povnij zmist zarovoi doshh shukshin u m - Шкільний Всесвіт

Був кінець квітня. З карнизів будинків зривалися великі краплі, теплий вітер здував їх, вони м’яко шльопалися в стекла вікон і повільно стікали світлими слізьми. Юхим Бедарев лежав у районній лікарні, у маленькій палаті, на плоскому ліжку.Він почорнів від хвороби. Утомився.Часто заходив лікар, молодий хлопець. — — — і Ну, як справи? — — — і Як сажа біла, — — — і із працею відповідав Юхим; у темних провалених очах його на мить спалахувала дивна веселість. — — — і Підводжу баланс. — — — і Киньте ви!.. — — — і Я шутейно, — — — і заспокоював Юхим. Йому подобався доктор: він був до смішного молодий і соромливий, цей доктор. — — — і Ліки пили? — — — і А як же! Краще стало — — — і чую.Доктор допитливо дивився на хворого. Той спокійно витримував його погляд. — — — і Не віриш? Хэх, доктор!.. До чого ж ти молодий ще. Прямо завидки беруть.Доктор червонів: — — — і Як це не вірю! Навіщо ви так?..Юхим легонько ляскав його по руці: — — — і Все в порядку, синок: я розумію. Я не скаржуся… Мені б тільки дочка… — — — і Їй послали телеграму. — — — і От добре! — — — і Юхим хотів побачити єдину дочку Ніну. — — — і Це добре.Опівдні, коли в палаті нікого не було, у відкрите вікно, з вулиці, заглянула людина в білому кожушку. Оглянув палату, зняв з величезної голови мерлушковую шапку й ліг грудьми на підвіконня. У палаті запахло поталою землею й овчиною. — — — і Здорово, Юхим.Хворий повернув голову й від подиву округлив ока. Поворухнувся — — — і хотів піднятися, але людина в кожушку замахала рукою: — — — і Лежи!Юхим уважно дивився на прибульця. — — — і Зайшов попроведать, — — — і заговорив той, дивлячись розкосими очами не те на хворого, не те мимо. — — — і Як делишки, Юхим?Юхим посміхнувся: — — — і Добре.Большеголовый понимающе кивнув. Виліз із вікна, висякався на землю й знову вліз і ліг на підвіконня. Якийсь час дивилися один на одного. — — — і Виходить, як я розумію, кепське справа, — — — і сказав большеголовый і знову понимающе кивнув. — — — і Ти для чого приполз сюди? — — — і запитав Юхим, — — — і А приїхав у гості до зятя, — — — і охоче заговорив большеголовый, — — — і ну, довідався, що ти, виходить, прихворнул. Ага. Ну, сидів на ґаночку, і так мене разморило. От, думаю, весна, добре, сонечко світить. Так — А… А помирати все одне треба. — — — і Він поліз у кишеню кожушка за кисетом. — — — і Й знову ж так подумав: от живемо ми, живемо — — — і начебто так і треба. Про смертыньке — те й не думаємо. А вона — — — і раз! — — — і отут як отут. Здрасте, говорить, забули про мене? — — — і Большеголовый подивився прямо на Юхима. — — — і Взяти хоч тебе, Юхим… — — — і Він довго слинив край газетної самокрутки. — — — і Ну? — — — і Ну, жив, думаю, людина… активничал там, розкуркулював… е — е… і все таке. — — — і Большеголовый прикурив, дбайливо відмахнув від вікна біла хмарина диму. — — — і Хрест із церкви тоді вивернув. Пам’ятаєш? — — — і Пам’ятаю, як же. — — — і В — Від. Я до чого це: там є бог або немає — — — і це добре. Не про те счас. Я хочу довідатися: як вобче — те? — і Що? — — — і Мучишся? — — — і Хочеш знати: мучить мене совість, що я вас розкуркулював? Це, што чи? — — — і Ага, от це саме. — — — і Ні, Кирило, не мучить. Анітрошки. А бога ти зрячи приплів. Ти ж сам не віриш. Хоч би зараз — те не виляв душею.