problema fatumu doli v romani geroj nashogo chasu lermontov - Шкільний Всесвіт

Зрозуміти себе людина не може, поки він не визначить призначення свого життя й людського існування взагалі. «Журнал Печорина» наповнений міркуваннями про зміст, про взаємини особистості й суспільства, про місце людини в черзі поколінь, про роль в історії людства. В «Герої нашого часу» цю тему композиційно завершує глава «Фаталіст», насичена філософською проблематикою: і соціальні, і психологічні питання в ній осмислюються з філософських позицій

Основна риса характеру Печорина — самопізнання. Він постійно аналізує свої думки, учинки, бажання, симпатії й антипатії, намагаючись розкрити корінь добра й зла в одній людині: «Я іноді себе нехтую, … чине тому я нехтую інші…», «зло породжує зло», «А що таке щастя? … якщо б всі мене любили, я в собі знайшов би нескінченне джерело любові». Немає щирої особистості без глибини самоаналізу. Але ця якість у Печорине перебільшено. Не маючи можливості реалізувати себе в справжній справі, не «угадавши» свого «призначення», всі «сили неосяжні» душі він направив на самопізнання. І це спотворює душу Печорина, спотворює розвиток особистості. Наполегливо вертається він до думки про деформированности власну психіку. Він говорив, небагато кокетуючи, князівні Мері про дві половини своєї душі. Ця ж думка в бесіді з Вернером перед дуеллю виражена набагато більш чітко й жорстко, без тіні романтичних витівок: «У мені два чоловіки: один живе в повному змісті цього слова, іншої мислить і судить його».

Для розуміння образа Печорина важливо зіставити дві його самохарактеристики. Одна гранично романтична: «Я як матрос, породжений і вирослий на палубі розбійницького брига; його душа зжилася з бурами й битвами, і, викинутий на берег, він нудьгує й нудиться, як не ваб його тінистий гай, як не світи йому мирне сонце…» Так пояснює він своя відмова від «тихих радостей» шлюбу із князівною Мері, свою нездатність знайти сімейне щастя під «мирним сонцем». Але всі набагато складніше: підводячи підсумки життя в ніч перед дуеллю Печорин сказав про себе жорстко й виразно: «Я — як людина, що позіхає на балі, що не їде спати тільки тому, що ще немає його карети». І обидві ці характеристики вірні! Тому що «людина, що позіхає на балі», не могла з’явитися нізвідки, не міг виникнути на порожнім місці. Душу, родинна бурам і битвам, не може не тужити в одноманітних світських вітальнях, вирватися звідки можна лише в смерть. «Після цього чи коштує праці жити? а все живеш — із цікавості…» Це «цікавість» і є головний стрижень його життя; не випадково по дорозі на дуель Печорин у розмові з Вернером повернеться до цієї думки: «Я зважую, розбираю свої власні страсті й учинки зі строгою цікавістю, але без участі».

Ця цікавість не має нічого загального із цікавістю дозвільного зеваки, воно штовхає Печорина втручатися в життя «чесних контрабандистів», нескінченно випробовувати любов Віри й дружбу Вернера, домагатися любові

Мері, вести смертельну гру із Грушницким на краю прірви… Він увесь час випробовує долю. Навіщо? Навіщо прийняв парі Вулича, навіщо уривався в хатину, де замкнувся п’яний козак — убивця?

«Фаталіст» відповідає на всі ці питання. Суперечка про приречення, з якого починається ця глава, — найважливіше, центральне питання життя для Печорина. Він ясно й недвозначно сформульований: «И якщо точно є приречення, те навіщо ж нам дана воля, розум?» От що мучить Печорина, от що змушує його перетворювати життя в ланцюг експериментів над собою И навколишніми! Нав’язливо, неотвязно коштує перед ним примара: він відіграє неварту роль «сокири в руках долі»! Визначена йому ця роль понад або він сам береться за неї? Тому Печорин і приймає парі Вулича; йому важливо впевнитися, чи вирішить його участь долю Вулича, чи погубить його втручання?

Але в тім — те й лихо, що ніякі експерименти не дадуть остаточної відповіді на питання про зміст буття. Упевненість може дати тільки віра. А глибока віра предків втрачена в століття Печорина. Віра батьків давала людині впевненість у собі, давала тверді моральні орієнтири, духовні ідеали, але позбавляла внутрішньої волі, відбирала право на самостійність рішень. Людина, що відмовилася від цієї віри, знаходить волю, а для Печорина особиста воля — вище благо: «двадцять разів життя свою поставлю на карту, але волі своєї не продам». Але ця воля виявляється єдиним, чим взагалі можна дорожити у світі людині, що відчуває себе піщиною, від чиєї волі нічого не залежить, чия життя й смерть нічого не змінить

Так лермонтовское самітність світовідчування переплавляється в самітність Печорина, а лермонтовское бездомье — у печоринскую тягу до руйнування Будинку. Для творення необхідна віра, а в роздвоєній свідомості «героя нашого часу» для віри місця немає.