problema doli v romani lermontova geroj nashogo chasu lermontov - Шкільний Всесвіт

Роман Лермонтова «герой нашого часу» по праву називають не тільки соціально^ — психологічним, але й морально — філософським романом, а тому філософські питання органічно входять у нього. Основна ідея роману — пошук місця сильної особистості в житті, проблема волі людської дії й ролі долі, неї обмежуючої

Проблема дії як у соціальному, так і філософському плані була однієї з найважливіших для Росії епохи 1830 — х років. Недарма у вірші «Дума», що критично малює портрет свого покоління, Лермонтов як найважливіший висуває йому докір у бездіяльності:

Сумно я дивлюся на наше поколенье!

Його прийдешнє — иль порожньо, иль темно,

Меж тим, під тягарем познанья й сомненья,

У бездіяльності зостариться воно

Дуже багато чого з того, що Лермонтов сказав у цьому вірші про своє покоління, властиве й Печорину, але, зберігаючи як одну з головних рис «героя часу» схильність до сумніву («Я люблю сумніватися у всім»), автор наділяє його нестримною спрагою діяльності, активної дії. І в цьому герой схожий на самого Лермонтова:

Мені потрібно діяти, я щодня

Безсмертним зробити б бажав, як тінь

Великого героя, і зрозуміти

Я не можу, що значить відпочивати

Відомо, що Лермонтов задумував створити образ свого сучасника на противагу характеру Онєгіна. У Печорине немає того розчарування, що веде до «тужної ліні», навпаки, він метається по світлу в пошуках щирого життя, ідеалів, але не знаходить їх, що й приводить його до скепсису й повного заперечення існуючого миропорядка. Він жадає діяльності, постійно, невпинно прагне до неї, але те, чим він зайнятий у житті, виявляється дріб’язковим, безглузд і марним навіть для нього самого, оскільки не може розвіяти його нудьгу

Але у всім цьому винуватий не стільки сам герой, особистість яскрава й неординарна, що виділяється на загальному тлі людей того часу, здатна на справжню волю думки й справи. Скоріше провина лежить на тім світі, суспільстві, у якому він живе, де виразно відчувається шекспірівська ситуація: «століття вивихнув суглоб», «розпався зв’язок часів». Що слід робити людині в такій ситуації?

Перед Печориным встає гамлетівське питання: «Що благородней духом — покорятися / Пращам і стрілам лютої долі / Иль, ополчаючись на море смут, убити їхнім протиборством?» З усією своєю енергією він прагне вирішити його, але відповіді не знаходить

Проте, питання про волю людської волі й приречення, долі так чи інакше розглядається у всіх частинах роману. Печорин ні на мінуту не вільний від питання: «Навіщо я жив? для якої мети я народився?.. А, вірно, вона існувала, і, вірно, було мені назначенье високе, тому що я почуваю в душі моєї сили неосяжні; але я не вгадав цього назначенья, я захопився принадами страстей порожніх і невдячних». А тому, це ще один «росіянин Гамлет», людський і соціальний тип, приречений бути «розумною непотрібністю», «зайвою людиною».

Але своя суперечка з долею Печорин не припиняє навіть тоді, коли майже впевнений у її владі над собою. Ситуація, у яку Печорин попадає в «Тамані» змушує його задуматися над питанням: отчого доля поставило його в такі відносини з людьми, що він мимоволі приносить їм тільки нещастя? Чи може він змінити її й стати хоч у чомусь корисним людям? Або йому так і призначено залишитися «катом у п’ятому акті трагедії», «сокирою» долі?

Майже до кінця роману на всі ці питання дається тільки негативна відповідь. Перед нами Демон у людському обличчі, що несе страждання й загибель усім, з ким він зіштовхується: умирає Бэла, страждає Мері, розбите життя Віри, гине Грушницкий. Але все — таки Печорин — людина, його серцю доступні жалість і жаль: «У мене нещасний характер, — говорить він, — чи виховання мене зробило таким, чи Бог так мене створив, не знаю; знаю тільки те, що якщо я причиною несчастия інших, те й сам не менш нещасливий».

Однак провина Печорина від цього не менше: адже він сам свідомо намагається відігравати роль вершителя доль інших людей. Це видно в історії Мері, дуелі із Грушницким, яких Печорин робить маріонетками у своїй грі. Але чи не є він сам игрушкою в руках долі?

Не раз герой намагається перевірити це. Ще в епізоді дуелі із Грушницким, фактично, вибудуваної Печориным саме так, щоб перевірити не тільки Грушницкого, але й самого себе, герой задається питанням: «Що якщо його щастя перетягне? Якщо моя зірка мені змінить?»

