priroda v slovi ob policyu igoreve slovo ob policyu igoreve - Шкільний Всесвіт

«Слово об полицю Игореве», найцінніший по своєму художньому значенню пам’ятник давньоруської літератури, відрізняє своєрідність і цілий ряд характерних рис, що різко виділяють його з ряду сучасних йому літописних пам’ятників

Приймаючи концепцію, відповідно до якої «золоте слово» Святослава є ідеологічно центральним моментом усього оповідання; концепцію, що трактує «Слово» як добуток агітаційне; ряд особливостей можна пояснити саме деякою специфікою призначення

Не скований рамками літописних канонів, що пропонують максимально — точну передачу хронологічної й фактичної суті подій, автор «Слова» одержав необмежений простір для буйного польоту творчої думки; оголосивши ведення пісні «по билинах цього часу, а не по замышленiю Бояню» він по суті треба саме другим шляхом. Так текст не тільки прошитий ліричними замальовками, що несуть не стільки фактичну, скільки емоційне навантаження, не тільки буяє барвистими порівняннями й метафорами — протягом його автор не раз жертвує событийной і хронологічною вірогідністю, (а іноді навіть ставиться думкою до минулого князівських перемог і поразок, що було нехарактерно для звичайних літописних списків) для досягнення найбільшого психологічного впливу

У пошуках відповіді на питання про те, хто ж була людина, що оспівала похід Ігоря й способствовавший Святославові в справі зімкнення князів росіян для рішучого походу на половців, більшість дослідників сходяться на тім, що він належав дружині князя київського Святослава, або — дружині Ігоря, князя Новгород — Сіверського; хоча частина дослідників допускали галицько — волинське походження автора «Слова».

Але чи народився він у Києві, Новгород — Сіверському або Галицько — Волинському князівстві, чи був дружинником або междукняжеским поетом, залишається безсумнівної як наближеність його до придворних князівських кіл, так і тісний, нерозривний зв’язок з народним початком. Втім, нічого дивного в цьому не було, тому що вихідці із селян і холопів нерідко попадали не тільки в молодшу, але навіть у старшу дружину. Цей зв’язок з народом проявляється й у виразно сильному впливі, що зробила на поета усна словесність (вплив це представляється більшим, ніж літератури книжкової), і в анімістичній системі світовідчування, сприйняття природи, духом якої перейнято всі «Слово».

Професор Н. К. Гудзий відзначав, що в «Слові» «більше, ніж у будь — якому іншому російському пам’ятнику присутні елементи язичеської міфології». І дійсно, сама природа є в добутку активно діючою особою; присутні старі язичеські боги — Велес, Даждь — Бог, Стрибог, Хорс; з’являються міфічних Дів, Образа з «лебединими крылы», Карна й Жля. Але, беручи до уваги час, коли жив автор «Слова» і його наближеність до околокняжеским кіл, немає підстав уважати, що він не був пов’язаний із християнством (підтвердження цьому перебувають і в тексті: згадаємо хоч заключне «амінь»). Варто враховувати так само, що в ті часи ще дуже жваво було двовірство, що поетизувало природу, язичеська основа якого особливо сильно відчувалося в народному, масовому сприйнятті миру

Чому ж безіменний автор звертається в основному до язичеського, а не християнським зв’язкам? На це існує ряд підстав

По — перше, це вже застережене вище впливу літератури усної, тобто народної, котрої язичеський початок було споконвіку ближче.

