із серафимів, і в руці в нього палаюче вугілля, що він взяв кліщами з жертовника. І торкнувся вуст моїх і сказав: от це торкнулося вуст твоїх, і беззаконня твоє відділене від тебе, і гріх твій очищений. І почув я голос Господа, що говорить: кого Мені послати? і хто піде для нас? І я сказав: от я, пошли мене. І сказав Він: піди й скажи цьому народу…» (Ісайя, гл. 6, ст. 6-9).