Кирило посміхнувся: — — — і Богові не вірю — — — і це правда. Йому, як я розумію, ніхто не вірить, причиняються тільки. — — — і Молодець. Хоч на старості років за розум узявся. — — — і Не радуйся той^ — те — швидкий^ — те. — — — і Большеголовый назидательно посерьезнел. — — — і Я тебе не пужаю, Юхим, але хочу сказати: хто в житті кривдив людей, той легко не вмирає. — — — і Ой, як я злякався, прямо трясуся весь. Дурень ти, Кирька, і завжди дурнем був. Хэх, блаженненький з’явився… — — — і Це ти переді мною веселишся, — — — і продовжував Кирька. — — — і А самому страшно. — — — і А я не помру. Звідки ти взяв, що я помираю? — — — і Нічого, нічого, — — — і значно сказав Кирька й затягся тріскучим самосадом.Увійшов доктор. — — — і Це ще що таке? — — — і насупився він, побачивши Кирьку. — — — і Це… сусід мій, — — — і сказав Юхим. — — — і Нехай постоїть. — — — і Киньте курити — те! І краще б піти… — — — і Ні, — — — і запротестував Юхим, — — — і нехай побудет.Кирька сповз із підвіконня, старанно затоптав недокурок.Лікар змусив Юхима випити ліки, посидів небагато поруч із ним і пішов.Кирька знову ліг на підвіконня. — — — і Гарний відхід тут, — — — і сказав він. — — — і “Гарний відхід тут”, — — — і передражнив його Юхим, зненацька чомусь розсердившись. — — — і Оглоеды. — — — і Не шуми. Це тобі не сільрада, а лікарня.Помовчали. — — — і Дивлюся я на тебе, Юхим, — — — і заговорив раптом Кирька задумливо й неголосно, — — — і й не можу зрозуміти: адже скільки ти мені шкоди зробив! Господарство відібрав, по тайзі ганяв, як звіра якого, заслав геть куди — — — і до чорта на кулички… Так? А зла в мене на тебе немає великого. Не те, що зовсім немає: підкрутися тоді в тайзі, я ба, звичайно, ляснув. Але такого, щоб світла білого не бачити, такого немає. Один раз, пам’ятаю, вартував у твоєї хати ледве не до світла. Сидів ти з папірцями прямо наспроть вікна. Раз десять прицілювався — — — і й не міг. Не повіриш, напевно? У тайзі міг ба, а будинку немає. Сиджу, лаю себе останніми словами, а стрельнути не можу.Юхим скотив по подушці голову убік Кирьки, із цікавістю слухав. — — — і Ти як все — таки ненормальний був, Юхим. Не серчай — — — і не по злості говорю. Я не лаяться прийшов. Мені зрозуміти полювання: чому ти таким гвинтом жив — — — і кожній бочці затичка? Ну, ховав я хліб, допустимо. А чому в тебе — те душу боліла? Він адже мій, той^ — те — хліб — те. — — — і Дурень, — — — і сказав Юхим. — — — і Знову дурень! — — — і озлився Кирька. — — — і Ти зрозумій — — — і я ж сурьезно з тобою розмовляю. Чого нам з тобою тепер ділити — те? Насобачились на своє століття, вистачить. — — — і Чого тобі зрозуміти полювання? — — — і Полювання зрозуміти: чого ти домагався в житті? — — — і терпляче катував Кирька. — — — і Кожна людина чогось домагається в житті. Я, приміром, богатым хотів бути. А ти? — — — і Щоб дурнів було менше, От чого я домагався. — — — і Тьфу!.. — — — і Кирька поліз за кисетом. — — — і Я йому одне, він — — — і інше. — — — і Богатым він хотів бути!.. За рахунок кого? Дурень, дурень, а хитрий. — — — і Сам ти дурень. Базіка. Нова жись!.. Сам не жив як треба й іншим не давав.Помилився ти в житті, Юхим.Юхим захекався. Висохле тіло його довго содрогалось і корчилося від задушливих приступів. Він дивився на Кирьку поглядом, що обпалює, намагався щось сказати. Увійшов доктор і кинувся до хворого.Кирька зліз із вікна й пішов з огорожі.До вечора, коли лікарняні вікна неяскраво полум’яніли в променях сонця, що йде, Юхимові Бедареву стало гірше.Він лежав на спині, закинувши руки назад. Час від часу тихо стогнав, стискав неслухняними пальцями тонкі прути ліжка, напружувався — — — і хотів устати. Але хвороба не випускала його зі своїх чіпких обіймів, палила згубним вогнем; жаром дихала в особу, пекуче, болісно пекуче було під ковдрою, у жаркому тумані гойдалися стіни й стеля…Над Юхимом стояли лікар і дочка Ніна, жінка років тридцяти, що тільки що приїхала їхній міста. — — — і Що зараз?.. Ніч? — — — і запитував Юхим, опам’ятавшись. — — — і Вечір, сонце заходить. — — — і Закурити б… — — — і Не можна, що ви! — — — і Ну, пари раз курнути, я думаю, можна? — — — і Так не можна, не можна! Як же можна, тато?!