povnij zmist zhovtogaryachij portret iz cyatochkoyu krapivin v p 1 3 - Шкільний Всесвіт

ПОТОМОК МОРЕПЛАВЦЯ

Ох як лаяла вона себе за цю фантазію — за те, що вирішила зійти з поїзда в Каменке й добратися до Верхоталья катером. Наслухалася про красу тутешніх берегів, здумала помилуватися!

Берега справді були гарні — зарослим лісом, де перемішалися ялини, сосни й берези. Іноді води піднімалися стрімкі ребристі скелі… Але катер виявився калошею, він ледве повз проти плину. Двигун чадила, начебто зіпсована гасниця, на якій жарять протухлу рибу.

Командував катером хлопець ледве постарше Юлі. Спершу він Юлі навіть сподобався — за свій тільник і за кашкет з “крабом”, майже таку ж, як у Юрка. Але хлопець виявився нахабний. Сердито викочував білясті очі й репетував на пасажирів, щоб не юрбилися на сходнях. У хирлявої сільської пристані з фанерною вивіскою “Півні” цей капітан заявив, що “Верхотальская станція забрала воду й далі судно не піде, тому що в нього осаду”. На катері на той час пасажирів залишилися, крім Юлі, дві бадьорі бабки так підпилий неголений дядько з кошиком і загорненими в рогожу граблями. Дядько слухняно викотився на берег, а бабки залаялися й проникливо висловили думку, що не в станції й не в осаді справа, а в самому капітані, що хоче повернутися в Каменку до початку телефільму про Штирлица. А їм тепер на старості років вісім кілометрів тупотіти на своїх двох.

Юля теж сказала, що це свинство.

Хлопець, однак, не зніяковів. Бабкам він повідомив, що поспішати їм нікуди, тому що крематорій у Верхоталье ще не побудований, а Юлі сказав, що пускай краще вертається в Каменку й вони вдвох підуть на танці. Тільки нехай вона під час танцю нагинається получше, а те стелі в клубі нковатые. У відповідь він почув щодо сопливых поромників, які уявляють себе магелланами. Але робити було нема чого, довелося висаджуватися.

Бадьорі бабки втекли вперед і проголосували автофургону, що порошив на проселочной дорозі. Дядько із граблями кудись зник. Юля без попутників покрокувала по укоченій, але не курній колії. Ну й добре!

Дорога те поринала в ліс, то вибігала до самого берега, місця виявилися цікаві, валізка був легкий, сумка на плечі висіла зручно, і шагалось добре. По сторонах червоніли кисті горобини. День стояв нежаркий, хоча й сонячний. І одне був погано — день цей хилився до вечора, і Юля боялася, що не встигне до закриття.

Так і вийшло. Коли вона дотопала до міста, розпитала, де бібліотека, і вибралася до одноповерхового цегельного будинку, на стародавніх різьблених дверях висів іржавий замок (напевно, теж стародавній, від купецького лабазу). Юля потопталася на високому гранітному ґанку, оглянула з його зарічні околиці з дерев’яними кварталами й лісом у горонта, а потім через сад вийшла на центральну вулицю.

— Люди, де отут у вас готель? — запитала вона двох пацанів з вудками.

Хлопчиська глянули сну нагору, пощупали очами нашивки на її стройотрядовской курточці, і старший толково роз’яснив, що готель на іншому кінці Верхоталья.

Усе виходило одне до одному, і Юля початку злитися. На долю й на себе. А хлопчиська дивилися їй вслід, і вона почула за спиною:

— У жердина…

У дитячих словах було більше замилування, чим глузування, однак настрій зіпсувався ще більше.

У двоповерховому готелі на підвіконнях цвіла густа герань. Чергова администраторша — пухка тітка в пантофлях — жарила на плитці гриби. Вона здалася Юлі добродушної. Але у відповідь на Юліїн слова про житло тітка непохитно сказала:

— Ти що, голубушка! Отут будівельники нефтенасосной станції поселилися, не продохнуть. По двох на одному ліжку… Це зараз тихо, а трохи пізніше знаєш, як воно буде!

Юля утомилося брякнула на підлогу валіза. Села на табурет. Тітка зм’якшилася:

— Ти, видать, на роботу сюди?

— Майже, — зітхнула Юля. І, сподіваючись розжалобити администраторшу, докладно пояснила, що закінчила другий курс культпросветучилища, у липні була зі стройотрядом в Артемовськом овощесовхозе, а зараз приїхала на двомісячну практику в дитячу бібліотеку. Приїхати — Те приїхала, а куди подітися?

