problemi moralnogo viboru rasputin valentin - Шкільний Всесвіт

Однієї із кращих книг про минулу війну Віктор Астафьев назвав повість Валентина Распутіна «Живи й помни», відзначивши «приголомшливу, глибоку трагічність» її. У чому сила цього добутку й чому воно викликало такий інтерес, залучило до себе загальна увага, стало в ряд видатних, класичних книг сучасності? Інтрига в сюжеті? Так, на відміну від інших повістей Распутіна, тут вона явно присутня, постійно тримаючи нас у напрузі. Незвичайність теми? Безумовно, і це теж. Найтоншим психологізмом і глибиною розробки образів? Але це можна сказати й про «Останній строк», і вже тим більше про «Прощання із Запеклої». Однак «Живи й помни», по — перше, як ніякий інший добуток цього письменника, виявляє собою саме трагедію; і по — друге, воно робить подорож у глиб людської душі, до того рівня, де добро й зло ще не настільки явно розділені, щоб боротися між собою. І ще: ця новаторська, смілива повість — не тільки про долі героя й героїні, але й співвіднесенні їхніх доль із судьбою народної в один із самих драматичних моментів історії

Деякі вітчизняні й закордонні дослідники визначили її в першу чергу як добуток про дезертира, людину, що сбежали із фронту, що предали товаришів. Але це — результат поверхневого прочитання. Сам автор повести не раз підкреслював: «Я писав не тільки й найменше про дезертира, а про жінку…». З Настеной ми зустрічаємося на першій же сторінці повести: жінка помітила у своїй лазні пропажу: «…зник гарний старої роботи плотницкий сокира Михеича… Хтось, що господарював тут, прихопив заодно з полки добру половину листового тютюну — самосаду й поласився в передбаннику на старі мисливські лижі». Здавався б, ну злодій і злодій. Однак ж сокира — те захована був під мостиною — виходить, взяти його міг тільки той, хто про це знав, тільки свій. Саме ця думка геть — чисто позбавила сну Настену. Те, про що вона смутно догадувалася, було страшно для неї самої, і скоріше для того, щоб відмести підозри, чим затвердитися в них, вона наступного дня тайкома віднесла в лазню більшу ковригу хліба: «Неспокійний, упертий жах у серце змусила неї шукати продовження історії із сокирою».

З перших же сторінок повести автор не тільки заинтриговывает нас повідомленням про пропажу, але й дозволяє, поки лише видали, спостерігати за, що відбувається в душі героїні. А в душі в неї відбувається щось неординарне. Настена не в змозі зберігати спокій, щось гризе неї, змушує робити вчинки, не заплановані раніше: от вона виявляє на підлозі лише крихти від ковриги й злякано зі стогоном опускається на крамницю; те палить лазню й потім до ночі чогось чекає в ній. І чи то вона йде на приводу в нещадної долі, сама наближаючи те, що визначено, чи те долю, бачачи її болісні пошуки відповіді, уступає, але серед ночі «двері раптом відкрилися, і щось, зачіпаючи її, шебурша, полізло в лазню». Це її чоловік, син Михеича Андрій Гуськов. І перші ж його слова, звернені до дружини: «Мовчи, Настена. Це я. Мовчи». Скільки разів потім спливає ще воно, це «мовчи!», жолоблячи життя своєю протиприродністю й вагою, — і Настена виконає прохання аж до самого останнього, вічного мовчання: «Саме — прохання, тому що не страх вона випробовує, а інші почуття, у яких не так — те легко розібратися навіть їй самої».

От і з’явилися й головні герої, і саме відчуття чогось негарного, тривожного, може бути, навіть позамежного, що поширилося вже не тільки на самих героїв, але й на навколишню природу, і на її невід’ємну частину, село Атамановку. Рушійними силами сюжету стали любов і ненависть, добро й зло, життя й смерть, а головною думкою — демонстрація того, як, порушивши борг, намагаючись урятувати життя, людина тим самим ставить себе поза життям… Навіть найближчі люди, його дружина, що відрізняється рідкою людяністю, не може врятувати його, тому що він приречений своїм зрадництвом

