povnij zmist zirka kazakevich e 1 6 - Шкільний Всесвіт

ГЛАВА Перваядивизия, наступаючи, поглибилася в безкрайні ліси, і вони поглинули її.Те, що не вдалося ні німецьким танкам, ні німецької авіації, що ні лютують тут бандитським зграям, зуміли зробити ці великі лісові простори з дорогами, розбитими війною й розмитими весняним бездоріжжям. На далеких лісових узліссях застрягли вантажівки з боєприпасами й продовольством. У загублені серед лісів хуторах зав’язнули санітарні автобуси. На берегах безіменних рік, залишившись без пального, розкидав свої пушки артилерійський полк. Все це з кожною годиною катастрофічно віддалялося від піхоти. А піхота, одна — одинешенька, все — таки продовжувала рухатися вперед, урізавши раціон і тремтячи над кожним патроном. Потім і вона початку здавати. Напір її ставав усе слабкіше, всі неуверенней, і, скориставшись цим, німці вийшли з — під удару й поспішно забралися на захід.Супротивник зник.Піхотинці, навіть залишившись без супротивника, продовжують робити ту справу, заради якого існують: вони займають територію, відвойовану у ворога. Але немає нічого безвтішніше видовища відірваних від супротивника розвідників. Немов втративши сенс існування, вони крокують по узбіччях дороги, як тіла, позбавлені душі.Одну таку групу наздогнав на своєму “виллисе” командир дивізії полковник Сербиченко. Він повільно виліз із машини й зупинився посередині брудної, розбитої дороги, уперши руки в боки й глумливо посміхаючись.Розвідники, побачивши комдива, зупинилися. — Ну що, — запитав він, — втратили супротивника, орли? Де супротивник, що він робить?Він довідався в розвіднику, що йде спереду, лейтенанта Травкіна (комдив пам’ятав в особу всіх своїх офіцерів) і докірливо замотав головою: — И ти, Травкін? — И їдко продовжувала: — Весела війна, нема чого сказати, по селах молоко пити так по бабах валандатися… Так до Німеччини дійдеш і супротивника не побачиш із вами. А добре б, а? — запитав він зненацька весело.начальник, Що Сидів у машині, штабу дивізії підполковник Галиев утомилося посміхався, дивуючись несподіваній зміні в настрої полковника. За мінуту до цього полковник нещадно розпікав його за нерозпорядливість, і Галиев мовчав з убитим видом.Настрій комдива змінилося побачивши розвідників. Полковник Сербиченко почав свою службу в 1915 році пішим розвідником. У розвідниках одержав він бойове хрещення й заслужив георгіївський хрест. Розвідники залишилися його слабістю назавжди. Його серце грало побачивши їхніх зелених маскхалатів, засмаглих осіб і безшумного кроку. Невідступно друг за дружкой ідуть вони по узбіччю дороги, готові в будь — яку мить зникнути, розчинитися в безмовності лісів, у нерівностях ґрунту, у мерехтливих тінях сутінків.Втім, докори комдива були серйозними докорами. Дати супротивникові піти, або — як це говориться врочистою мовою військових уставів — дати йому відірватися, — це для розвідників велика неприємність, майже ганьба.У словах полковника відчувалася гнітюча його тривога за долю дивізії. Він боявся зустрічі із супротивником тому, що дивізія була знекровлена, а тили відстали. І в той же час він хотів зустрітися нарешті із цим зниклим супротивником, зчепитися з ним, довідатися, чого він хоче, на що здатно. Та й крім того, просто пора було зупинитися, привести людей і господарство в порядок. Звичайно, не хотілося навіть собі самому зізнаватися, що його бажання суперечить жагучому пориву всієї країни, але він мріяв, щоб настання призупинилося. Такі таємниці ремесла.А розвідники стояли мовчачи, переминаючись із ноги на ногу. Вид у них був досить жалюгідний. — От вони, твої очі й вуха, — зневажливо сказав комдив начальникові штабу й сіл у машину. “Виллис” рушив.Розвідники постояли ще мінуту, потім Травкін повільно пішов далі, а за ним рушили й інші.По звичці прислухаючись до кожного шереху, Травкін думав про свій взвод.Як і комдив, лейтенант і бажав і боявся зустрічі із супротивником. Бажав тому, що так йому велів борг, і тому ще, що дні змушеної бездіяльності згубно відбиваються на розвідниках, обплутуючи їхньою небезпечною павутиною ліні й безтурботності. Боявся ж тому, що з вісімнадцяти чоловік, що були в нього на початку настання, залишилося всього дванадцять. Правда, серед них — відомий всієї дивізії Аниканов, безстрашний Марченко, лихий Мамочкин і випробувані старі розвідники — Бражников і Биків. Однак інші були в більшості вчорашніх стрілок, набрані із частин у ході настання. Цим людям поки дуже подобається ходити в розвідниках, крокувати друг за дружкой маленькими групами, користуючись волею, не