По — друге, знаючи, що саме на устояну язичеську основу, століттями жившую на Русі, було привнесено, причому насильно, християнство, що зустрічало активну відсіч, після обусловившей двовірство; нам здається справедливим припустити, що оскільки два сторіччя нової віри (недовгий строк для трохи повільного й упертого російського менталітету) не могли в корені зжити викохане столетьями, автор «Слова» міг, виходячи зі специфіки своїх завдань, резонно розраховувати — свідомо або інтуїтивно — що скоріше знайде відгук, апелювати до глибинних, стійких понять, які живі споконвічної, «генетичною» пам’яттю предків у душі кожної російської людини — незалежно від того, князь він або простій селянин

Залишивши, втім, цей фактор на правах здогаду, звернемося до третього, найбільше, на наш погляд, значимому. Вирішальну роль, очевидно, зіграло ту обставину, що внутрішньому творчому самовідчуттю авторові «Слова» живе і яскраве поетичне сприйняття, властиве язичеству, було ближче й созвучней холоднуватої стриманості християнства. Тут цікаво згадати Веселовского, що відзначав, що із приходом християнства яскраві епітети переміняються на півтони (знову ж — чим яскравіше, эмоциональней добуток, тим більше в нього шансів зробити сильне враження).

Не дивно тому, що образ природи в «Слові» є домінуючим. У повній відповідності з язичеським світовідчуванням природа в «Слові» — не тло, театр, на якому розвертаються події, — вона органічно пов’язана з кожною діючою особою, одночасно дивлячись на що відбувається й приймаючи безпосереднє в ньому участь. Вона у всім і все вней.

Природа тут — не безсловесна, вона звучить, говорить у повний голос: «нощь стонущи», «галици свою ръчь говоряхуть», «земля тутнетъ», а Донець звертається до Ігоря з мовою людської

Взагалі, всі «Слово», як і сама природа, звучить, співає, дзенькає на різні голоси: у ньому «крычат тълъгы», «тутнетъ земля», «труби трубятъ», «гримлютъ шаблі», «трещатъ» і «поютъ копiа харалужныя», «в’ються голоси», а Ярослав з вельможами перемагають не просто так — «звонячи въ прадедною славу». Саме через образ природи виражає автор співчуття, жаль — не стільки навіть війську Ігоря, особисто його поразці, скільки всій Росіянці землі, передчуваючи, чим може обернутися для неї ця поразка. Беручи живу участь у людях, природа з’являється в «Слові» що жалує й допомагає. Віщим серцем чуючи лихо, усіляко намагається вона попередити Ігоря, а коли не слухає він знаменню — те й перешкодити: «сонце йому тъмою шлях заступаше; нощь стонущи йому грозою». Не дрімають і сили ворожі дружині Ігоря: «уже в бъды його пасетъ птиць по дубiю; влъци грозу въ срожать по яругамъ; орлі клектом на кості звъри зовутъ; лисиці брешутъ на чръленыя щити». «Про Руская землъ, уже за шеломянемъ еси!» — журиться автор: рідна земля не дала б в образу, захистила б своїх синів

Але от «падоша стязи Игоревы» і «ничить трава жалощами, а древо з тугою къ землі схилилося», так само, як майже століття назад «уныша цвъты жалобою, а древо съ тугою къ землі пръклонилося», коли загинув юний князь Ростислав

Єдність природи й людини особливо підкреслюється згадуванням богів — уособлених сил природи — як родичів: Боян названий онуком Велеса, вітри — Стрибожьими онуками, російський народ — Даждь — Божими онуком. Тому незвичайно органічно виглядає те, що голосіння Ярославівни звернені до стихій — вітру, сонцю й Дніпрові, їх заклинає вона не бути суворими до її милого. «Възлелъй, пані, мию ладу къ мнъ, абыхъ не слала до нього зліз на море рано» — просить вона Дніпро

Геніальний композиційний хід: плач Ярославівни коштує не після полону Ігоря, що було б природно, а набагато пізніше, перед самою його втечею — завдяки цьому плач стає магічним заклинанням, що викликало саму втечу Ігоря

И вже «Игореви князеві богъ шлях кажетъ изъ землі Половецької на землю Рускую»; знову природа захищає князеві — «врани не граахуть, галици помлъкоша, сорокы не троскоташа», щоб чув Ігор погоню; дятли йому «тектомъ шлях къ ръцъ кажутъ», Донець привітає й «теплими мъглами» укриває».