— Ну дак завідувачка ихняя, Ніна Федосьевна, пущай тебе й улаштовує, — розсудила администраторша. — Вона жінка стругаючи, утворена, але справедлива. При бібліотеці алі в себе у квартирі й оселить, будинок у неї великий. На вулиці Піонерської, колишньої Гімназичної, напроти магазина “Фрукти — овочі”. Там запитаєш… Грибочков хочеш?

— Хочу, — знову зітхнула Юля.

— От і розумник. Ти давай прямо зі сковороди…

Після несподіваної вечері стало веселіше. Юля відправилася шукати будинок Ніни Федосьевны. Знову через все місто. Втім, “місто” — це була одна назва. Подекуди зустрічалися двоповерхові цегельні будинки явно дев’ятнадцятого сторіччя — з напівкруглими вікнами на верхніх поверхах і чавунному візерунку парадних ґаночків. Попадалися древні купецькі крамниці із сучасними вивісками “Промтовари” і “Гас”. На замкнених дверях іржавіли могутні куті петлі. А в основному вдома минулому дерев’яні, з палісадниками й крамничками у хвірток.

Над дахами з вигадливими дымниками грубних труб, над воротами з рассохшейся різьбленням, над косими заборами й тополями піднімався, начебто гірський масив, напівзруйнований жовтий^ — жовтий — сірувато — жовтий собор. Провали його вікон темніли як печери, а купола й вежі були схожі на обланные вітрами вершини.

Юля догадалася, що це храм знаменитої за старих часів Верхотальской обителі. Колись сюди стікалися прочани багатьох міст. А зараз у монастирських келіях і трапезних працював механічний завод — саме велике тутешнє підприємство. Про завод Юля теж знала: у них у канцелярії училища стояв сейф із більшим клеймом “Верхотальский МЗ”.

Будинок завідувачки Ніни Федосьевны Юля відшукала легко. У хвіртки копошилися кури: у подорожниках і жорсткій траві “вівчарська сумка” виловлювали комашок. Юля побрякала залізним кільцем клямки. Вийшла дівиця років п’ятнадцяти, цілком столичного виду, у новеньких джинсах і майці з ковбоєм і написом “Rodeo”. Природно, спершу воззрилась на Юлю, потім повідомила, що “тітка Ніна виїхала в Каменку й повернеться завтра прямо на роботу”.

“От і всі, — подумала Юля навіть із деяким задоволенням. — Далі їхати нікуди…”

Залишалося тупотіти на станцію й коротати ніч у залі чекання. Взагалі — Те було не звикати: у турпоходах і в стройотряде траплялося всяке. Але, по — перше, там вона була не одна. По — друге, тут невдачі сипалися одна за іншою. І головне, сама винувата!

Де Верхотальский вокзал, Юля поняття не мала й побрела навмання. А вірніше — так, щоб сонце світило не в очі, а в спину. Через квартал вона побачила зелений будиночок з вивіскою “Пошта”. Як не дивно, пошта ще працювала.

“Не заходь, — сердито сказала собі Юля. — Виявиться, що листа ні, і тоді буде зовсім кепсько”. І звичайно пішла. І дала літній симпатичній жінці за скляною загороддю студентський квиток. Жінка погортала худу пачку листів і сказала злегка винувато:

— Нічого поки немає. Заходите ще… — И посміхнулася.

Ця посмішка Юлю не утішила. Тепер і справді все було так, що гірше нікуди. До того ж знову схотілося їсти. Із самими досадливими думками Юля знову побрела по вулиці Піонерської, колишньої Гімназичної. Але до досади й зневіри мало — мало, крадькома, уже домішувалася цікавість. По деякому досвіді жни Юля знала, що жнь ця менчива. І якщо все абсолютно погано, мениться може тільки до кращого.

Через тополиний сквер Юля знову вийшла на річковий обрив — недалеко від знайомій і обшарпанной, але однаково гарної церкви. Легка шатрова дзвіниця була схожа на ракету. Вона підносилася над куполами, над деревами, і під мереживним похилим хрестом, на круглої, як мячик, маківці, горів у залишках позолоті сонячний вогник.

Жмурячись на цей вогник, Юля пішла уздовж залишків цегельної стіни з бійницями. Стіна впиралася в напівзруйновану вежу з гостроверхим дахом і флюгером. На флюгері світилися наскрізні цифри: “1711”. Фундамент вежі був складний необтесаних гранітних брил. Із щілин росли берізки.

