problematika j xudozhni osoblivosti tvoriv antona chexova chexov anton - Шкільний Всесвіт

Дуже хотілося б розповісти про Антона Павловичі Чехові, одному із самих найвідоміших російських письменників. Дивно світлий, утворений і розумний, Чехов писав не тільки розповіді, сповнені доброти, тепла, часом гумору, досить правдиві й гуманістичні, як і сам письменник — гуманіст

Батько Чехова був кріпаком. От що із цього приводу висловлював сам письменник: «У мені тече мужицька кров». Він називав себе інтелігентним «вихідцем з народу».

Висловлюючись про Чехова, не можна не сказати про ту епоху, у якій жив письменник

Після скасування кріпосного права в 1861 році наступила, як сказав Ф. М. Достоєвський, «епоха переходу до всього кращого», що розбудила в російському суспільстві більші надії й очікування. ДО 1881 року, звідки й починається чеховський час, відійшла в минуле пора революційної демократії й революційного народництва

Були видані, прочитані й перечитані всі основні романи И. С. Тургенєва, Ф. М. Достоєвського, Н. Лєскова, Л. Н. Толстого, отшумели журналістські суперечки оних.

У березні 1881 року був убитий Олександр II, отут починаються гоніння на літературу, що в очах російської інтелігенції завжди була єдиною трибуною суспільної свідомості, інтелектуальної й особистої волі

Цю длившуюся приблизно до середини 90 — х років смугу російської історії називали «сутінкової й хмурої».

Думки про «безвременье» в основному долали «нервове» покоління, поширювалися в тих колах, де збиралася еліта того часу, люди, що вважали себе найбільш витонченими знавцями й цінителями мистецтва. Чехів же завжди дивувався: «Який же я песиміст? Який же я хмура людина?», хоча в нього є збірники із заголовками «У сутінках» і «Хмурі люди».

До 1880 року ніхто б не назвав А. П. Чехова «владарем душ». Більше того, він уважався гумористом, а гумор — зовсім не в дусі тої пори, пори декадансу

В 80е роки бурхливо розвивалася наука, але лише деякі — і серед них Чехов — бачили, що життя стрімко мінялося й що назад уже немає шляхи

Можна, мабуть, сказати, що Чехов все життя, по суті, писав про одне й те саме, втім, коштує при цьому згадати, що це саме «те саме» поступово мінялося, поки він писався

Вірогідність і точність — от якості, високо ценимые Чеховим, він просто не міг дозволити собі незначних відступів від життєвої правди в літературних творах. А. П. Чехов завжди підкреслював необхідність самого тісного органічного зв’язку літератури з життям. «Художня Література тому й називається художньої, що малює життя такий, яка вона є насправді. Її призначення — правда, безумовна й чітка».

Саме цей художній принцип, тобто показ життя «такою, яка вона є», мені дуже подобається. Письменник не перебільшує й не применшує важливості того, про що пише, читач же вірить йому й довіряє. Правда Чехова не груба, не натужна, вона відбиває саме життя, хоча та часом буває й непривабливої, і смутної

Мені здається, проблема, що зачіпає А. П. Чехов в «маленькій трилогії», куди входять три розповіді «Людин у футлярі», «Аґрус» і «Про любов», буде завжди актуальною. Чехів застерігає нас від обывательства, від життєвої вульгарності, які в самих різних проявах зустрічаються на кожному кроці. Дуже просто, непомітно для себе людина може почати жити у футлярі власних забобонів, переставши думати й міркувати, шукати й сумніватися. Дуже небезпечно жити «футлярною» життям. Відмова від суспільних ідеалів веде до духовного й морального спустошення, до падіння. Ця тема зачіпається й в інших розповідях письменника: в «Ионыче», в «Будинку з мезоніном».

Всі три розповіді «маленької трилогії» об’єднані темою «футлярного» людини. У них розповідається про людей, що бояться дійсності. Не можна піддаватися впливу своїх надуманих ідей і догм, не можна повністю підкорятися їм, втрачаючи людський вигляд. Інакше проходження ідеї перетворюється вманию.

