povnij zmist zayachi labeti paustovskij k g - Шкільний Всесвіт

До ветеринара в наше село прийшов з Урженского озера Ваня Малявін і

приніс загорненого у рвану ватяну куртку маленького теплого зайця. Заєць плакав і часто моргав червоними від сліз очами… — Ти що, одурів? — крикнув ветеринар. — Незабаром будеш до мене мишей тягати, оголец! — А ви не лайтесь, це заєць особливий, — хрипким шепотом сказав Ваня. — Його дід надіслав, велів лікувати. — Від чого лікувати — те? — Лабети в нього пожженные.Ветеринар повернув Ваню особою до дверей, штовхнув у спину й прикрикнув вслід: — Валяй, валяй! Не вмію я їх лікувати. Зажар його з луком — дідові буде закуска.Ваня нічого не відповів. Він вийшов у покрову, заморгав очами, потягнув носом і уткнулся в бревенчатую стіну. По стіні потекли сльози. Заєць тихо тремтів під засаленою курткою. — Ти чого, малий? — запитала Ваню жаліслива бабка Онисія; вона привела до ветеринара свою єдину козу. — Чого ви, сердешні, удвох сльози ллєте? Ай трапилося що? — Пожженный він, дедушкин заєць, — сказав тихо Ваня. — На лісовій пожежі лабети собі попалив, бігати не може. От — от, дивися, умреть. — Не умреть, малий, — прошамкала Онисія. — — — і Скажи дідусеві своєму, коли більша в нього полювання зайця виходити, пущай несе його в місто до Карла Петровичу.Ваня витер сльози й пішов лісами додому, на Урженское озеро. Він не йшов, а біг босоніж по гарячій піщаній дорозі. Недавня лісова пожежа пройшла стороною на північ біля самого озера. Пахнуло гаром і сухою гвоздикою. Вона більшими островами росла на галявинах.Заєць стогнав.Ваня знайшов по дорозі пухнатими, покритими срібними м’якими волоссями листи, вирвав їх, поклав під сосонку й розгорнув зайця. Заєць подивився на листи, уткнулся в них головою й затих. — Ти чого, сірий? — тихо запитав Ваня. — Ти б поїв.Заєць мовчав. — Ти б поїв, — повторив Ваня, і голос його затремтів. — Може, пити хочеш?Заєць повів рваним вухом і закрив очі.Ваня взяв його на руки й побіг навпростець через ліс — треба було скоріше дати зайцеві напитися з озера.Нечувана жара стояла в те літо над лісами. Ранком напливали низки білих хмар. Опівдні хмари стрімко рвалися нагору, до зеніту, і на очах неслися й зникали десь за границями неба. Жаркий ураган дул уже два тижні без перепочинку. Смола, що стікала по соснових стовбурах, перетворилася в бурштиновий камінь.Ранком дід надяг чисті онучі[i] і нові постоли, взяв ціпок і шматок хліба й побрів у місто. Ваня ніс зайця позаду. Заєць зовсім притих, тільки зрідка здригався всім тілом і судорожно зітхав.Суховій здув над містом хмара пилу, м’якої, як борошно. У ній літав курячий пух, сухі листи й солома. Видали здавалося, що над містом димить тиха пожежа.На базарній площі було дуже порожньо, пекуче; извозчичьи коня дрімали біля водорозбірної будки, і на головах у них були надеты солом’яні капелюхи. Дід перехрестився. — Не те кінь, не те наречена — блазень їх розбере! — сказав він і сплюнув.Довго запитували перехожих про Карла Петровича, але ніхто толком нічого не відповів. Зайшли в аптеку. Товста стара людина в пенсне й у короткому білому халаті сердито знизала плечима й сказав: — Це мені подобається! Досить дивне питання! Карл Петрович Корш — фахівець із дитячих хвороб — — — і вже три роки як перестав приймати пацієнтів. Навіщо він вам?Дід, заїкаючись від поваги до аптекаря й від боязкості, розповів про зайця. — Це мені подобається! — сказав аптекар. — — — і Цікаві пацієнти завелися в нашім місті. Це мені чудово подобається!Він нервово зняв пенсне, протер, знову начепив на ніс і вп’явся на діда. Дід мовчав і тупцював на місці. Аптекар теж мовчав. Мовчання ставало тяжким. — Поштова вулиця, три! — раптом у серцях крикнув аптекар і захлопнув якусь розпатлану товсту книгу. — Три!Дід з Ванею добрішали до Поштової вулиці саме вчасно — через Оку заходила висока гроза. Ледачий грім потягувався за обрієм, як заспаний силач розпрямляв плечі й знехотя потряхивал землю. Сірі брижі пішли по ріці. Безшумні блискавки нишком, але стрімко й сильно били в луги; далеко за Галявинами вже горів стіг сіна, запалений ними. Великі краплі дощу падали на курну дорогу, і незабаром вона стала схожа на місячну поверхню: кожна крапля залишала в пилу маленький кратер.Карл Петрович грав на роялі щось сумне й мелодійне, коли у вікні з’явилася розпатлана борода діда.Через мінуту Карл Петрович уже гнівався. — Я не ветеринар, — сказав він і захлопнув кришку рояля. Негайно ж у лугах проворчал грім. — Я все життя лікував дітей, а не зайців. — Що дитина, що заєць — усе одне, — уперто промурмотав дід. — Усе одне! Полечи, вияви милість! Ветеринарові нашому такі справи непідсудні. Він у нас коновал. Цей заєць, можна сказати, рятівник мій: я йому жи