povnij zmist zhart mecenata averchenko a t 1 7 - Шкільний Всесвіт

Частина I. ЛЯЛЕЧКА

Глава I. ЙОГО ВЕЛИЧНІСТЬ НУДЬГУЄ — Повинен вам сказати, що ви все — смертельно мені набридли. — Меценат! Полікуєте печінку. — Рада недурний. Тільки знаєш, Метелик, яке кращі ліки від печінки? — Догадуюся: усіх нас розігнати. — От бачиш, чому я так нерозумно прив’язаний до вас: ви розумієте мене з півслова. Іншим би потрібно було розжовувати, а ви вистачаєте все на лету. — Ну, що ж… розженете нас. А через два — три дні приползете до нас, як похмурий крокодил з перебитими лабетами, почнете пхикати — і знову все піде по — старому. — Ти, Метелик, цинічний, але не дурний. — ПРО, на вашім загальному тлі не важко виділитися. — Цинізмом? — Розумом. — Мене цікавить одне питання: любите ви мене чи ні? — Спробуйте розоритися — побачите! — Це небезпечний досвід: розоритися не жарт, а потім, якщо побачу, що ви все свині, що люблять тільки через гроші, — знову — те розбагатіти буде вже важко! — Я вас люблю, Меценат. — Спасибі, Кузя. Ти так ледачий, що ці чотири слова, видавлені без усякого примуса, я ціную на вагу золота.У великий безладної, дивно обставленій кімнаті, зі стінами, обвішаними килимами, зброєю й картинами, — розмовляли троє.Хазяїн, по прозванню Меценат, — величезна, важка людина з копицею напівсивих волось на голові, із чорними, яскраво блискучими з — під густих брів очами, з почуттєвими пухкими червоними губами — напівлежала в позі відпочиваючого лева на широкій отоманці, обкладеною масою подушок.У його ніг на килимі, обпершись рукою об краї отоманки, сидів Метелик — парубок з особою, покритою примхливою мережею зморшок і складок, так що особа його під час розмови рухалася й колихалося, як вода, затягнута брижами. Одягнено він був з вигадливою елегантністю, різко відрізняючись цим від неохайного Мецената, що хизувався черевиками з розтягнутими гумками з боків і оксамитовим чорним піджаком, рясно посипаним сигарним попелом.Третій — той, кого називали Кузей, — безбарвний молодець із ріденькими усишками й блакитними очами, що вилиняли, — сидів боком у кріслі, перекинувши ноги через його ручку, і їв апельсин, не очищаючи його, а просто відкушуючи зубами шкірку й выплевывая на килим. — Хочете, зіграємо в шахи? — нерішуче запропонував Кузя. — З тобою? Так адже ти, Кузя, у п’ять мінут мене розпластаєш, як роздавлену жабу. Що за інтерес?! — Фу, який ви сьогодні важкий! Ну, Метелик прочитає вам свої вірші. Він, здається, захопив із собою свіжий номер “Вершин”. — Невже Метелик здатний читати мені свої вірші? Що я йому зробив поганого? — Меценат! З вами сьогодні розмовляти — начебто жувати промокальний папір.У кімнату ввійшла товста баба із сухо підгорнутими губами, зупинилася серед кімнати, обвела іронічним поглядом компанію й, ховаючи руки під фартухом, посміхнулася: — Замість, щоб справа яке робити, — з ранку мови чешете. І що це за компанія така — не розумію! — А — А, — радісно закричав Метелик, — Кальвия Криспинилла! Magistra libidinium Neronis! — А щоб у тебе мова присохнула, безстидник! Отакими словами бабу обзиваєш! Борючи! Я тебе на руках няньчила, а ти їм дозволяєш таке! Нешто можна? — Метелик, не приставай до неї. І що в неї загального, скажи, будь ласка, з Кальвией Криспиниллой? — Ну, як же. Не червонійте, Меценат, але я пронюхав, що вона веде реєстрацію всіх ваших