мислимої в піхотній частині. Їх оточують пошана й повага. Це, зрозуміло, не може не лестити їм, і вони дивляться орлами, але які вони будуть у дії — невідомо.Тепер Травкін зрозумів, що саме ці причини й змушували його не квапитися. Його засмутили докори комдива, тим більше що він знав слабість Сербиченко до розвідників. Зелені очі полковника дивилися на нього хитруватим поглядом старого, досвідченого розвідника минулої війни, унтер — офіцера Сербиченко, що з поділяючої їхньої далечіні років і доль як би говорив испытующе: “Ну, подивимося, який ти, молодий, проти мене, старого”.Тим часом взвод вступив у селище. Це було звичайне західноукраїнське село, розкидана по^ — хутірському. З величезного, у три людських рости, хреста дивився на солдатів розп’ятий Ісус. Вулиці були пустельні, і тільки гавкіт собак по дворах і ледь примітний рух домотканих полотняних фіранок на вікнах показували, що люди, залякані бандитськими зграями, уважно придивляються до минаючим по селу солдатам.Травкін повів свій загін до самотнього будинку на пагорку. Двері відкрили стара бабка. Вона відігнала великого пса й неквапливо оглянула солдатів глибоко сидячими очами з — під густих сивуватих брів. — Здрастуйте, — сказав Травкін, — ми до вас відпочити на годинку.Розвідники ввійшли слідом за нею в чисту кімнату з фарбованою підлогою й безліччю ікон. Ікони, як солдати зауважували вже не раз у цих краях, були не такі, як у Росії, — без риз, із цукерково — гарними личками святих. Що стосується бабки, то вона в точності походила на українських бабів з — під Києва або Чернігова, у незліченних полотняних спідницях, із сухонькими, жилавими ручками, і відрізнялася від них тільки недобрим світлом колючих очей.Однак, незважаючи на її похмуру, майже ворожу мовчазність, вона подала захожим солдатам свіжого хліба, молока, густого як зливу, солоних огірків і повний чавун картоплі. Але все це — з такою недружелюбністю, що шматок не ліз у горло. — От бандитська мамка! — проворчал один з розвідників.Він угадав наполовину. Молодший син баби дійсно пішов по бандитській лісовій стежці. Старший же подався в червоні партизани. І в той час як мати бандита вороже мовчала, мати партизана гостинно відкрила бійцям двері своєї хати. Подавши розвідникам на закуску смаженого свинячого сала й квасу в глиняному глечику, мати партизана поступилася місцем матері бандита, що з похмурим видом засіла за ткацький верстат, що займав полкомнаты.Сержант Іван Аниканов, спокійна людина із широкою простуватою особою й маленькими, великой проникливості вічками, сказав їй: — Що ж ти мовчиш, як німа, бабуся? Села б з нами, чи що, так розповіла чого — небудь.Сержант Мамочкин, сутулий, худий, нервовий, глумливо промурмотав: — Ну й кавалер же цей Аниканов! Полювання йому побалакати з бабусею!..Травкін, зайнятий своїми думками, вийшов з будинку й зупинився біля ґанку. Село дрімало. По косогорі ходили стриножені селянські коні. Було зовсім тихо, як може бути тихо тільки в селі після стрімкого проходу двох ворогуючих армій. — Задумався наш лейтенант, — заговорив Аниканов, коли Травкін вийшов. — Як казав комдив? Весела війна? Молоко пити так по бабах валандатися…Мамочкин скипів: — Що там комдив говорив, це його справа. А ти чого лізеш? Не хочеш молока — не пий, геть вода в діжці. Це не твоя справа, а лейтенанта. Він відповідає перед вищим начальством. Ти нянькою хочеш бути при лейтенанті. А хто ти такий? Селючка. Попався б ти мені в Керчі, я б тебе за п’ять мінут розділ, роззув і рибкам на обід продав.Аниканов беззлобно розсміявся: — Це вірно. Роздягнути, роззути — це по твоїй частині. Ну й щодо обідів ти майстер. Про це й говорив комдив. — Ну й що? — наскакував Мамочкин, як завжди уражений спокоєм Аниканова. — И пообідати можна. Розвідник з головою обідає получше генерала. Обід сміливості й кмітливості додає. Зрозуміло?Розовощекий, із лляними волоссями Бражников, круглолицих, веснянкуватий Биків, сімнадцятилітній хлопчик Юра Голубовский, якого всі кликали “Голуб”, високий красень Феоктистов і інші, посміхаючись, слухали гарячий південний говорок Мамочкина й спокійне, плавну мовлення Аниканова. Тільки Марченко — широкоплечий, білозубий, смаглявий — увесь час стояв біля баби в ткацького верстата й з наївним подивом міської людини повторював, дивлячись на її маленькі сухонькие ручки: — Це ж ціла фабрика!У суперечках Мамочкина з Аникановым — те веселих, те лютих суперечках по будь — якому приводі: про переваги керченського оселедця перед іркутським омулем, про порівняльні якості німецького й радянського авт