pro roman goncharova zvichajna istoriya gonchariv ivan - Шкільний Всесвіт

Перший роман И. А. Гончарова «Звичайна історія» був надрукований на сторінках журналу «Сучасник» у березневих і квітневих номерах за 1847 рік. У центрі роману зіткнення двох характерів, двох философий життя, виплеканих на ґрунті двох суспільних укладів: патріархального, сільського (Олександр Адуев) і діловий^ — ділового — діловий — буржуазно — ділового столичного (його дядюшка Петро Адуев).

Олександр Адуев — юнак, що тільки що закінчив університет, виконаний піднесених надій на вічну любов, на поетичні успіхи, на славу видатного суспільного діяча. Ці надії кличуть його з патріархальної садиби Граки в Петербург. Залишаючи село, воно клянеться у вічній вірності сусідській дівчині Софії, обіцяє дружбу до гробової дошки університетському приятелеві Поспєлову. Романтизм Олександра харчує багато чого. По — перше, далека від життя університетська наука. По — друге, юність, га її широкими, манливими вдалину обріями, з її щиросердечним нетерпінням і максималізмом. Нарешті, ця мрійність пов’язана з російською провінцією, зі старорусским патріархальним укладом життя. В Олександрі багато чого йде від наївної довірливості, властивої провінціалові. Він готовий бачити в кожному зустрічному друга, він звик бачити ока людей, що випромінюють людське тепло й участь. Ці мрії наївного провінціала піддаються суворому випробуванню столичним, петербурзьким життям

«Він вийшов на вулицю — метушня, усі біжать кудись, зайняті тільки собою, тільки — но взглядывая на перехожих, і те хіба для того, щоб не натрапити один на одного. Він згадав про своє губернське місто, де кожна зустріч із ким би те не було, чому — нибудь цікаве… З ким не зустрінешся — уклін так пари слів, а з ким не кланяєшся, так знаєш, хто він, куди й навіщо йде».

Провінціал вірить у добрі родинні почуття. Він сподівається, що й столичні родичі зустрінуть його з озкритими обіймами, як прийнято в сільському садибному побуті. Але й отут молодого романтика — провінціала чекає урок! «Куди! на нього ледь дивляться, морщаться, вибачаються заняттями; якщо є справа, то призначають таку годину, коли не обідають і не вечеряють…»

Саме так зустрічає захопленого Олександра петербурзький дядюшка Петро Адуев. На перший погляд, він вигідно відрізняється від племінника відсутністю непомірної захопленості, умінням тверезо й діловито дивитися на речі. Але поступово читач починає зауважувати в цій тверезості сухість і ощадливість, діловий егоїзм безкрилої людини. З якимсь неприємним, демонічним задоволенням Петро Адуев «протвережує» парубка. Він безжалісний до юної душі з її прекрасними поривами. Вірші Олександра він уживає на обклеювання перегородки, подарований улюбленою Софією талісман з локоном її волось — «речовинний знак нематеріальних відносин» — спритно шпурляє у кватирку, замість віршів пропонує переклад агрономічних статей про гній, замість серйозної державної діяльності визначає племінника чиновником, зайнятим перепискою ділових паперів. Під впливом дядюшки руйнуються романтичні ілюзії Олександра. Гинуть надії на вічну любов. В’януть ідеали вічної дружби. Розбиваються вщент мрії про славу поета й державного діяча. У розчаруваннях героя в неменшому ступені винний тверезий, бездушний практицизм столичного життя, з якої зіштовхується юнак

Через 10 — 12 років ми бачимо Олександра в ролі процвітаючого ділка. Він сумлінно служить і стоїть на шляху до «кар’єри й фортуни». З ним відбувається «звичайна історія» — історія перетворення романтика вдельца.

И зовсім мимоволі Гончарів, що доводить нам переваги тверезого розуму й розрахунку, лементом кричить про те, що любов до людей вище всякої бездушної справи

На жаль, автор не бачив у свій час виходу із цієї драматичної колізії: можливості сполучити велику справу з істинно людською сутністю

Тому що ж жити — почуттям або розумом і розрахунком? Це питання хвилює й сьогоднішнє молоде покоління. І хоча старий роман Гончарова «Звичайна історія» не дає прямої відповіді, але змушує задуматися над ним. А це не так вуж і мало.