серцевих захоплень. Magistra libidinium Neronis! — Гм… А яким способом ти будеш зі сходи спускатися, якщо я переведу їй по — російському цю латинь?.. — Тcсс! Я сам переведу. Високоповажна Ганна Матвіївна! “Magistra libidinium Neronis” — по^ — нашому “жінка, прикрашена чеснотами”. А чим сьогодні погодуєте нас, зірка незахідна? — Невже вже їсти захотів? — Дайте йому маринованого щеняти по — китайському, — порадив Кузя. — Як ваше здоров’я, Ганна Матвіївна? — А! І ти тут. І вуж з ранку апельсин жереш. Моторний. А навіщо шкурки на підлогу кидаєш? — Що ви, Ганна Матвіївна! Я, властиво, кидав їх не на підлогу, а навпаки, у стелю… але земне притягання… самі розумієте! Подітися нікуди. — Эко, мова в людини без костей. Борючи, чого замовити на сніданок? — Ганна Матвіївна! — простонал Меценат, зариваючи кудлатую голову в подушки. — Невже знову яйця всмятку, котлети, курчата? Набридло! Туга. Морок. Знаєте що? Дайте нам свіжої ікорки, сьомги, коньяку так зварите нам юшку, чи що… І також — знаєте що? Тягнете все це сюди. Ми расстелим на килимі скатертина й улаштуємо этакий пикничок. — У вітальні — те? На килимі? Неподобство яке! — Ганна Матвіївна! — сказав Метелик, піднімаючись із килима й приставляючи палець до носа. — Ми покликані в мир руйнувати традиції й створювати нові шляхи. — Ти не смій бабі такі слова говорити. Те — Те ти весь у зморшки піш
ов. Взяти б праска гарний так розгладити. — Боже вас збережи, — ліниво сказав Кузя, витираючи апельсиновий сік на пальцях подкладкой піджака, — його зморшки не можна розгладжувати. — Чому? — із цікавістю довідався Меценат, передбачаючи нову гру млявого Кузиного розуму. — А як же! Знаєте, хто такий Метелик? Це ” Людина — Мухоловка”. У літню спеку — незамінно! Геній по лові мух! Сидить він, розправивши зморшки, і чекає. Мухи й розсядуться в нього на особі. Раптом — трах! Стисне відразу особу — мух двадцять у складках і застрягнуть. Сидить потім і витягає їх, напівроздавлених, зі зморшок, кидаючи в попільницю. — Тьфу! — обурено плюнула баба, ховаючись за дверима.Голосний сміх заглушив стукіт сердито закритих дверей.

Глава II. ПЕРШЕ Развлечениене встиг сміх згаснути, як почувся тупіт швидких ніг і, крутясь, точно степовий вихор, влетів високий, атлетичного виду людин, широка груди якого й дивовижні мускули плечей ледве покривалися поношеною вузькою студентською тужуркою.Він проплясал перед компанією якийсь мудрий танець і зупинився в картинній позі, бурхливо дихаючи. — От і Охоронця рис приніс, — скорботно помітив Кузя. — Прощай тепер дві третини сніданку. — Дивно, — промямлил Метелик, — у цього Новаковича фізична організація й моральні емоції, як у черкаського бика, але щодо свіжої ікри й мартелевского коньяку — деликатнейшее чуття іспанського шукача. — Так — Те ви мене приймаєте, лизоблюди?! — загримів Новакович, схоплюючи своїми страшними руками кволого Кузю й саджаючи його на високу книжкову шафу. — А я все намагаюся, ночей для вас не сплю!.. — Охоронець, — жалібно попросив Кузя. — Зніми мене, я більше не буду. — Сиди! — Охоронець! Я знаю, твоя доброта перевершує твою чудову силу. Зніми мене. У тебе тіло грецького бога…Новакович самовдоволено посміхнувся й, як перинка, зняв Кузю із шафи. — Тіло грецького бога, — додав Кузя, ховаючись за крісло, — а мозки, як грецька губка.