povninij zmist rozpovid pro sim povishenij andryeyev l n 1 5 - Шкільний Всесвіт

Леонід Андрееврассказ про сім повешенныхпосвящается Л. И. Толстих1. О ПЕРШІЙ ГОДИНІ ДНЯ, ВАШЕ Превосходительствотак як міністр була людина дуже гладкий, схильний до апоплексії, то із усякими обережностями, уникаючи викликати небезпечного хвилювання, його попередили, що на нього готується дуже серйозний замах. Бачачи, що міністр зустрів звістку спокійно й навіть із посмішкою, повідомили й подробиці: замах повинне відбутися наступного дня, ранком, коли він виїде з доповіддю; кілька людей терористів, уже виданих провокатором і тепер, що перебувають під невсипущим спостереженням детективів, повинні з бомбами й револьверами зібратися о першій годині дня біля під’їзду й чекати на нього виходу. Тут їх і схоплять. — Постійте, — зачудувався міністр, — звідки ж вони знають, що я поїду о першій годині дня з доповіддю, коли я сам довідався про цьому тільки третього дня?Начальник охорони невиразно розвів руками: — Саме о першій годині дня, ваше превосходительство.Не те дивуючись, не те схвалюючи дії поліції, що влаштувала всі так добре, міністр покачав головою й хмуро посміхнувся товстими темними губами; і з тою же посмішкою, покірно, не бажаючи й надалі заважати поліції, швидко зібрався й виїхав ночувати в чийсь чужий гостинний палац. Також повезені були з небезпечного будинку, біля якого зберуться завтра бомбометатели, його дружина й двоє дітей.Поки горіли вогні в чужому палаці й привітних знайомих особи кланялися, посміхалися й обурювалися, сановник випробовував почуття приємної збудженості — начебто йому вже дали або зараз дадуть більшу й несподівану нагороду. Але люди роз’їхалися, вогні згасли, і крізь дзеркальні стекла на стелю й стіни лягло мереживне й примарне світло електричних ліхтарів; сторонній будинку, з його картинами, статуями й тишею, що входила з вулиці, сам тихий і невизначений, він будив тривожну думку про марність засікши, охорони й стін. І тоді вночі, у тиші й самітності чужої спальні, сановникові стало нестерпно страшно.У нього було щось із бруньками, і при кожному сильному хвилюванні наливалися водою й опухали його особа, ноги й руки, і від цього він ставав начебто ще крупніше, ще толще й массивнее. І тепер, горою роздутого м’яса піднімаючись над придавленими пружинами ліжка, він з тоскою хворого людини почувала своє опухле, немов чужу особу й неотвязно думав про ту жорстоку долю, яку готовили йому люди. Він згадав, один за іншим, всі недавні жахливі випадки, коли в людей його сановного й навіть ще більш високого положення кидали бомби, і бомби рвали на клаптики тіло, розприскували мозок по брудних цегельних стінах, вибивали зуби із гнізд. І від цих Спогадів власне гладке хворе тіло, що розкинулося на ліжку, здавалося вже чужим, що вже випробовує вогненну силу вибуху; і чудилося, начебто руки в плечі відділяються від тулуба, зуби випадають, мозок розділяється на частки, ноги німіють і лежать покірно, пальцями нагору, як у небіжчика. Він посилено ворушився, дихав голосно, кашляв, щоб нічим не походити на небіжчика, оточував себе живим шумом дзвенячих пружин, що шелестить ковдри; і щоб показати, що він зовсім живий, ні крапельки не вмер і далекий від смерті, як усяка інша людина, — голосно й уривчасто басив у тиші й самітності спальні: — Молодці! Молодці! Молодці!Це він хвалив детективів, поліцію й солдатів, всіх тих, хто охороняє його життя й так вчасно, так спритно попередили вбивство. Але ворушачись, але хвалячи, але посміхаючись насильницькій кривій посмішкою, щоб виразити своє глузування над дурними терористами — невдахами, воно усе ще не вірив у свій порятунок, у те, що життя раптом, відразу, не піде від нього. Смерть, що замислили для нього люди і яка була тільки в їхніх думках, у їхніх намірах, начебто вже стояла отут, і буде стояти, і не піде, поки тих не схоплять, не віднімуть у них бомб і не посадять їх у міцну в’язницю. Геть у тім куті вона коштує й не йде — не може піти, як слухняний солдат, чиєїсь волею й наказом поставлений на варту. — О першій годині дня, ваше превосходительство! — звучала сказана фраза, переливалася на всі голоси: те весело — глузлива, те сердита, те вперта й тупа. Немов поставили в спальню сотню заведених грамофонів, і всі вони, один за іншим, з ідіотською старанністю машини викрикували наказані їм слова: — О першій годині дня, ваше превосходительство.І цей завтрашній? перша година дня?, що ще так недавно нічим не відрізнявся від інших, був тільки спокійним рухом стрілки по циферблаті золотих годин, раптом придбав лиховісну переконливість, вискочив із циферблата, став жити