И все — таки розгорнута відповідь на питання про ступінь волі людини у світі, про роль долі в його житті й про існування приречення ставиться в заключній частині роману — філософської повісті «Фаталіст».

Фаталіст — людин, що вірить у зумовленість всіх подій у житті, у невідворотність долі, долі, фатуму. У дусі свого часу, що піддає перегляду корінні питання людського існування, Печорин намагається вирішити питання, чи визначене вищою волею призначення людини або людина сам визначає закони життя й треба їм

Він відчуває в собі, у своєму часі звільнення від сліпої віри предків, приймає й відстоює волю, що відкрилася, волі людини, однак знає при цьому, що його поколінню нема чого принести на зміну «сліпій вірі» попередніх епох. І все — таки проблема існування приречення, поставлена Лермонтовим у цій повісті, носить, головним чином, філософський характер. Вона становить частину філософської концепції письменника про відношення Сходу й Заходу, що відбилася у всій його творчості. Віра в приречення властива людині східної культури, віра у власні сили — людині Заходу

Печорин, зрозуміло, ближче до людини західної культури. Він уважає, що віра в приречення — чорта людей минулого, сучасній людині вони здаються смішними. Але в той же час герой думає про те, «яку силу волі надавала їм» ця віра. Його опонент поручик Вулич представлений як людина, пов’язаний зі Сходом: він серб, виходець із землі, що перебувала під владою турків, наділений східною зовнішністю

На відміну від всіх попередніх, філософська повість «Фаталіст» будується так, що всі, зображене в ній, є доказом заздалегідь всунутої тези: «приречення існує». Причому цей доказ приводиться тричі. Вулич не зміг застрелитися, хоча пістолет був заряджений. Потім він все — таки гине від руки п’яного козака, і в цьому Печорин не бачить нічого дивного, оскільки ще під час суперечки помітив «печатку смерті» на його особі. І, нарешті, сам Печорин випробовує долю, вирішуючись роззброїти п’яного козака, убивцю Вулича. «…У мене в голові промайнула дивна думка: подібно Вуличу, я здумав випробувати долю», — говорить Печорин.

Таким чином, у міру розвитку дії «Фаталіста» Печорин одержує троєкратне підтвердження існування приречення, долі. Але висновок його звучить так: «я люблю сумніватися у всім: це розташування розуму не заважає рішучості характеру; навпроти, що до мене стосується, то я завжди смелее йду вперед, коли не знаю, що мене очікує».

Повість начебто залишає відкритим питання про існування приречення. Але Печорин все — таки воліє діяти й власними вчинками перевіряти хід життя. Фаталіст повернувся своєю протилежністю: якщо приречення й існує, то це повинне робити поводження людини тільки активніше. Бути просто іграшкою в руках долі принизливо. Лермонтов дає саме таке тлумачення проблеми, не відповідаючи однозначно на мучивший філософів того часу питання

Таким чином, філософська повість «Фаталіст» грає в романі роль своєрідного епілогу. Завдяки особою композиції роману, він закінчується не смертю героя, про яку було повідомлено в середині добутку, а демонстрацією Печорина в момент виходу із трагічного стану бездіяльності й приреченості. Тут уперше герой, що роззброює п’яного козака, що вбив Вулича й небезпечного для інших, робить не якусь надуману дію, покликана лише розвіяти його нудьгу, а загальнокорисний учинок, притім не зв’язаний ні з якими «порожніми страстями»: тема любові в «Фаталісті» виключена зовсім.

На перше місце винесена головна проблема — можливостей людської дії, узята в самому загальному плані. Саме це й дозволяє закінчити на мажорній ноті, здавалося б, «смутну думу» про покоління 30 — х років XIX століття, як назвав роман «Герой нашого часу» Бєлінський

Проте, шлях пошуків уже зазначений, і в цьому величезна заслуга Лермонтова не тільки перед російською літературою, але й перед російським суспільством. І сьогодні, вирішуючи питання про долю і її роль у житті людини, ми мимоволі згадуємо Лермонтова й героя його роману. Звичайно, навряд чи хтось із нас, що живуть у наш час, піде на такий смертельний експеримент, але сама логіка рішення питання про долю, запропонована в «Фаталісті», я думаю, може виявитися близька многим. Адже «хто знає напевно, чи переконаний він у чому чи ні?.. І як часто ми приймаємо за переконання обман почуттів або промах розуму!..»