povnij zmist zemlya ridna lixachov d - Шкільний Всесвіт

ЛИХАЧОВ ДМИТРО СЕРГІЙОВИЧ

Земля рідна.

М.: Освіта, 1983. — З. 14 — 18.

Я люблю Древню Русь.

У Древній Русі було багато таких сторін, якими аж ніяк не варто було б захоплюватися. Але проте я цю епоху дуже люблю, тому що бачу в ній боротьбу, страждання народні, спробу надзвичайно інтенсивну в різних групах суспільства виправити недоліки: і серед селянства, і серед військових, і серед письменників. Недарма в Древній Русі так була розвинена публіцистика, незважаючи на найжорстокіші переслідування будь — якого прояву схованого або явного протесту проти експлуатації й сваволі.

От ця сторона давньоруського життя: боротьба за краще життя, боротьба за виправлення, боротьба навіть просто за військову організацію, більше доконан і кращу, котра могла б оборонити народ від постійних вторгнень, — вона мене й притягає. Знання давньої давнини Вітчизни, багатостраждальн і героїчного, дозволяє глибше зрозуміти, побачити справжніх корінь подвижнического, мужнього служіння інтересам рідної землі, інтересам свого народу.

Патріотизм — початок творче, початок, що може надихнути все життя людини: обрання їм своєї професії, коло інтересів — усе визначати в людині й усе висвітлювати. Патріотизм — це тема, якщо так можна сказати, життя людини” його творчості.

Патріотизм неодмінно повинен бути духом всіх гуманітарних наук, духом усього викладання. Із цього погляду мені здається, що робота краєзнавців у сільській школі дуже показова. Дійсно, патріотизм насамперед починається з любові до свого міста, до своєї місцевості, і це не виключає любові до всієї нашої неосяжної країни. Як не виключає любов до своєї школи, скажемо, любові насамперед до свого вчителя.

Я думаю, що викладання краєзнавства в школі могло б послужити основою для виховання теперішнього радянського патріотизму. В останніх класах школи два — три роки курсу краєзнавства, пов’язаного з екскурсіями по історичних місцях, з романтикою подорожей, були б надзвичайно корисні.

Я дотримуюся того погляду, що любов до Батьківщини починається з любові до своєї сім’ї, до свого будинку, до своєї школи. Вона поступово росте. З віком вона стає також любов’ю до свого міста, до свого села, до рідної природи, до своїх земляків, а дозрівши, стає свідомої й міцної, до самої смерті, любов’ю до своєї соціалістичної країни і її народу. Не можна перескочити через яку — небудь ланку цього процесу, і дуже важко скріпити знову весь ланцюг, коли що — небудь у ній випало або, більш того, було відсутнє із самого початку.

Чому я вважаю інтерес до культури й літератури нашого минулого не тільки природним, але й необхідним?

На мій погляд, у кожної розвиненої людини повинен бути широкий кругозір. А для цього мало бути знайомим з основними явищами й цінностями лише своєї сучасної національної культури. Необхідне розуміння інших культур, інших національностей, — без цього неможливо в остаточному підсумку спілкування з людьми, а як це важливо, кожний з нас знає по своєму життєвому досвіді.

Російська література XIX в. — одна з вершин світової культури, найцінніше надбання всього людства. Як вона виникла? На тисячолітньому досвіді культури слова. Древня російська література довго залишалася незрозумілої, як і живопис того часу. Справжнє визнання прийшло до них порівняно недавно.

Так, голос нашої середньовічної літератури неголосний. І проте вона вражає нас монументальністю й величчю цілого. У ній сильно й народний гуманістичний початок, про яке не слід ніколи забувати. Вона таїть у собі більші эстетические цінності…

Згадаєте “Повість минулих літ”… Це не тільки літопис, перший наш історичний документ, цей видатний літературний твір, що говорить про велике почуття національної самосвідомості, про широкий погляд на мир, про сприйняття російської історії як частини історії світовий, пов’язаної з нею нерозривними узами.

Тяга до давньоруської культури — явище симптоматичне. Ця тяга викликана насамперед прагненням звернутися до своїх національних традицій. Сучасна культура відштовхується від усілякого знеособлювання, пов’язаного з розвитком стандартів і шаблонів: від безликого “інтернаціонального” стилю в архітектурі, від американизирующегося побуту, від національних основ, що поступово вивітрюються, життя.

Але справа не тільки в цьому. Кожна культура шукає зв’язків з минулим, звертається до однієї з культур минулого. Ренесанс і класицизм зверталися до античності. Барокко й романтизм зверталися до готики. Наша сучасна культура звертається до епох великого цивільного підйому, до епох боротьби за національну незалежність, до героїчних тем. Все це саме глибоко представлено в культурі Древньої Русі.