Створюється враження, що персонаж «Слова» — не князь Ігор із дружиною, не брат його, буй — тур Всеволод, навіть не Святослав, хоча він і виведений тут ідеальним князем, що було далеко від дійсності; головне тут — сама природа, основний образ якої — російська земля, народ, про які дума, тривога автора

У цьому образі втілена народності, занепокоєння долею «онука Даждьбожьего», біль за рідну землю, де не дуже давно «рътко ратаевъ кикахуть, иъ часто врани граяхуть, трупiя себъ дъляче» — щось буде з нею далі, чи не віддадуть її знову на розтерзання — чи ворожим навалам, чи своїм міжусобицям

Природні ж, природні лінії проглядаються в багатому наборі художніх засобів, використовуваних автором «Слова». Улюблений його засіб розкриття подій і фактів — символічна відповідність. Настання військ половецьких він описує як ідуть із моря «чръныя хмари», які «хотятъ прикрыти» чотири сонця, тобто погубити чотирьох князів; битва рівняється з посівом: «чорна земля під копыты костьми була посіяна, а кров’ю польяна, тугою взыдоша по Руской землі», із брчным бенкетом: «ту кроваваго провина не доста; ту бенкет докончаша храбрии русичи: свати напоиша, а самі полегоша за землю Рускую»; Святослав, згадуючи Всеславовы пригоди, з молотьбою кривавий бій порівнюючи: «На Немизъ снопи стелютъ головами, молотятъ ланцюга харалужными, на тецъ животъ кладутъ, въютъ душу отъ тъла». Постійно використовуються й більше прості символічні образи: «копие преломити конець поля половецкаго», «испити шеломомъ Дону», «літаючи розумом під облакы», «Ігор князь высъдъ із сідла злата а въ съдло кощiиево». Незлічимі метафори, на яких коштує всі «Слово»: лихо «пасе птиць по дубию», «кровавыя зорі свътъ повъдаютъ», князі «самі на себъ крамолу ковати», «печатка жирна тече серед землі Рускыи».

Показові — суцільно з миру природи — і епітети; протягом «Слова» князі постійно рівняються із соколами, «Дремлетъ въ полъ Ольгово хоробре гнъздо. Далече залетъло!» — говорить автор, коли військо відпочиває перед вирішальною битвою. Боян — «соловiю стараго часу», Всеволода незмінно величають » буй — тур» або «ярътур»; «акы тур рыкаютъ» хоробра дружина; «Гзакъ бъжитъ сърым вълком»; половчанин поганий — «чръный ворон». Ярославівна «зегзицею рано кычеть», а Игоро рятується з полону «горнастаемъ», «белымъ гоголемъ», «бусымъ влъкомъ» і «соколомъ».

Багато вживані авторів епітети запозичені почасти з усної, почасти із книжкової поетичної традиції. Так, наприклад, епітет «борзий», як і в багатьох інших писемних пам’ятках, додається в «Слові» лише до коня, причому в усній поезії не зустрічається таке сполучення; епітет же «златой» і всілякі його похідні («золотоверхий», «златокованый» і ін. ), у багатьох сполученнях, у яких він даний в «Слові», знаходить паралелі й в усній поезії

Але, хоча «Слово» залишається пам’ятником, що безсумнівно відбив у собі деякі особливості стилю, що передувала й сучасної авторові Літературі, це не дає, однак, підстав обвинувачувати його у відсутності свого голосу, перебільшувати значення елементів запозичення в «Слові» (як це зробив у своєму «Погляді на «Слово об полицю Игореве» В. Ф. Міллер).

У силу своєї унікальності, (при тім, що аналогічні літературні пам’ятники безповоротно для нас загублені), «Слово об полицю Игореве» залишається неоціненним надбанням російської літератури й культури в цілому, свідчачи про її висоти, залишених древньою Руссю в спадщину наступним століттям російської поезії. Не можна не відзначити, що саме народний колорит є основою поетики, їм до останньої деталі проникнуть найцінніший давньоруський літературний пам’ятник