У першій розповіді, «Людина у футлярі», образ головного героя явно перебільшений — це гротеск. Нам показана людина, ведучий самий справжній «футлярний» спосіб життя. Беликов, учитель грецької мови, «чудовий був тим, що завжди, навіть у дуже гарну погоду, виходив у калошах і з парасолькою й неодмінно в теплом пальто на ваті. І парасолька в нього був у чохлі, і годинники в чохлі із сіркою замші…» Він носив темні окуляри, фуфайку, одним словом, був надійно схований у такий «багатошаровий» футляр. У той же час можна сказати, що все задушливе життя старої Росії є футляром. «Ні, більше жити так неможливо!» — ця фраза ключова в рішенні проблеми. Не можна піддаватися обивательському життю, забуваючи про щирих цілях існування. Саме про це мова йде в розповіді «Аґрус». Тут проблема духовної спустошеності завуальована. Так, головний герой має мета в житті — купити маєток на природі, і щоб там обов’язково ріс аґрус. Сидіти в канцелярії й гнути спину на більше важливих чиновників — це теж жахливо! Але дуже незабаром стає ясно, у що виливається безвинне бажання Чимши — Гімалайського. Чехів заздалегідь ставиться скептично до плану свого героя. Він не будить у читачах ні жалості, ні співчуття, ні симпатії. Ми починаємо розуміти, що на перший погляд безневинна мрія цього дрібного чиновника — це його майбутній футляр. Адже в міру її здійснення він стає усе гірше й гірше, майже втрачає людський вигляд. Заради того, щоб дістати грошей, він жениться на літній удові, зводить її в могилу, заощаджуючи на всім, навіть на їжі. І, нарешті, купує якийсь жалюгідний маєточок. Та й сам герой більше схожий на відгодовану свиню, тому що «гроші, як горілка, роблять людини диваком». Досягши своєї мети, герой начебто задоволений, він посадив свій заповітний аґрус і більше йому нічого не потрібно. Але якби в нього була можливість, він, мабуть, засадив би аґрусом, нехай навіть гірким, весь земна куля. Це вбого й вульгарно. Герой стає читачеві неприємний. Його не можна назвати духовною людиною, але таким його зробила дурна мрія. Виходить, мрія мрії ворожнеча?

В «Аґрусі» зображений власник, що втратив себе в погоні за маленькою, незначною метою. Образ Чимши — Гімалайського став загальним, що символізує сите обивательське щастя. Адже йому, крім аґрусу, нічого більше не потрібно. Чехів підкреслює: «Треба, щоб за дверима кожної задоволеної, щасливої людини стояв хто — небудь із молоточком і постійно нагадував би стукотом, що є нещасні…» Людина, що досягла матеріального блага, не повинен забувати про інших людей, не повинен ставати егоїстом. І навряд чи на клаптику землі можна втілити всі свої мрії. «Людині потрібно не три аршини землі, не садиба, а вся земна куля, вся природа, де на просторі він міг би виявити всі властивості й особливості свого вільного духу». Саме до цього призиває Чехов читача

Третя розповідь циклу, присвячена все тої ж «футлярній темі», викриває жахливий і всепожираючий мир власності людини, талант, любов. Людина перестає бути індивідуальністю, стає сірим і безбарвним. Навколишнє середовище може погубити людину, стати його футляром. А в житті необхідна своєрідність. В одній зі своїх розповідей Чехов показує двох людей, що полюбили один одного. Але вони бояться своїх почуттів, тому що вона замужем. А він боявся зруйнувати сімейне «щастя», якого не було. Він не хотів робити нещасним чоловіка, дуже гарного, але сірої людини, і дітей. Так герой і ходив протягом декількох років у гості до улюбленого, але навіть словом не згадав про свою любов. І тільки при прощанні назавжди відбулося визнання. Отут тільки кохані зрозуміли, що вони втратили. Адже вони упустили життя, щастя, що було так можливо. Суспільство, що оточує їх, створило футляр, у якому вони жили. «З пекучим болем у серце я зрозумів, як непотрібно, як дрібно і як обманчиво було все те, що нам заважало любити. Я зрозумів, що коли любиш, то у своїх міркуваннях про цю любов потрібно виходити від вищого, від більше важливого, чим щастя або нещастя, гріх або чеснота в їхньому ходячому змісті, або не потрібно міркувати зовсім». Стає шкода героя, роботящої, розумної людини, що так і не був щасливий, злякавшись зробити нещасними інших. Не потрібно забувати про вічні цінності: любові, вірності, дружбі. Не треба боятися зробити вчинок!

От так розкриває Чехов цю тему як би із трьох сторін. Він викриває таких людишек, як Чимша — Гімалайський, Беликов, і всіх тих, хто без праці підпадає під сторонній вплив і залежимо від догм і норм, загальноприйнятих у сучасному суспільстві. В «маленькій трагедії» виразилося вміння зосередити увагу на самому специфічному, сатирично загострити тип героя, збільшити контрастність. Тут відбилися всі риси творчої зрілості письменника. Треба, крім того, згадати вичерпну повноту характеристики при максимальній стислості, своєрідність композиції, разючу цілісність оповідання, навіть при наявності декількох оповідачів. Від них ми довідаємося, приміром, про всіх цих «людей у футлярі», про барвистість життєвих подробиць і, зрештою, бачимо виняткову чеховську стилістику. Мова чеховських персонажів незмінно разюче гарна й одночасно до наївності проста. Це збільшує своєрідність мовних характеристик всіх його героїв. Не випадково Куприн говорив: «Чехов більш, ніж хто — небудь, показав всю гнучкість, красу, добірність і розмаїтість Російської мови». Безумовно, А. П. Чехов бездоганний у виборі проблематики, у виявленні тим, у вживанні язикових багатств. За що й люблять дотепер цього неперевершеного майстра слова