От вона — сама влучна характеристика — рідка людяність Настены й приреченість Андрія. У цьому споконвічна трагедія — трагедія глобальної несумісності, дозволити яку не може навіть сила любові, тому що любов розбивається об зрадництво. Чи любила Настена свого чоловіка? І що таке для неї любов? І в чому вона бачить сенс сімейного життя? Це дуже важливі питання, тільки знайшовши на них відповідь, можна зрозуміти случившееся й дати йому вірну оцінку. Так чи любила Настена Андрія? Так, любила, але в цьому її почутті переважали ті нюанси, які в інших випадках сприймаються як другорядні. Вона випробовувала до нього почуття подяки: взяв у дружин, увів у будинок, не давав спочатку в образу. Потім до цього домісилося почуття провини: скільки вуж прожили разом, а дітей усе не було. Правда, чоловікової доброти вистачило всього на рік, а потім він навіть побив неї до півсмерті, але Настена, дотримуючись старого правила: зійшлися — треба жити, — терпляче несла свій хрест, звикаючи до чоловіка, до родини, до нового місця. Це була любов — звичка, як буває кохання — бажання. Інший Настена не видала, та й не доведется їй зазнати, тому що одним з головних правил у сімейному житті для неї була вірність

Показуючи нам трагедію Настены й Андрія (вона в них, скоріше, у кожного своя, чим одна на двох, тому що в кожного — різна), Распутін досліджує деформуючий вплив на людину сили, ім’я якого — війна. І в цьому змісті «Живи й помни» — повість саме про війну, і по праву вона коштує в ряді антивоєнних шедеврів сучасної класики. Не будь війни, видимо, і Гуськов не піддався б тільки смертю викликаному страху й не дійшов би до такого падіння. Можливо, з дитинства, що оселилися в ньому егоїзм і уразливість знайшли б вихід у якихось інших формах, але не в настільки виродливій. Не будь війни, по — іншому зложилася б і доля подруги Настены, Надьки, що залишилася у двадцять сім років із трьома дітлахами на руках: на чоловіка прийшла похоронка. Не будь війни… Але вона була, вона йшла, на ній гинули. А він, Гуськов, вирішив, що можна прожити за іншими законами, чим весь народ. І це непорівнянне протиставлення прирекло його не просто на самітність серед людей, але й на неодмінне відповідне відторгнення. Не розуміти цього він не міг, але щось владно штовхало його, змушуючи вступати в протиріччя сразумом.

Образ Настены — значеннєвий центр повести. Вона й Гуськов — головні герої. І трагізм полягає, крім іншого, у тім, що вони, нескінченно чужі один одному за своїм характером, світовідчуванню, щиросердечній структурі, змушені бути разом, називатися чоловіком і дружиною. Дезертир Гуськов і добровільно приймаюча на себе його провину Настена; гранично егоїстичний, замкнутий, погрязший у розладі із собою й людьми чоловік і відповідальність, що взяла на себе, за це дружина, чиї шляхетність, распахнутость миру й найвищій моральній культурі здатні служити еталоном чесноти. За що їй таке покарання? І Настена сама придумує собі провину: «А може, вона теж винна в тім, що він тут, — безвинно, а винна? Не через неї чи найбільше його потягнуло додому?.. Він перед батьком і матір’ю не відкрився, а перед нею відкрився… Їх якщо не Бог, те саме життя з’єднало, щоб триматися їм разом, щоб не трапилося, яка б лихо не струсило». Але наскільки основними, живильними душу Настены силами є любов і віра в людей взагалі й у людину як носія добрих початків, настільки ж в Андрію переважають образа й злість. І якщо після того, як їхня перша зустріч відбулася, ми спостерігаємо болісні роздуми Настены, її спроби примирити непримиренне, метання душі між людьми й Андрієм, бажання зробити вибір і неможливість цього вибору, то в Гуськова бачимо лише неухильне опускання, зниження до тваринного рівня, до біологічного існування

Колись доля немов навмисно звела їх воєдино, щоб ще раз перевірити на цьому жорстокому експерименті, наскільки сильні добро й чи зможе воно узяти гору в протиборстві зі злом. І суддею цього разу, в особі ще не народженої дитини, було вибрано саме майбутнє. Довідавшись про те, що Настена нарешті завагітніла, Андрій першою справою бачить у цьому виправдання свого зрадництва, уважає, що не зрячи втік із фронту: «Цього ж все — ніякого виправдання не треба. Це більше всякого виправдання… Це ж кров моя далі пішла». Так у чому ж трагізм Гуськова? За що його жалувати й чому він гідний розуміння? Почасти на ці питання відповів сам автор, говорячи, що «для письменника немає й не може бути людини кінченого… Не забувай судити, а потім виправдувати: тобто намагайся зрозуміти, осягти душу людську». Почасти до цього розташовує й сам герой — у ті мінути, коли душу його вимагає не самовиправдання й самобичування в насолоду, а саме покаяння, хоча б перед небом і землею, саме каяття, болю щирої, а не показний. Налитою сліпою безвихідною злістю наприкінці повести, коли він те наговорює на Настену, те загрожує самогубством, то дорікає в тім, що вона нібито хоче його смерті, — такий Гуськов уже не може викликати ніяких інших почуттів, крім ненависті, презирства й відрази