Нарешті, відзначимо таке, здавалося б, частка, але дуже важливе явище. Древня Русь залучає наших сучасників эстетически. Давньоруське мистецтво, як і мистецтво народне, відрізняється лаконічністю, барвистістю, життєрадісністю, сміливістю в рішенні художніх завдань.

Інтерес до давньоруської культури характерний зараз для молоді всього миру. Книги по давньоруській культурі, літературі, мистецтву видаються й перевидаються всюди. Досить сказати, що перші двадцять томів Праць відділу давньоруської літератури Інституту російської літератури АН СРСР (Пушкінський будинок) перевидані за рубежем двічі — у США й ФРН. Неодноразово видаються за рубежем такі пам’ятники, як “Повість минулих літ”,“Києво — Печерський патерик”, “Слово об полицю Игореве”, “Моління Данила Заточника”, “Житіє протопопа Авакума” і багато хто інші. Відзначу, що літературні пам’ятники Древньої Русі переводяться й видаються навіть у Японії. У старій столиці Японії Кіото виходять збірники “Древня Русь”. Неможливо перелічити всіх видань і перевидань пам’ятників Древньої Русі на Заході й на Сході.

Але поряд з об’єктивними й коштовними роботами з історії давньоруської культури на Заході нерідко виходять книги, що прагнуть представити її нижчої, “неповноцінної” у порівнянні з культурою Заходу, а те й попросту дискредитувати. Оголошуються “підробленими”переписка Грозного з Курбским, Казанська історія, “добираються”до творів чудового публіциста Івана Пересветова й творів Андрія Рубльова.

Я за здоровий науковий скептицизм. Учений нічого не повинен приймати на віру. Він повинен критично ставитися до устояних і звичних поглядів. Але якщо скептицизм стає просто модою, він приносить тільки шкоду.

Зусиллями радянських учених рішуче спростована думка про несамостійний характер і низький рівень давньоруської матеріальної й духовної культури. Радянські вчені довели її високий рівень: високий рівень грамотності, високий рівень розвитку ремесла, зодчества, живопису, політичної й дипломатичної практики, юридичної думки, інтенсивність культурних зв’язків майже з усіма країнами Європи. Високе мистецтво може бути відзначено й у техніку виготовлення емалей, черні, фініфті, і в різьбленні по камені, і у виготовленні книжкових прикрас, і у військовій справі. Не підлягає ніякому сумніву високий рівень добутків, що дійшли до нас, древньої російської літератури. У досягненні цього високого рівня російська література йшла самостійним шляхом, зобов’язана насамперед власним рушійним силам розвитку.

Народженню російської літератури сприяв чудову, гнучку й лаконічну російську мову, що досягла вчасно виникнення російської літератури високого рівня розвитку. Богатый і виразнийий російський мова була чітко представлена в народній творчості, у діловій писемності, в ораторських виступах на віче, у суді, перед битвами, на бенкетах і князівських з’їздах. Це була мова з великим словниковим складом, з розвитий термінологією — юридичними, військової, феодальної, технічної; рясний синонімами, здатними відбити різні емоційні відтінки, що допускав різноманітні форми словотвору. Дивним багатством мови відрізнялися вже перші переклади із грецького й перші оригінальні добутки російської літератури.

Російська література із самого свого виникнення була тісно пов’язана з російською історичною дійсністю. Історія російської літератури є частина історії російського народу. Цим у першу чергу й обумовлена її творча своєрідність. В. Г. Бєлінський писав: “Тому що мистецтво з боку свого змісту є вираження історичного життя народу, те це життя й має на нього великий вплив, перебуваючи до нього в такому ж відношенні, як масло до вогню, що воно підтримує в лампі, або, ще більше, як ґрунт до рослин, яким вона дає харчування”.

Крім усього, вивчення нашого минулого здатне — і повинне — збагатити сучасну культуру. Сучасне прочитання забутих ідей, образів, традицій, як це часто буває, може підказати нам багато нового. І це не словесний парадокс…

“Мода” на давньоруське перестає бути поверхневою модою, стає більше глибоким і широким явищем, до якого варто придивитися.

Я самим рішучим образом затверджую: для того щоб глибоко прилучитися до якій — небудь із культур минулого, немає необхідності відректися від сучасності, переселитися (духовно) у це минуле, стати людиною минулого. Це й неможливо, це й збідніння себе, це й неповага до давньоруської культури, що сама була звернена в майбутнє, шукала здійснення своїх ідеалів не тільки безпосередньо в сьогоденні, але й у віддаленому майбутньому. Було б безглуздо прагнути в минуле, коли це минуле саме спрямовувалося в майбутнє.

С. 249 — 252.