Юля по стежці обійшла вежу й побачила, що фундаменту в метрі від землі стирчить коротка дерев’яна балка.

Верхи на балці сидів розпатланий хлопчисько.

Він дивився кудись через ріку, посвистував і качав ногами в незашнурованих кедах і курних гольфах, що збилися, морквяного кольору. На ньому була майка з короткими рукавами — теж невизначено — морквяна — і шорти цегельного відтінку з відстовбурченими кишенями й у темних плямах якогось змащення. І весь хлопчисько, облитий вечірніми променями, здавався намальованим жовтогарячими й червоними мазками. Навіть засмага була розоватый. Втім, слабенький була засмага, це й зрозуміло: до рудого сонце прилипає неохоче. А хлопчисько, безумовно, ставився до плем’я рудих. Але він був не просто рудий — у його нестрижених патлах змішалися відтінки апельсинів, томатного соку, теракоти й гаснучих західних хмар… Хлопчисько почув кроки й обернувся.

И Юля запосміхалася.

Було неможливо не запосміхатися, побачивши мальчишкино особа. Він дивився, як дивиться з дитячих книжок казкове сонечко. Весело зщулився й розтяг до вух потріскані губи. Маленький ніс і щоки немов макове зерно всипали дрібні, майже чорні ластовиння. Причому одну щоку густіше, ніж іншу. На підборідді теж сиділо кілька ластовиння, покрупнее.

— Привіт, — сказала Юля.

Він мигцем, без особливої цікавості, оглянув її й сказав:

— Ага… здрасьте. — И запосміхався ще ширше. У нього були великі жовтуваті зуби, і один рос криво, але це нітрохи не псувало посмішку.

Секунди три вони очікувально дивилися один на одного. Хлопчик пригасив посмішку, перекинув ногу й зіскочив у лопухи. Діловито запитав:

— Ну що, підемо?

Випливало, звичайно, довідатися, куди “підемо”. Але хлопчик поводився так, начебто вони про все домовилися. Дзизі стало цікаво. Крім того, “усе на краще”. І вона кивнула.

Він покрокував спереду, по стежинці серед реп’яхів. Лопухи сердито чиркали по його ногах, а реп’яхи вистачали за майку, і він відривав їх на ходу. Кілька разів оглянувся: чи не відстає супутниця?

У стіні відкрився круглий пролам.

— Сюди, — сказав хлопчик. — Давайте валізу.

— Нічого, я сама… — Юля пролізла слідом за провідником. Із внутрішньої сторони стіну прикрашали глибокі напівкруглі ніші. Як у більших фортецях.

— Що тут було? — запитала Юля. — Монастир або кремль?

— Воєводство, — охоче відгукнувся хлопчик. — При Петрові Першому. Геть у тих довгих будинках солдати жили, а там, де бібліотека, — офіцери… Такі, у трикутних капелюхах, зі шпагами… — Він знову весело оглянувся. — Цікаво, так?

— Ще б, — сказала Юля.

— А воєводський будинок не зберігся, згорів. Він недалеко від церкви стояв, геть там… — Юліїн провідник мотнув червоними вихрами убік дзвіниці, потім зупинився, задер голову. — Гарна, так?

Вони стояли вже поруч із церквою, і вона нависала над головами. Справжня російська казка розкинулася у вечірнім небі з позолоченою хмарою: візерункові цегельні вежі з куполами у вигляді величезних цибулин, маківки, вузькі прорізи вікон, карны й кручені стовпчики, як у древніх теремах. А над всім цим — ракетне тіло дзвіниці, строго націленої в зеніт.

— Її увесь час художники малюють, різних міст приїжджають, — сказав хлопчик. — Вона називається Покровська. Знаєте, чому? Бабки говорять, що свято Покрив раніше було, коли перший сніг випадав. А ви не художниця?

— Ні, — відгукнулася Юля. — Правда, трошки пробувала малювати, для себе…

— Це добре, — неголосно помітив хлопчик і швидко запитав: — Ну, поліземо?

— Куди?

Він злегка зачудувався й кивнув на дзвіницю.

У Юлі ледве захолоділо під серцем.

— А… нам не влетить?

Рудий провідник поблажливо сказав:

— Туди всі лазять, хто хоче. Від кого влетить — те?

Над крутим церковним ґанком блищала чорним склом вивіска, на якій значилося, що тут перебуває Верхотальский міський архів. Замок на двері (такий же величезний, як на бібліотеці) переконливо доводив, що в архіві нікого немає. І навкруги нікого не були, тільки горобці шаруділи в темних кленах.

