priroda sfinks tayemnici svitobudovi v liriku fedora tyutcheva tyutchev fedir - Шкільний Всесвіт

Тютчевская «країна» незвичайна — вона те залита сонячним світлом, те покрита сутінком, але завжди пізнавана, близька. Якщо почати згадувати вірші Ф. И. Тютчева про природу, те, напевно, більшості людей у першу чергу прийде в голову «Весняна гроза»: «Люблю грозу на початку травня…»

Дійсно, поет дуже часто звертався до картин весни, заливного дощу, пташиного гамору. Природа в Тютчева найчастіше «випробовує» чисто людські емоції. Образ «усміхненої», «» природи, щосміється, проходить через всю творчість поета як противага його сумним міркуванням про буття, смерть, світобудову, гармонії, «древньому хаосі». Як часто ми зустрічаємо в поезії Тютчева такі фрази, як «Лазур небесна сміється», «Сіяє сонце, води блищать, На всім посмішка, життя у всім». Подібних рядків можна привести безліч: посміхається все — весна, сонце, вода, сама земля. Навіть в осінній природі поет бачить «лагідну посмішку увяданья». Тут його світосприймання близько до пушкінського, котрий, як відомо, дуже цінував Тютчева. Але можливо, останній вкладає в поняття «природа» набагато більший зміст. Для Тютчева природа — щось грандіозне, вічне, нескінченне, може бути навіть синонім світобудови

Лише в особливо гіркі мінути (їх не так вуж мало) природа представляється Тютчеву царством порожнечі й «вічного бессмыслия». Для Тютчева характерні пошуки змісту у всім: у Всесвіті, у бутті. Такого роду міркування й приводять зрештою до дивного афоризму:

Природа — сфінкс. І тим вона верней

Своєю пробою губить людини,

Що, може статися, ніякий від століття

Загадки немає й не було в їй

Загадки ні, але є сама « мати — земля». Тютчев не може заспокоїтися в безвідрадності, він знову й знову обертає свою особу до світлої дійсності. У лірику Тютчева часто звучить думка, що тільки природа здатна зцілити й урятувати людини

Виходить, що, з одного боку, природа — «сфінкс», а з іншого боку — зцілювальна сила. Подібні протиріччя, метання із крайності в крайність і становлять основу творчості поета. Вся його лірика будується на контрасті, вона як би затиснута між двома полюсами — відчуттям краси буття й почуттям жаху перед дійсністю. Створюється враження, що в Тютчеві уживались два чоловіки, кожний з яких бачив реальність по — своєму.

Найчастіше Тютчев захоплюється навколишнім світом, нерідко — до самозабуття. На доказ цьому можна приводити незліченна кількість його цитат. Поет відгукується на всі голоси життя, оскільки чуйно вловлює всі фарби, всі звуки природи. Але не менш сильним (особливо в пізній ліриці) стає свідомість життєвого трагізму. І от мир з радісним, наповненим світлом і фарбами, перетворюється в «здичавілий». Безумовно, у таких різких переходах чималу роль зіграли особисті переживання

Тютчеву було властиво прагнення розгадати таємниці світобудови або хоча б наблизитися до них. Світобудова вічно, на тлі його людське життя — ніщо. З роками це починає усе більше тривожити Тютчева. Він приходить до думки про «марність» людського існування. Кожного очікують повне знищення й розчинення в нескінченності природи. Поет мало міркував про смерть як такий, вона для нього була, скоріше, якоюсь протилежністю життя, миттєвим переходом від яскравого, насиченого, жахливо короткого людського існування кнебытию.

Незважаючи па відношення до окремо взятого життя як до чого незначному в силу своєї короткочасності, Тютчев затверджує й щось протилежне: життя — значна, оскільки є викликом ворожим силам. Однак життєстверджуючі думки зустрічаються в Тютчева порівняно рідко. Набагато наполегливіше повторюється сентенція: «Безвісти все — і так легко не бути!» Безглуздість, невиправданість буття з віком усе більше гнітить поета. Життя він асоціює з «тінню від диму», настільки вона здається йому примарної

Умиротворення, спокій, зцілення — тільки в «природі — сфінксі». Видимо, таке найменування природі було дано в мінути найтяжкого, безвихідного розпачу. Адже, що не говори, навколишній світ завжди був для Тютчева живим, а зовсім не кам’яним. І природа завжди викликала в поеті чисто людські почуття, які можна випробовувати до кого дуже близькому. У першу чергу — це почуття замилування

Безсумнівно, що природа була включена Тютчевим у те коло щирих цінностей, без яких, по думці поета, неможливо щире існування