Але все — таки краще й повніше всіх на питання, чому ситуація з Андрієм саме трагична, може відповісти Настена: їй, як нікому іншому, видно в душі чоловіка те світле, що приховано від нас пізніми нашаруваннями; нарешті, не могла ж вона, навіть десять років тому, вийти заміж за «зіпсованого», дурної, злісної людини, щоб потім витерпіти заради нього стільки позбавлень, прийняти стільки борошн. Зрозуміти Настену — значить зрозуміти й такі центральні в її характері поняття, як відповідальність і воля, тісно зв’язані один з одним: Настена вільна у своїй відповідальності, але в той же час вона саме відповідально вільна, тому що для неї життя, не освітлена почуттям боргу, не мала б ніякої ціни. Як страждала вона від бездітності, відчуваючи себе ошуканкою й злодійкою («начебто чуже місце займала, на чуже щастя поласилася », «батько з матір’ю понадіялися на мене, народили, щоб я теж родила»), так прийняла на себе й борг перед чоловіком, зв’язавши з ним життя («Раз ти там винуватий, те і я з тобою винувата… І ти на себе одну провину не бери»). Замкнувши від людей і не придя до Гуськову, героїня виявилася не просто між двох вогнів: у ній відбулося зламування вивіреної системи взаємин з миром, що порушив всі, на чому кріпилася її внутрішня гармонія. Гуськов це помітив вірно: «У тебе була тільки одна сторона: люди. Там, по праву руку Ангари. А зараз двоє: людей і я. Звести їх не можна: треба, щоб Ангара пересохнула». Але в його концепції миру люди — не зовсім обов’язковий компонент: він і ріс один, і любити звик тільки себе, і в ешелоні тримався особняком, та й тепер, якщо б не чисто матеріальна залежність, ніхто йому не був би потрібний. Для Настены же люди — усе. Односільчани — один полюс, Андрій — іншої. Тому вона виявилася сама перед всіма винної — і перед Андрієм, і перед селом. Перед ним — у тім, що не так нібито чекала, погано остерігала. Перед односільчанами — у тім, що нечесно. Під стать стану душі героїні й картини природи, як завжди в Распутіна, надзвичайно відповідному моменту. Небо, зірки, дерева, ріка, земля — всі немов підсилює своїм колоритом происходящее в героях: «Ніч була моторошнувата — морошная, глуха, темна до крайньої темряви».

Настена гине. Побачивши за собою пожену, вона знову відчуває приплив сорому: « чиВсякий розуміє, як соромно жити, коли іншої на твоєму місці зумів би прожити краще? Як можна дивитися після цього людям в очі…», — вона кидається в Ангару. «І не залишилося на тім місці навіть выбоинки, об яку б спотикався плин ». Село Настену не засудила: односільчани не дозволили зарити її на цвинтар потопельників, а зрадили землі «серед своїх, тільки ледве скраєчку, у похилої огорожі. Після похорону зібралися баби в Надьки на нехитрі поминки й сплакнули: шкода було Настену».

Андрій Гуськов платить вищою платою: не буде його продовження; ніколи й ніхто не буде розуміти його так, як Настена. Із цього моменту вже неважливо, як він, що почув шум на ріці й приготувалася зникнути, буде жити далі: дні його полічені, і проведе він їх, як колишні, — по^ — звіриному. Може, будучи вже пійманим, навіть зав’є від розпачу по^ — вовчі. Умерти повинен Гуськов, а гине Настена. Це значить, що дезертир умирає двічі, і тепер уже назавжди.

Валентин Распутін писав, що він розраховував залишити Настену в живі й не думав про такий фінал, що є в наявності зараз у повісті. «Я сподівався, що саме в мене покінчить із собою Андрій Гуськов, чоловік Настены. Але чим далі тривала дія, чим більше жила в мене Настена, чим більше страждала від того положення, у яке потрапила, тим більше я почував, що вона виходить із того плану, що я для неї склав заздалегідь, що він не підкоряється вже авторові, що вона починає жити самостійним життям».

Настена й зараз живе самостійним життям, давно вийшовши за межі повести й залишившись у читацькій свідомості одним із кращих образів сучасної світової класики