Хлопчик рішуче взяв Юліїну валізу й сунув під гранітні щаблі ґанку.

— Там ніхто не знайде, не бійтеся… Ну, пішли.

— Ох… пішли, — сказала Юля. І подумала, що ночувати не на вокзалі, а в міліції — це ще гірше. Але прнаться в таких страхах посоромилася. Та й цікаво було забратися на дзвіницю. І кривдити хлопчиська не хотілося, новий знакомый їй подобався. До того ж залишитися знову однієї — чого гарного?

Вони обійшли церкву, і за березовими кустиками, у цегельній кладці вівтарного закруглення, Юля побачила вузький вхід без дверей — просто щілина з напівкруглим верхом. На мить Юлі стало жутковато. Навіть ворухнулася дурна підозра: немає чи тут якої — небудь пастки? Але хлопчисько дивився ясно й довірливо. Розсунув гілки:

— Ви йдіть уперед, тільки обережно. Там кручені сходи, сходи круті. Якщо що, я вас позаду підхоплю.

Вона глянула на нього — маленького, тонкоплечего.

— Якщо трапиться “що”, я тебе, мабуть, роздавлю…

— Не, я жилавий.

Юля виявилася як би в круглому колодязі. Кам’яні стерті щаблі йшли нагору туго загвинченою спіраллю. З висоти сочилося неясне світло. Юля стала підніматися, раз у раз хапаючись за верхні щаблі, — майже рачки. Хлопчик невідривно ліз за нею. Дихав він з гучним сопінням. “Напевно, застуджений”, — подумала Юля.

сумка, ЩоВисіла через плече, чіплялася за камені. Юля пошкодувала, що не залишила її вну. І відразу хлопчик сказав:

— Вам сумка заважає. Давайте її мені, тут поглиблення начебто полички. Залишимо, а назад підемо й заберемо.

Юля з полегшенням скинула із плеча ремінь.

Ох і височенна були сходи! Гуділи ноги, від нескінченного спірального вертіння кружлялася голова. Нарешті в напівкруглий проріз ударили жовтогарячі промені, і Юля видерлася в круглу комірку. Хлопчик — за нею. Він сопів і посміхався.

— Утомилися? Це майже полпути…

— Нічого я не утомилася, — з фальшивою бадьорістю сказала Юля.

Хлопчик понимающе кивнув і поліз у вікно.

— Вибирайтеся сюди. Тільки потихеньку, отут карн вузький. Вн краще не дивитеся…

Юля все — таки глянула вн, коли вікна ступила на покриту залізом крайку. І відразу відвернулася (вона й у походах, на скелях і обривах, побоювалася висоти). Старі клени шелестіли вну. Видимо, тут був край церковного даху. Юля вцепилась у цегли. А хлопчисько стояв у двох кроках, у темної цегельної арки, простягав руку й посміхався. І Юля раптом помітила, що ока в нього різні: правий — просто сірий, а лівий — сірувато^ — карий, із золотими прожилками. У цьому золотавому оці на краю великої зіниці стріляла малюсінькими променями іскорка.

“Чортеня”, — посміхнулася Юля, Стисла губи, ступнула по крайці й теж виявилася в арці.

Тепер вони піднімалися вже усередині дзвіниці.

З поверху на поверх вели хибкі сходові марші. Пересохлі дошки щаблів поклацували під ногами, від них злітав тонкий пил. Запах цього пилу змішувався із заходом старих цегл. Дзвіниця була восьмигранна. На трьох ярусах у кожної вісьмох стін зяяв величезний віконний проріз із напівкруглим верхом і поперечиною (на цих поперечинах, видимо, висіли колись дзвона). За порожніми прорізами виростав і немов піднімався слідом за Юлею темний лісовий горонт. Було жутковато й легко, як у сні. І тільки одне заважало враженню гарного пригодницького сну: там і отут на цеглах виднілися написи. Усякі “Толі”, “Васі”, “Степи” і “Ми тут були…” і назви міст. Юля помітила навіть Читу й Владивосток.

— Нічого собі… — видихнула вона. — У яку далечінь їдуть, щоб розписатися на тутешніх каменях.

— Ідіоти, — відгукнувся хлопчик (він як і раніше карабкался слідом за Юлею). — Думають, що, якщо розпишуться на знаменитому місці, самі зробляться знамениті…

— Виходить, ця церква дуже знаменита? — обережно поцікавилася Юля.