Пролунав писк миші в могутніх котячих лабетах — знову Кузя, як пташка, спурхнув на шафу. — Меценат! — прогримів Новакович. — Ви нудьгуєте? — Дуже. Ти ж бачиш. У цих двох слимаків немає ніякої фантазії. — Меценат! Можете заплатити за гарну розвагу 25 рублів? — Потім. — Ні, ці грошики — мої кревні. Попередні витрати. Треба вам сказати, хлопці, що нині ранком виходжу я з будинку, сідаю в екіпаж… — У трамвай!.. — як луна відгукнулася з висоти Кузя. — Ну, у трамвай, це не важливо. Підкочую до ресторану… — …називаному харчевнею, — поправив Кузя. — Що? Ну, таке, знаєте… Кафе одне отут. Начебто ресторану. Сідаю, замовляю бутылочку шипучого… — …квасу, — безжалісно закінчив Кузя. — Що — Про? — грізно заревів Новакович. — Зніми мене — тоді бреши, скільки хочеш. Слова не скажу. — Сиди, блідолиций собака. Ну, хлопці, чи довго, чи коротко — неважливо, але познайомився я в цьому кафі з одним парубком… Ароматнейший фрукт! Брильянтова крапля роси на весняному листочку! Незайманий ґрунт. Представте — вірші пише!! А? Який негідник?! Начебто миру мало одного Метелика, що плямує своїми стихирами наш і без того брудна земна кулька! — Охоронець! — прошипел, як розлютований індик, Метелик. — Не смій лаяти мою землю. У Писанні про тебе сказано: із землі ти взятий, у землю й повернешся. І чим скоріше, тим краще. — Ага! Не любиш безсторонньої критики?! До речі, ви знаєте, які вірші мастачит мій новий знайомий? Я запам’ятав тільки чотири рядки:У степу — хатинка.Навкруги — трава.У хаті — старушкаскрипит ледь… — Яке? Запам’ятаєте, щоб цитувати. Я його із собою привів. — Кого?! — Цього самого. Унизу чекає. Я йому сказав, що це дуже аристократичний будинок, де потрібно довго доповідати.У нудьгуючих очах Мецената зайнялося, як сірник на вітрі, ледача цікавість. — Веди його сюди, Новакович. Якщо він дійсно забавний, — нехай годується. Немає — сплавимо. — Двадцять п’ять рублів, — хижо сказав Новакович, — я на нього витратив. Їй — Богу, маючи вас у виді! Поверніть, Меценат. — Візьми там. У ящику стола. Ви, дияволи, для мене хоч би раз що — небудь безкоштовно зробили. — Ах, милий Меценат. Жити — Те адже треба. Добре вам, коли зробив у чековій книжці карлючку, — і сто обідів із шампанським у череві. А ми народ трудящий.Коли він ховав вийняті з ящика гроші, Метелик сказав, погладжуючи жилетну кишеню: — Охоронець! Ти тепер зобов’язаний із цих грошей внести чотири рублі за мої годинники в ломбарді. Інакше я зіпсую твого протеже. Всі йому вибовкаю — як ти його Меценатові продаєш.Меценат зачудувався: — Знову гроші на годинники? Так адже ти в мене вчора взяв на викуп годин?! — Не доніс! Одній бідній бабусі дав. — чи Не тої, що скрипить у хатинці, а навкруги трава? — Ні, моя бабуся міська. — Як тепер швидко старіють жінки, — сумно сказав Кузя зверху. — У двадцять два роки — уже бабуся.Метелик почервонів: — Мовчи там, сорока на даху!Що вийшов у час цієї розмови Новакович повернувся, тягнучи за руку так розрекламовану їм “брильянтову краплю роси”. Глава III. Куколкаэто був соромливий юнак, білявий, блакитноокий, як херувим, з пухкими рожевими губами й ніжними шовковистими вусиками, мало — мало видневшимися над верхньою губою. Одягнено він був скромно, але пристойно, у синій, строгого покрою костюм, у лакові черевики із сірими гетрами й із сірою рукавичкою на лівій руці. — От він — той, про яке я говорив. Чудовий поет! Наша майбутня гордість! Байрон