Минуле повинне служити сучасності!

Росіяни, білоруси й українці — не тільки рідні по походженню, по мові, по сучасній культурі. У нас загальне велике минуле; період у триста років, XI — XIII вв., загальний для наших літератур. Це період повної єдності, коли не представляло навіть важливості, де створений той або інший пам’ятник — у Києві, Новгороді, у Володимирі Залесском, у Турове або в Полоцьку. Це період, коли наша загальна література жила єдиною любов’ю до загальної рідної Русі, єдиними ідеями, єдиними інтересами, єдиними художніми принципами, єдиними зв’язками з літературами південних слов’ян і Візантії.

Безсмертне “Слово об полицю Игореве” народилося на стику земель нинішніх радянських — російського, українського й білоруського — народів, незаперечних і дбайливих хазяїв великого “Слова”.

“Слово об полицю Игореве” створено в той період історії Русі, коли ще не було поділу на три східнослов’янських народи — великоросійський, український і білоруський. Отже, воно рівною мірою належить цим трьом братнім народам. Однак воно — більше, ніж просто належить їм: у відомій мері воно є символом їхньої єдності й братерства.

Ми — Народи — Брати, і в нас одна улюблена мати — древня Русь. Ми повинні особливо берегти й вивчати цю нашу загальну, материнську літературу, літературу XI — — XIII вв., тому що це пам’ять про нашу загальну матір, багато в чому що визначила наступний розвиток братніх літератур і всі наступні наші літературні зв’язки. Мені хотілося б дати відчути, який чудової в художнім відношенні була ця материнська література, який вона була великої й чудовою.

Для цього потрібно ще раз сказати про стиль динамічного монументализма як про стиль літератури XI — XIII вв. у цілому (не тільки в зображенні людини), про стиль, зв’язаному зі стилем живопису, архітектури, науки того часу, про стиль, що охоплював всю культуру загального нам (білорусам, росіянам і українцям) часу.

Кілька слів про те, що я називаю “стилем”. Я маю на увазі не стиль мови письменника, а стиль у мистецтвознавчому змісті цього слова, що охоплює собою й мова, і композицію, і тематику добутку, і художній погляд на мир, і т.д. Неправильно уявляти собі стиль як форму — стиль охоплює собою й зміст, і ідеї добутку.

Стиль — Це деяка єдність, як би кристалічна порода всякого мистецтва, у якому по одному елементі можна визначити й всі інші, довідатися — “по пазурах лева”.

Для визначення стилю величезне значення має знаходження його “домінанти” — домінанти стилю. Для XI — XIII вв. ця домінанта полягає в тому, що в цей період эстетически коштовним зізнається все, що сприйнято в більших дистанціях — просторових, історичних, ієрархічних і, відповідно, все церемоніальних, всіх освітлених і освячене з більших дистанцій простору, часу й цінностей ієрархії.

У цей час всі події розглядаються як би з величезної, позахмарної висоти. Навіть сама творчість як би вимагала того ж просторового характеру. Добутки створювалися в різних географічних пунктах. Багато добутків писалися декількома авторами в різних кінцях Російської землі. Літопису увесь час перевозилися з місця на місце й усюди доповнювалися місцевими записами. Відбувався интенсивнейший обмін історичними відомостями між Новгородом і Києвом, Києвом і Черніговом, Черніговом і Полоцьком, Переяславлем Росіянином і Переяславлем Залесским, Володимиром Залесским з Володимиром Волинським. В обмін літописними відомостями були утягнені самі віддалені пункти Русі. Літописці як би шукали один одного за сотні перст. І немає нічого більше неправильного, як уявляти собі літописців усунутими від життя й замкнутими в тиші своїх тісних келій. Келії могли й бути, але відчували літописці себе в просторі всієї Русі.

Цим же почуттям простору пояснюється особливий інтерес у Древній Русі до жанру “ходінь”. Література Русі XI — XIII вв. у цілому — це своєрідне “ходіння”. Зав’язуються зв’язки з Візантією, Болгарією, Сербією, Чехією й Моравією, робляться переклади з багатьох мов. Це література, “відкрита” для переносу в неї багатьох добутків з південно — заходу й заходу Європи. Її границі із сусідніми літературами дуже умовні.

Ми уявляємо собі монументальність як щось нерухливе, відстале, важке. Монументализм Х — XVII вв. інший. Це монументализм сили, а сила — це маса в пересуванні. Тому Мономах у своєму “Повчанні” постійно говорить про свої походи й переїзди. Тому й у літописі події — це події в русі — походи, переїзди князя з одного князювання в інше.

У цих умовах стають зрозумілими й деякими рисами “Слова об полицю Игореве”. “Слово” охоплює величезні простори. Битва з половцями сприймається як космічне явище. Спів слави “в’ється” з Дунаю через море до Києва. Плач Ярославівни звернений до сонця, вітру; Дніпрові. Тому такого значення набувають у художній тканині “Слова об полицю Игореве” птаха, їхні перельоти на величезні відстані. Там, де динамізм — там завжди здобуває особливе значення час, історія.

У Древній Русі мали величезне значення історичні твори: літопису, історичні повісті, житія. Література оповідала тільки про те, що, до думки їхніх авторів, було, існувало в минулому, — вірніше, відбувалося в минулому, відбувалося. Тому, для того щоб показати значущість події, треба було його зрівняти з більшими подіями минулого: старозавітного, новозавітного або з минулими подіями історії Древньої Русі: “такого не бувало ще від Володимира Старого”.

Порівняння з подіями, що происшли при дідах, приклад дідів і батьків — постійні в літописах, як і слава дідів і прадідів. Згадаєте звертання киян у літописі до Володимира Мономаху або згадаєте “Слово об полицю Игореве”, “Слово про погибель” і багато інших добутків Древньої Русі.

По — справжньому визначити значущість подій сьогодення можна тільки на тлі більших періодів історії. І чим значніше сучасність, тим більший період часу необхідний для її оцінки.

Отже, “дистанція” — дистанція в часі й просторі. Але феодальне суспільство було організовано ієрархічно, і тому була потрібна ще одна дистанція — ієрархічна.

Героями літературних творів Древньої Русі були по перевазі люди високих ієрархічних положень: князі, ієрархи церкви або “ієрархи духу” видатніі хоробрі або святі; люди, що займають високе положення, навіть конкретно високе; в “Слові об полицю Игореве” — високо на горах Київських (Святослав Київський) або високо на золотому столі в Галичу (Ярослав Осмомысл). Від цього особлива церемоніальність літератури, її святкова парадність, этикетность. Навіть смерть зображується в літературі із церемоніальним відтінком. Згадаєте смерть Бориса й Гліба або опис смертей багатьох князів.

Це була література “церемоніального обрядження життя”. Зверніть увагу — яке значне місце ця церемоніальність займає в “Слові об полицю Игореве”: спів слави, плач, парад “сведомых кметей курян”. У церемоніальних положеннях описаний Ярослав Осмомысл і Святослав Київський. Навіть розгадування сну боярами — це своєрідна церемонія. Вся давньоруська література цього періоду була літературою церемоніального обрядження дійсності. Саме цим пояснюється, що в літературних творах дія сприймалася насамперед як процесія. Величезну роль у добутках займали перерахування — церемоніальна повнота. Це може бути продемонстроване на багатьох прикладах.

Які ж історичні основи стилю динамічного мону — ментализма? Звідки він узявся, чому так відразу опанував эстетическим світоглядом епохи й у чому його значення?

Стиль цей загальний для Древньої Русі й південних слов’ян. У ньому не було нічого “винайденого” і він був органічно пов’язаний з дійсністю Древньої Русі. Відбулася зміна формацій. Від патріархально — родової Русь перейшла до феодального. Відбулася зміна религий. Страх перед стихійними силами природи, типовий для язичества, значною мірою пройшов. З’явилася свідомість того, що природа дружня людині, що вона служить людині. Це з особливою силою виражено в “Повчанні” Мономаха. Тому навколишнє перестало тільки лякати людини. Людина “розправив плечі”. Перед людиною виявилися простори — сусідні країна^ — візантія й Болгарія в першу чергу. Виявилася глибина історії. Історичні події не були “спресовані”в одному умовному “епічному часі”, а розподілилися хронологічно. З’явилося літочислення. От чому таке значення придбала хронологічна канва в літописі й в історичних добутках. Минуле виявилося тривалим. Час переборов замкнутість річного циклу, яким було обмежене язичество. Історичне значення стилю монументального історизму надзвичайно велико. Широкий погляд на мир і історію дозволив яскравіше відчувати єдність всієї великої Русі в період, коли політичні й економічні зв’язки між окремими областями ослабшали. Ідеологія єдності, свідомість історичної спільності й у наступний час протягом усього середньовіччя харчувалося тими силами, які були “узяті в запас” у цей чудовий період, при житті нашої загальної матері — Древньої Русі. Стиль динамічного монументализма ще довго виражався в наших древніх літературах — давньоруської, древнебелорусской і давньоукраїнської, виконуючи велику історичну місію, служачи ідеї єдності наших народів, конкретно нагадуючи про єдність всієї величезної території Древньої Русі в самій широкій історичній перспективі. Ми повинні бути вдячними синами нашої великої матері — Древньої Русі. Минуле повинне служити сучасності!