— Ви хіба не знали? Вона навіть під охороною ЮНЕСКО.

Юля мигцем зачудувалася, що цей пацан знає про ЮНЕСКО, і непевно сказала:

— Здається, я чула… А якщо вона така вестная, те чого ж така… обшарпанная?

— Неї хотіли реставрувати, — посапуючи, відповів хлопчик і хихикнув. — Якихось дядьків найняли хрести й маківки золотити, золото їм видали. А вони його — собі. А маківки бронзовою фарбою помазали. Ну, їх посадили, звичайно, а тут всі так і залишилося… От, усе. Прийшли.

Вони виявилися на верхній площадці. Над головами йшов у похмуру висоту конус шатрового даху. У ньому темніли переплетення балок і залізних брусів. Юля тільки мигцем глянула нагору й відразу ступнула до вікна.

За високими арками вікон розгорнув золотаво — зелений вечірній мир. Хмари лежали над землею, як плавучі острови в прозорій воді над морським дном. Невисоке, але яскраве ще сонце висіло над крайкою лісу. Містечко розкинулося вну купками загублених серед дерев дахів. Навіть монастирський храм здавався звідси не дуже більшим. За будинками самотньо диміла чорна труба — напевно, це була електростанція, що “забрала воду”. Але води ще вистачало. Талья у своїх верхів’ях була досить широка. Від краю до краю землі вона лягла як рожево — сріблиста простора дорога. Лише подекуди чорніли на воді підступні цятки: там стирчали із дна валуни, видаючи мілководдя.

Земля була дивно більша, але затишна й ласкава. Над містечком, над рікою, над лісами лежало спокійне мовчання. І Юля, переходячи від арки до арки, забула про утому й прикрості. Вона начебто розчинилася в цьому спокої.

— Любуєтеся? — сказав за нею хлопчисько. — Добре, так?

— Угу… — повільно відповіла Юля й оглянулася.

Хлопчик стояв до неї спиною у світлому прорізі, прямо проти сонця. Розставив ноги й долонями вперся в бічні краї арки. Він здавався вирізаним чорного паперу, тільки у волоссях спалахували вогники так круглі відстовбурчені вуха просвічували як пелюстки шипшини. Юля посміхнулася цим вухам, але відразу опасливо сказала:

— Дивися не злети вн.

— Не, я тут звик… — Він крутнулся на пятке й стрибнув до Юлі. — Я сюди сто разів лазив. А вам тут подобається?

— Ще б!.. І не говори мені, будь ласка, “ви”. Я ще не така вуж… літня.

Він по^ — пташині нахилив до плеча голову й глянув сну нагору:

— А вам… тобі скільки?

— Дев’ятнадцять.

— В — В… — сказав він начебто б з повагою, а в золотавому оці знову метнулася іскорка. — А мені одинадцять. Через місяць буде, у вересні.

— Ясно. Мене кличуть Юля…

— А мене… — Хлопчик перекинув голову на інше плече. — У мене ім’я стародавнє. Навіть не вгадаєте… не вгадаєш яке.

— И не буду, — посміхнулася Юля. — Говори вуж сам.

Він випрямив голову, підтяг шорти, що з’їхали, і вагомо проніс:

— Мене кличуть Фаддей.

— Ух ти! — сказала Юля.

— Це не просто так. Це на честь одного знаменитого предка. Угадай якого?

Юля наморщила чоло й поморгала. Ніхто, крім Фаддея Булгарина, жандармського агента й недруга Пушкіна, у голову не приходив.

Маленький Фаддей знову бризнув іскоркою лівого ока:

— Антарктиду хто відкрив?

— Антарктиду? Зараз… ага! Беллинсгаузен і Лазарєв!

— От! А Беллинсгаузена як кликали?

— М — М…

— Фаддей Фаддеевич, — зі скромним торжеством сказав хлопчисько. — У мене про нього книга є й там портрет. Він навіть схожий на мене трошки, і волосся такі ж… Ну, там не кольоровий портрет, але я ж однаково знаю.

— И що ж, він правда твій родич? — із сумішшю недовіри й поваги поцікавилася Юля.

— Ну так, — недбало відгукнувся Фаддей. — Він мамин якийсь пра — пра — пра… двоюрідний дідусь.

— Хіба Беллинсгаузен цих місць?

— Так і я не цих місць! Я сюди просто щоліта приїжджаю, до тітки Кірі!

Юля зачудувалася. Вона була впевнена, що хлопчисько — місцевий житель. Він так підходив до тутешнім вулицям і зарослим берегам.

