povnij zmist zustrich averchenko a t - Шкільний Всесвіт

Два пани наближалися друг до друга з різних кінців вулиці… Коли вони зійшлися — один з них кинув на іншого неуважний, байдужий погляд і хотів іти далі, але той, на кого був кинутий цей погляд, — розчепірив руки, радісно посміхнувся й закричав:

— Пан Топорков! Скільки років!.. Безумно радий вас бачити.

Топорков подивився захопленому панові в особу. Воно було повною, старою, покритою мережею променистих ласкавих зморщечок і до мучительности знайоме Топоркову.

Зупинившись, Топорков задумався на мить. Знайомі особи, образи, рій фактів з божевільною швидкістю закрутилися в його мозку, спрямовані до однієї мети: згадати, хто ця людина, особа якого, будучи таким знайомим, вислизало з ряду інших, викликаних квапливої, що скакає думкою Топоркова.

Начебто б ця людина давалася в руки: от — от Топорков згадає його ім’я, їхні відносини, зустрічі… але зараз же ця думка обривалася, і фізіономія невідомого пана знову залишалася загадкової у своїй радісній посмішці й захопленій добродушності.

— Здоровий…ствуйте, — нерішуче сказав Топорков.

— Що це ви такий похмурий? Слухайте, Топорков! Я від вашої останньої статті прямо в захваті. Читав і насолоджувався! Як вона, пак, називається? «Підсумки реакції»! Якщо мені оведеться давати її характеристику й докладний розбір, — зроблю це з особливою насолодою…

«Критик», — подумав Топорков і, улещений похвалою літнього пана, потис йому руку міцніше чим звичайно.

— Так вам ця штучка подобається?

— Помилуйте! Як же вона може не подобатися? Я ще ваше дещо прочитав. Читаю запоєм. Люблю, грішна людина, літературу. Хоча за родом своєї діяльності міг би до неї ставитися… як би це виразитися?.. більш меркантильно.

«Видавець, чи що? — подумав Топорков. — Боже мій! Де я його бачив?..»

— Скажіть, а як поживає Блюменфельд? Що його журнал? — запитав старий.

— Блюменфельд уже вийшов з міцності. Адже, ви знаєте, — сказав Топорков, — що він був присуджений до двох років міцності?

— Як же, як же, — закивав головою літній пан. — Пам’ятаю! За статтю «Криваві кроки»… Невже вже вийшов? Боже, як швидкий час іде.

— Ви хіба добре знаєте Блюменфельда?

— Боже ти мій! — посміхнувся старий. — Мій, так сказати, хрещеник. Адже ця вся марксистська молодь, і народники, і неохристиане, і, почасти, мистики, пройшли через мої руки: Синицкий, Яковлев, Гершбаум, Пынин, Рукавицын… небагато я, зізнатися, не згодний з рукавицынским дозволом питання про селянський пролетаріат, але зате Гершбаум, Гершбаум! От принадність! Я кожну його річ, саму дріб’язкову, з газет вирізую й в особливий зошит наклеюю… А книги його — це краща прикраса моєї бібліотеки… До речі, ви не бачили моєї бібліотеки? Заходите — обрадуєте старого. «Бібліофіл він, чи що? — болісно думав Топорков. — От чортівня!» — А ви знаєте — касаційна скарга Гершбаума не уважена, — повідомив старий. — Як і раніше шість місяців в’язниці, із заліком попереднього висновку. «Невже адвокат?» — внутрішньо зачудувався Топорков. — Адвокат його, — сказав старий, — знайшов ще якийсь там привід для касації. Ну, так уже, що поробиш. До речі, читали останній альманах «Вихри»? Ах, яка там річ є! «По етапах» Кудинова… Ми із дружиною читали — плакали дідки! Зворушив Кудинов дідків. — Кудинов теж залучався. Чули? — запитав Топорков. — По 129 — й. — Як же. Другий пункт. Вони разом — з редактором Лесевицким. Лесевицкому ще по іншій справі років шість каторги випасти може. До речі, дорогою. Топорков, чи не знаєте ви, де б можна дістати портрет Кудинова? Мені б хоч листівку. — Для чого вам? — зачудувався Топорков. Старий з милою зніяковілістю в особі посміхнувся. — Я — як інститутка… Хе — Хе! Збільшу його й повішу в кабінеті. Ви заходите — целую галерею побачите: Пипіна, Ковалевского, Рубинсона… Письменники, так сказати, землі росіянці. А Ихметьева на виставці купив. Помнете? Роботи Кульжицкого. Добре написаний портретик. А люблю я, дідок, Ихметьева… От поет божою милістю! Сядеш це, іноді, декламуєш уголос його «Червоні зорі», а сам немає — ні, та й глянеш на портрет. — Ви чули, звичайно, — сказав Топорков сумно, — що Ихметьеву теж загрожує два роки в’язниці. За ці самі «Червоні зорі». — Як же! Йому ці рядки інкримінуються: Хто хоче перемоги — Нехай зімкнутим ладом… — і так далі. Чарівний вірш! Тепер уже, за останній рік, ніхто так не пише… Загасили святе полум’я, так на перекручення різні полізли. Не схвалюю! Бажаючи сказати старому що — небудь приємне, Топорков заспокійливо підморгнув бровою. — Ихметьев, може, ще й видереться. — Як же! — сказав старий. — Чекайте… «Видереться»… Учора ж йому був і вирок винесений. Не читали? Один рік в’язниці. Така жалість! — Невже ж тільки один рік? — зачудувався Топорков. — А я думав, більше засукають. — Те — Те я й говорю, — покачав головою старий. — Така жалість! Я йому просив два роки міцності, а йому — рік в’язниці дали. Адвокат попався йому — дока! — Як… ви просили? — спантеличений, викликнув Топорков. — У кого просили? — У суду ж. Але це ми ще подивимося. У мене є тьма приводів для касації. Можливо, що два роки міцності йому залишаться. — Так ви хто такий? — сердито вже закричав Топорков, нерви якого напружилися попередньою безглуздою бесідою до крайнього ступеня. — Господи, боже ти мій! — посміхнувся старий, і променисті зморщечки заворушилися на його лагідній особі. — Невже не визнали? Так прокурор же! Прокурор окружного суду. Адже ви мене повинні пам’ятати, пан Топорков: я вас, помнете, обвинувачував три роки тому назад по літературній справі… ви рік тоді одержали. — Так це ви! — сказав Топорков. — Тепер пригадую. Ви, здається, вимагали трьох пет міцності й, коли мене присудили на рік, то касували вирок. — Ну, так! — зрадів прокурор. — Згадали? За цю статтю… як її?.. «Кривавий суд». Прекрасна стаття! Сильно написана. Тепер уже так не пишуть… А ви так і не визнали мене спочатку? Буває… Хе — Хе! А ви все — таки до мене заглянули б. Я адреска дам. По склянці вина вип’ємо, про літературу розмовляти будемо… Мою портретну галерею подивитеся… Усі висять: Гершбаум, Ихметьев, Микола Володимирович Кудинов… Зустрінете Блюменфельда — тягнете із собою. Як же! Ми старі знайомі… І з Лесевицким, і Пыниным, і Гершбаумом. Прокурор вийняв свою картку з адресою, сунув її в руку Топоркову й покрокував далі, щулячи на тротуарні плити добрі короткозорі ока

Додав: