priroda j lyudina v suchasnij vitchiznyanij prozi po facelii prishvina prishvin - Шкільний Всесвіт

М. М. Пришвін ставиться до тих щасливим письменникам, яких можна відкривати для себе в будь — якому віці: у дитинстві, замолоду, будучи зрілою людиною, у старості. І це відкриття, якщо воно відбудеться, воістину буде чудом. Особливий інтерес викликає глибоко особиста, філософська поема «Фацелія», перша частина «Лісової капелі». У житті багато таємниць. І сама більша таємниця, по — моєму, — власна душа. Які глибини в ній таяться! Звідки з’являється таємнича туга за недосяжним? Як її вгамувати? Чому можливість щастя іноді лякає, страшить і майже добровільно приймається страждання? Цей письменник допоміг мені відкрити себе, свій внутрішній мир і, звичайно ж, мир навколишній

«Фацелія» — лірико — філософська поема, пісня про «зірку внутрішньої » і про зірку «вечернею» у житті письменника. У кожній мініатюрі світить щира поетична краса, обумовлена глибиною думки. Композиція дозволяє простежити наростання загальної радості. Складну гаму людських переживань, від туги й одино — чества до творчості й щастя. Людина розкриває свої думи, почуття, думки не інакше, як тісно стикаючись із природою, що з’являється самостійно, як активний початок, саме життя. Ключові думки поеми виражені в назвах і в эпиграфахафоризмах її трьох глав. «Пустеля»: «У пустелі думки можуть бути тільки свої, от чому й бояться пустелі, що бояться залишитися наодинці із самим собою». «Росстань»: «Коштує стовп, а від нього йдуть три дороги: по однієї, по іншійій, по третьої йти — скрізь лихо різна, але погибель одна. На щастя, іду я не в ту сторону, де дороги розходяться, а звідти назад, — для мене погибельні дороги від стовпа не розходяться, а сходяться. Я радий стовпу й вірній єдиній дорозі вертаюся до себе додому, згадуючи в росстани свої нещастя». «Радість»: «Горі, збираючи в одному душі більше й більше, може в якийсь прекрасний день спалахнути, як сіно, і все згоріти вогнем надзвичайної радості».

Перед нами — щабля долі самого письменника й будь — якого твор — чески настроєної людини, здатного здійснити себе, своє життя. А спочатку була пустеля… самітність… Біль втрати ще дуже сильна. Але вже відчувається наближення небувалої радості. Два кольори, синій і золотий, колір небес і сонця, починають сіяти нам з перших рядків поеми

Зв’язок людини із природою в Пришвіна не тільки фізична, але й більше тонка, щиросердечна. У природі йому відкривається те, що відбувається з ним самим, і він заспокоюється. «Уночі думка яка — те неясна була в душі, я вийшов на повітря… І от отут — те я довідався в ріці свою думку про себе, що не винно я теж, як і ріка, якщо не можу перегукуватися з усім миром, закритий від нього темними покривалами моєї туги про втрачену Фацелію». Глибокий, філософський зміст мініатюр визначає і їхню своєрідну форму. Багато хто з них, насичені метафорами й афоризмами, що допомагають гранично згустити думки, нагадують притчу. Стиль лаконічний, навіть строгий, без усякого натяку на чутливість, на прикрашення. Кожна фраза незвичайно ємна, змістовна. «Учора ця ріка при відкритому небі перегукувалася із зірками, з усім миром. Сьогодні закрилося небо, і ріка лежала під хмарами, як під ковдрою, і біль із миром не перегукувалася, — немає!». Усього у двох пропозиціях зримо представлені дві різні картини зимової ночі, а в контексті — два різних щиросердечних стани людини. Слово несе на собі насичене значеннєве навантаження. Так, шляхом повторення підсилюється враження по асоціації: «… однаково залишалася рікою й сіяла в тьмі й бігла»; «…риба… плескалася набагато сильней і голосніше вчорашнього, коли зірки сіяли й сильно морозило». У двох заключних мініатюрах першого розділу з’являється мотив безодні — як покарання за недогляди в минулому і як випробування, яких необхідно перебороти

Але глава закінчується життєстверджуючим акордом: «…і тог так може трапитися, що людина переможе навіть смерть останнім жагучим бажанням життя». Так, людина може перемогти навіть смерть, і, звичайно ж, людина може й повинен перебороти своє особисте горе. Усе компоненти в поемі підлеглі внутрішньому ритму — руху думки письменника. І нерідко думка вигострюється до афоризмів: «Іноді в сильної людини від болю щиросердечної народжується поезія, як у дерев смола».

Другий розділ «Росстань» і присвячена виявленню цієї схованої творчої сили. Тут особливо багато афоризмів. «Щастя творче могло б зробитися релігією людства »; «Нетворче щастя — це достаток людини, що живе за трьома замками»; «Де любов, там і душу»; «Чим тихіше сам, тим більше зауважуєш рух життя». Зв’язок із природою стає усе тісніше. Письменник шукає й знаходить у ній «прекрасні сторони душі людини». Чи олюднює Пришвін природу? У літературознавстві не існує єдиної думки на цей рахунок. Одні дослідники знаходять у добутках письменника антропоморфізм (перенесення властивій людині психи — ческих властивостей на явища природи, на тварин, на предмети). Інші ж дотримуються протилежної точки зору. У людині одержують продовження кращі сторони життя природи, і він по праву може стати її царем, але дуже наочна філософська формула про глибинний зв’язок людини й природи й про особливе призначення людини:

«Я коштую й росту — я рослина.