— А звідки ти?

— Зі Среднекамска, — сказав він і чомусь зітхнув.

Юля розуміла, що й Среднекамск — навряд чи батьківщина знаменитого мореплавця. Але однаково зраділа:

— Ми майже земляки! У мене там дядько живе, мамин брат. Він майстер цеху на авторемонтному заводі.

— Я навіть не знаю, де там такий завод, — знову зітхнув Фаддей. — Місто — Те величезний, заводищев усяких повнісінько… І шкіл майже двісті… А тут усього три… — Він раптом підняв веснянкувату особу й сказав зовсім про іншому: — Ти геть до тої балки дотягнешся?

Невисоко над головою проходив іржавий брус. Товщиною з гарне поліно. Юля встала навшпиньки й кінчиками пальців торкнула холодне залізо.

— А я жодного разу доплигнути не смог, — сумно прнался Фаддей. — Підсади мене, будь ласка.

Юля посміхнулася й підхопила хлопчиська за боки, відчувши крізь майку пташині порібнини. Нащадок адмірала був легонький, і вона жартуючи скинула його над головою. Фаддей вцепился в брус і завис, погойдуючи ногами. Морквяні гольфи збилися в гармошку, а один кед шльопнувся на підлогу.

— Тут висів головний дзвін, — повідомив — під балки Фаддей. — Думаєш, навіщо висів? Щоб у свята дзвонити? Зовсім навіть ні, це тривожний дзвін був. Тут вартові чергували. Якщо вороги підкрадуться, вони відразу — бамм! — Він гойднувся сильніше й повторив голосним голосом: — Бамм, бамм!

На ньому горіли руді сонячні плями.

Юля знову оглянула горонт. Сонце вже майже стосувалося лісу.

— Треба спускатися, — знехотя проговорила Юля.

— Почекай, — відгукнувся Фаддей. — Я дзвін. Бамм!

Юля засміялася й смикнула його за ногу:

— Ну, дзвін — бубонець, пора…

Він стрибнув на підлогу й заскакав на одній нозі, натягаючи кед.

— Фаддей… — сказала Юля. — Тебе так і кликати — Фаддей або можна поуменьшительнее?

— Можна Фаддейка… — Він стрельнув исподлобья золотий іскоркою. — Я ж ще не Беллинсгаузен.

“Фаддейка — це добре! — подумала Юля. — Це якраз. Фаддейка він і більше ніхто”.

— А ти можеш відповісти на одне питання, Фаддейка?

Він весело розпрямився:

— Хоч на тыщу.

— На один… Це здорово, що ти мене сюди привів. Але чому? Ні з того ні із сього, незнайомої людини…

— А… хіба… — Він кеч — те старанно заморгав. — Ой^ — ледве^ — їй… Хіба вас не тітка Кира послала?

Юля мовчала.

— Ой^ — ледве^ — їй… — Фаддейка запустив п’ятірню у свої патли. — Вона сказала: посидь на березі у вежі, прийде одна тетенька… тобто молода жінка, приїжджаючи. Я, говорить, обіцяла, що ти її на дзвіницю зводиш. Вона, говорить, старовиною цікавиться…

Юлю кольнула ревнива досада: не її, виходить, чекав Фаддейка. Але відразу вона стривожилася:

— А де ж та жінка? А тобі не влетить тепер?

— Ой, влетить, — охоче відгукнувся Фаддейка. І рішуче взяв Юлю за рукав: — Пішли!

— Куди?

— До тітки Кірі. Ну, до нас додому. Скажеш, що я не винуватий. А то мені знаєш як… Пішли!

— Але я ж… Я не знаю… А це куди? Далеко?

— Недалеко. Середньо. Геть там, за рікою, бачиш червоний дах із двома антенами? От за тим будинком ще квартал. Ідемо. Ну… Юля…

Не піти — було б однаково що залишити Фаддейку в лиху. Та й… чи не однаково, куди йти, якщо йти нікуди?

— А це по шляху на вокзал?

Фаддейка відразу якось потьмянів:

— Навіщо тобі на вокзал? Ти хіба їдеш?

— Навпаки, приїхала. А на вокзалі буду ночувати, більше ніде.

— Ночувати — це вночі. А поки ще не ніч, — розсудив Фаддейка. — Пішли!

Вну сонця вже не було видно, а захід світився рівний і широкий. І ріка від нього світилася. Юля й Фаддейка пройшли над плавною водою по хиткому мосту. Він був підвісний, на тросах, і дощатий настил гойдався між биками — льодорізами.

