povnij zmist zaxist luzhina nabokov v 1 12 - Шкільний Всесвіт

1Найбільше його вразило те, що з понеділка він буде Лужиным. Його батько — — — і справжній Лужин, літній Лужин, Лужин, що писав книги, — — — і вийшов від нього, посміхаючись, потираючи руки, уже змазані на ніч прозорим англійським кремом, і своєю вечернею замшевою ходою повернувся до себе в спальню. Дружина лежала в постелі. Вона піднялася й запитала: “Ну що, як?” Він зняв свій сірий халат і відповів: “Обійшлося. Прийняв спокійно. Ух… Прямо гора із плечей”. “Як добре… — — — і сказала дружина, повільно натягаючи на себе шовкова ковдра. — — — і Слава Богові, слава Богові…”Це було й впрямь полегшення. Все літо — — — і швидке дачне літо, що складається в загальному із трьох заходів: бузок, косовиця, сухі листи — — — і все літо вони обговорювали питання, коли і як перед ним відкритися, і відкладали, відкладали, дотягли до кінця серпня. Вони ходили довкола нього, з побоюванням звужуючи кола, але, тільки він піднімав голову, батько з напускним інтересом уже стукав по склу барометра, де стрільця завжди стояла на штормі, а мати спливала кудись у глиб будинку залишаючи всі двері відкритими, забуваючи довгий, неохайний букет дзвіночків на кришці рояля. Гладка француженка, що читала йому вголос ” Монте — Кристо” і прерывавшая читання, щоб з почуттям викликнути “бедный, бедный Дантес!”, пропонувала його батькам, що сама візьме бика за роги, хоча бика цього смертельно боялася. Бедный, бедный Дантес не збуджував у ньому участі, і, спостерігаючи її виховний подих, він тільки жмурився й терзав гумкою ватманський папір, намагаючись поужаснее намалювати опуклість її погруддя.Через багато років, у несподіваний рік просвітління, зачарування, він з непритомним захватом згадав ці годинники читання на веранді, що пливе під шум саду. Спогад просочений було сонцем і солодко — чорнильним смаком тих лакричних паличок, які вона дробила ударами перочинного ножа й переконував тримати під мовою. І збірні гвоздики, які він один раз поклав на плетене сидіння крісла, призначеного прийняти з розсипчастим потріскуванням її важкий круп, були в його спогаді рівноцінні й сонцю, і шуму саду, і комарові, що, присмоктавшись до його обдертого коліна, піднімав у блаженстві рубінове черевце. Добре, докладно знає десятилітній хлопчик свої коліна, — — — і розчесаний до крові пухир, білі сліди нігтів на засмаглій шкірі, і всі ті подряпини, якими розписуються піщини, камушки, гострі прутики. Комар летів, уникши бавовни, француженка просила не егозить; з остервенением, скалячи нерівні зуби, — — — і які столичний дантист обхопив платиновим дротом, — — — і нагнувши голову із завитком на верхівці, він чесав, скріб всією п’ятірнею укушенное місце, — — — і й повільно, зі зростаючим жахом, француженка тяглася до відкритого малювального зошита, до неймовірної карикатури. — — — і “Ні, я краще сам йому скажу, — — — і непевно відповів Лужин старший на її пропозицію. — — — і Скажу йому погодя, пускай він спокійно пише в мене диктування”. “Це неправда, що в театрі немає лож, — — — і розмірно диктував він, гуляючи взад і вперед по класній. — — — і Це неправда, що в театрі немає лож”. І син писав, майже лежачи на столі, скалячи зуби в металевих лісах, і залишав просто порожні місця на словах “неправда” і “лож”. Краще йшла арифметика: була таємнича насолода в тім, що довге, із працею добуте число, у рішучу мить, після багатьох пригод, без залишку ділиться на дев’ятнадцять.Він боявся, Лужин старший, що, коли син довідається, навіщо так потрібні були зовсім безликі Трувор і Синеус, і таблиця слів, що вимагають ять, і найголовніші росіяни ріки, з ним трапиться те ж, що два роки тому, коли, повільно й важко, при звуці щаблів, що скрипіли, що стріляли мостин, що пересуваються скринь, наповнивши собою весь будинок, з’явилася француженка. Але нічого такого не трапилося, він слухав спокійно, і, коли батько, старавшийся підбирати любопытнейшие, привлекательнейшие подробиці, сказав, між іншим, що його, як дорослого, будуть кликати на прізвище, син почервонів, заморгав, відкинувся горілиць на подушку, відкриваючи рот і мотаючи головою (“не ерзай так”, опасливо сказав батько, помітивши його зніяковілість і очікуючи сліз), але не розплакався, а замість цього весь якось надувся, зарив особу в подушку, пукая в неї губами, і раптом, швидко підвівшись, — — — і рваний, теплий, із блискучими очами, — — — і запитав скоромовкою, чи будуть і будинку кликати його Лужиным.І тепер, по дорозі на станцію, у похмурий, напружений день, Лужин старший, сидячи поруч із дружиною в колясці, дививс