Юхим обиженно вмовкав… І знову непритомнів, і знову хотів устати — — — і завзято й безнадійно. Один раз у нестямі йому вдалося сісти в ліжку. Дочка й доктор хотіли укласти його назад, але він уперся рукою в подушку, а інший квапливо рвав воріт сорочки й тихенько, гаряче, зі свистом у горлі шепотів: — — — і Так до чого ж?.. До чого?.. Я ж знаю! Я все знаю!.. — — — і В сухих, збуджених очах його мерехтіло неспокійне, трепетний світло гіркої якоїсь думки.Абияк уклали його… Дочка припала до батька на груди, затряслася в риданнях: — — — і Тато! Папочка мій гарний!.. Тато!..Доктор повів жінку з палати й залишився із хворим один.Юхим притих.Лікар сидів на ліжку, дивився на нього. — — — і Кирька! — — — і покликав Юхим, не відкриваючи око. — — — і Чого? — — — і відгукнувся чийсь голос.Лікар здригнувся й обернувся — — — і у вікна стояв Кирька й дивився на Юхима. Він давно вуж спостерігав за непосильною боротьбою людини зі смертю, — — — і Ви що отут? — — — і Дивлюся… — — — і Це хто? Кирька? — — — і запитав Юхим. — — — і Я. — — — і Прийшов? — — — і Ага. — — — і Нічого, Кирька.., — — — і Юхим жадібно дихав. — — — і Я потім з тобою поговорю… Звичайно, шкода малість… — — — і Нічого, Лежи, Юхим.Лікар нічого не зрозумів із цієї дивної розмови. Він вирішив, що Юхим знову марить, і зробив знак Кирьке, щоб той пішов: хворий хвилювався.Кирькина голова зникла.Ніч кінчалася. Заревая сторона неба насупилася хмарами. Повіяло затхлим теплом болотистих низин — — — і збирався дощ.Десь прогудела машина; трохи кобелей — цепняков простуженно забухали у світанкову ттишину.Над Юхимом схилилися лікар і дочка. — — — і Всі? — — — і запитав Юхим одними губами.У жінки застрибав підборіддя. Лікар викликнув: — — — і Що це ви, Юхим Назарыч! Дурості які… — — — і Відкрий вікно. — — — і Воно відкрито. — — — і Важко… Ніна, дочка… ребятешек… м — м… — Юхим повів потьмянілий погляд убік, потягнувся під ковдрою… Особа покрилася борошнистою блідістю. Він захекався… З рота

на подушку простягнувся тонкий струмочок сукровиці. Останнім зусиллям рвонувся він з ліжка… сел.Доктор і дочка підхопили його.У горлі в Юхима кипіло. Він хотів щось сказати, але тільки мукав. Він погано тримав голову… бруднив білий халат дочки теплою кров’ю й мукав — — — і хотів щось сказати. — — — і Що, Юхим, погано? — — — і с щирою співчутливістю запитав раптом сторонній голос — — — і це Кирька знову стояв у вікна. Йому ніхто не відповів. Його навіть, напевно, не почули.Юхим відразу обважнів у руках дочки, обвис… Його дбайливо поклали на ліжко. Стало тихо.Жінка скам’яніла в ліжка. Дивилася на батька більшими очами. У стекла вікон сыпанули перші великі краплі дощу; дерева в лікарняному саду стрепенулися, захитали галузями, зашуміли.Поривом вітру у вікно палати закинуло клаптик паперу; він упав до ніг жінки, тихо шаркнувши по підлозі. Вона здригнулася, опустилася перед батьком на коліна… Кирька повільно пішов ладь від лікарні. Шапку забув надягти — — — і ніс у руках. Теплий рясний дощ полоскав голову, стікав по особі, по шиї, за комір, тарабанив по кожушку. Це був бажаний дощ — — — і перший цього року,Ішов Кирька й смутно дивився в землю. Шкода було Юхима Бедарева. Зараз він навіть не хотів зрозуміти: чому шкода? Смутно було й шкода, і все.Дощ шумів, танцював на дорозі тысячью довгих блискаючих ніжок. Кипіло, булькало в канавках і в лужицах… Хлюпотілося