Фаддейка крокував збоку від Юлі й поглядав ледве винувато. Посапував. Потім запитав:

— Не боїшся? На цьому мосту багато хто бояться з незвички.

— У мене, між іншим, перший розряд по турму… А ти сам — те не боїшся?

— От ще!

— Ну так! Правнукові знаменитого моряка не дозволяється…

Він, здається, злегка надувся. Запідозрив глузування, чи що?

Юля примирливо сказала:

— А в мене один знайомий моряк є. Курсант. Він зараз на вітрильному кораблі плаває, майже як Беллинсгаузен. У них практика.

— Ух ти! А він на чому? На “Товариші” або на “Сєдові”?

— На “Крузенштерне”… Не скакай, звалишся.

— Не звалюся. Хочеш, понесу твою валізу?

— Так вуж сама допхаю…

— А ти мені потім про нього розповіси?

— Про валізу?

— Про моряка!

— Коли “потім”? — смутно запитала Юля й подумала про вокзал.

— Ну… після розмови з тіткою Кірою.

— Ох, Фаддейка, я її боюся. І тобі потрапить, і мені…

— Що ти! Вона сторонніх не виховує… Ти їй спершу нічого не говори, може, тої жінки й не було. Тоді все обійдеться.

— А що я скажу? Навіщо прийшла?

— Подивимося, — діловито заспокоїв він. — По обставинах.

Будинок тітки Кіри був старий. Стародавній навіть. Із бляшаними флюгерами на башточках похилих воріт, із чорним від стародавності страховим знаком і рассохшимся мереживом лиштв.

Фаддейка бадьоро штовхнув важку хвіртку. У зарослому дворі червонясто темніли величезні грона горобини, і світилося кілька березових стовбурів. Було порожньо. Фаддейка кивнув на ослін у ґанку:

— Ти посидь хвилинку, я зараз. — Підсмикав гольфи, заправив майку й пірнув у будинок.

Юля поставила на крамницю валіза. З високої берези впав на нього жовтий листок. Серпень…

Пройшла мінута. Оглядаючись, виник на ґанку Фаддейка. За ним — тітка Кира. Вона виявилася дуже літня, сухощавая, із сивим валиком волось.

— Здрасьте, — зовсім по^ — шкільному, поспішно сказала Юля. Тітка Кира здалася їй схожої на стару вчительку.

— Добрий вечір, — посміхнулася тітка Кира й легко шугнула Фаддейку зі сходів. — Це вас він, виходить, привів? Я, говорить, квартирантку тобі відшукав… Я вуж і не знаю. У прибудові в мене жили в червні двоє відпочиваючих, молодята, але тоді тепло було, а зараз — те осінь на носі. Змерзнете там уночі…

— Вона загартована, — подав голос Фаддейка. — У неї перший розряд по турму.

— Тпрусь ти, нечиста сила, — засміялася тітка Кира. І Юля засміялася: так всі добре складалося.

— Я правда загартована. У ковдру загорнуся — і хоч у відкритому полі…

— Ну, дивитеся, якщо сподобається… Ви, напевно, на практику в школу приїхали?

— У бібліотеку. У дитячу…

— До Ніни Федосьевне, значить! От вона зрадіє! А те все одна так одна… А якщо холодно буде в прибудові, там печурка є на крайній випадок. Завтра дрова привезуть…

И Юля відчула, що вона любить загублений у північних лісах містечко Верхоталье.

От тільки прийшов б сюди лист.

НІЧНІ СТРАХИ

Як це чудово — витягнутися серед прохолодних простирадл, щоб утома солодко розбіглася по жилках, і лежати з відчуттям повного затишку й з думками про щасливе закінчення невдалого дня.

Стояча лампа з білим фаянсовим абажуром неяскраво й рівно світила на жовтуваті дошки стін і стелі, на великий табель — календар за минулий рік, на ошкуренные чурбаки (вони були замість табуреток) і застелений зеленою полинялою клейонкою стіл. На столі святково сіяла червона з білими горошинами кружка. Начебто казковий мухомор на галявині. Юля беззвітно радувалася цій яскравій цятці — воно прикрашало кімнату й надавало їй обжитої вид. Юля здригнулася від неласкавої думки, що зараз могла б тулитися на вокзальній крамниці.

Тітка Кира (тобто Кира Сергіївна) принесла матрац, поклала його на широкий тапчан і сама послала для Юлі простирадла.

— На сьогодні так. А якщо здасться жорстко, завтра дістанемо комори ліжко, у неї сітка панцирна.

— Не буде жорстко, — завірила Юля, оглядаючись. Прибудова була невелика, начебто верандочки — з вікном у всю стіну. По стеклах скребла важкими кистями горобина. У куті біліла цегельна грубка.

Кира Сергіївна розповіла, що прибудову ставив її чоловік, хотів обладнати тут майстерню, так от… Говорять, від першого інфаркту не вмирають, а він відразу. Три роки вже пройшло… Директором восьмилетки був. А вона до пенсії працювала доглядачем тутешнього музею. Син в армії після інституту, на Далекому Сході, молодша дочка в Челябінську вчиться, а старша недавно заміж вийшла, живе неподалік, у Ново — Северке, так все — таки не поруч, не під одним дахом.

— От і залишилася вона в “родовому маєтку”. Будинок — Те ще дід будував… Так і живу. Те сама по собі, те вдвох із племінником. Він другий рік уже підряд на кожні канікули приїжджає. Турботи з ним, звичайно, усякі, так однаково веселіше.

— Він славний у вас. Добрий такий, — сказала Юля.

— Добрий — Те добрий, а всяке буває. Коли хлопець без батька росте, виховання якесь випадкове виходить. Засмикане…

Юля чемно помовчала. Потім ніяково запитала щодо плати за квартиру. Кира Сергіївна відмахнулася:

— Так скільки не шкода. Яка тут квартир — те…

— Але все — таки…

— У готелі п’ятдесят копійок у день за місце беруть, давайте й ви так.

— Ой… Навіть занадто якось дешево.

Кира Сергіївна засміялася:

— А в нас адже не Сочі й не Крим. Та й ви не на відпочинку. А стипендія — те, напевно, так собі…

— Я в стройотряде працювала.

— Давайте так, Юля. Якщо будете з нами снідати й вечеряти, тоді — рубль. А обідати вам краще в їдальні “Веселка”, вона поруч із бібліотекою.

На тім і домовилися.

— Тільки їжа в нас не ресторанна, — попередила Кира Сергіївна. — Не образитеся?

— Так що ви!

— Я собі по^ — простому готовлю. А Фаддейка, душу окаянна, взагалі нічого не їсть, мучення одне. Шкіра так кістки, бегался. Мати приїде, знову незадоволена буде — немитий так худий. А що я зроблю? От з’явиться — пускай сама чистить, зачісує й відгодовує.

— А що, він один у матері? — делікатно поцікавилася Юля.

— Один, слава Богові. Куди ще — те при її жни? Тільки й мотається те по країні, то по закордонах. Як це фірма — те в них називається? “Станкоэкспорт” або щось схоже…

Юля розпаковувала валізу, вішала одяг на спинку єдиного стільця, а Кира Сергіївна неголосно й ненав’язливо розповідала:

— Я їй говорю: “Скільки можна так жити, не дівчинка вже, четвертий десяток іде”. А вона: “Це ритм часу, Кирочка, ми з тобою в різні епохи живемо…” Може, і правда? Я її на двадцять сім років старше, нас шестеро було в родині, вона молодша. От і потрапила під ці ритми… Ми із чоловіком майже три десятки без усяких сучасних ритмів прожили, а вона от… Ох і забовтала я вас, Юля. Дивитеся, геть вішалка у дверей. А праска Фаддейка принесе. Ви тільки не церемоньтеся з ним, із племянничком моїм, він такий прилипливий. Якщо буде набридати, шуганите його…

Фаддейка не став набридати. Притяг праску, шепнув, що “усе обійшлося”, і умчався. Не було його й за вечерею.

— Свище десь, — зітхнула Кира Сергіївна. — Мабуть знову із хлопчиськами багаття палять у яру, картоплю печуть…

…Юля нажала кнопку лампи. Упала темрява, і в ній синювато засвітилося вікно: повна ніч надворі ще не наступила. У сутінках прорізалися чорні листи горобини, смутно забілів березовий стовбур. У широкому просвіті стала видна верхівка їли — гостра, начебто намет дзвіниці.

Згадавши про дзвіницю, Юля подумала й про Фаддейке: де нього носить нелегка проти ночі? Видать, вільна пташка…

И немов у відповідь вона почула неголосний видих:

— Ю — ля — а…

Це було ледве погромче шелесту горобини. І там же, за вікном. Юля знову вмикала світло. У неяскравих променях за склом, як на глянсовому фотопапері, виявився знайомий веснянкуватий портрет з розплющеним носом