povnij zmist zaliznij mirgorod yesenin s a chast 1 - Шкільний Всесвіт

ЗАЛІЗНИЙ МИРГОРОД

IЯ не читав торішньої статті Л. Д. Троцкого про сучасне мистецтво, коли був за кордоном. Вона попалася мені тільки тепер, коли я повернувся додому. Прочитав про себе й смутно посміхнувся. Мені подобається геній цієї людини, але чи бачите?.. Чи бачите?..Втім, він чудово прав, говорячи, що я повернуся не тим, чим був.Так, я повернувся не тим. Багато дано мені, але й багато віднято. Переважує те, що дано.Я об’їздив всі держави Європи й майже всі штати Північної Америки. Зір моє переломилося особливо після Америки. Перед Америкою мені Європа здалася стародавньою садибою. Тому короткий опис моїх скитаний починаю з Америки.

ОТ “PARIS”

[Пароплав “Париж” (искаж. англ.).]Якщо взяти це з погляду океану, те все — таки й це мізерно, особливо тоді, коли у водяних провалах ця громадина гойдається своєю тушею, як поскользающийся… (Простите, що в мене немає образа для порівняння, я хотів сказати — як слон, але це перевершує слона приблизно в 10 тисяч разів. Ця громадина сама — образ. Образ без усякої подоби. Отоді я дуже ясно відчув, що исповедуемый мною й моїми друзями “імажинізм” висихаємо. Відчув, що справа не в порівняннях, а в самому органічному.) Але якщо глянути на це з погляду того, на що здатно людину, то можна розвести руками й сказати: “Милий, так що ти наробив? Як тобі?.. Так як же це?..”Коли я ввійшов у корабельний ресторан, що площею небагато побільше нашого Великого театру, до мене підійшов мій супутник і сказав, що мене просять у нашу кабіну.Я йшов через величезні зали спеціальних бібліотек, ішов через кімнати для відпочинку, де грають у карти, пройшов через танцювальний зал, і мінут через п’ять чрез величенних коридорів супутник підвів мене до нашої кабіни. Я оглянув коридор, де розклали наш великий багаж, приблизно в 20 валіз, оглянув їдальню, свою кімнату, дві ванні кімнати й, сівши на софу, голосно розреготався. Мені страшно здався смішний і безглуздим той мир, у якому я жив раніше.Згадав про “дим батьківщини”, про наше село, де чи ледве не в кожного мужика в хаті спить телок на соломі або свиня з поросятами, згадав після німецьких і бельгійських шосе наші непролазні дороги й став лаяти всіх чіпляються за “Русь” як за бруд і вошивість. Із цього моменту я розлюбив жебрачку Росію.Милостиві государі!З того дня я ще більше закохався в комуністичне будівництво. Нехай я не близький комуністам як романтик у моїх поемах, — я близький їм розумом і сподіваюся, що буду, бути може, близький і у своїй творчості. З такими думками я їхав у країну Колумба. Їхав океаном шість днів, проводячи життя серед ресторанної й відпочиваючої у фокстроті публіки.

ЭЛИС — АЛЕНД

На шостий день, біля полудня, здалася земля. Через годину очам моїм став Нью — Йорк.Мати чесна! До чого бездарні поеми Маяковського про Америку! Хіба можна виразити цю залізну й гранітну міць словами?! Це поема без слів. Розповісти її буде мізерно. Милі, дурні, смішні російські доморослі урбаністи й електрифікатори в поезії! Ваші “кузні” і ваші “лефы” як Тула перед Берліном або Парижем.Будинки, що заслонили обрій, майже впираються в небо. Над всім цим проходять громаднейшие залізобетонні арки. Небо у свинці від паруючих фабричних труб. Дим навіває щось таємниче, здається, що за цими будинками відбувається щось таке великий і величезне, що дух захоплює. Хочеться скоріше на берег, але… але колись повинні оглянути паспорти…У штовханині що сходять підходимо до якомусь важливому суб’єктові, що оглядає документи. Він довго вертить документи в руках, довго обмеривает нас косими поглядами й спокійно по — англійському говорить, що ми повинні йти у свою кабіну, що в Штати він нас впустити не може й що завтра він нас відправить на Элис — Аленд.Элис — Аленд — невеликий острів, де перебувають карантин і всякі слідчі комісії. Виявляється, що Вашингтон одержав відомості про нас, що ми їдемо як більшовицькі агітатори. Завтра на Элис — Аленд… Можуть відіслати назад, але можуть і посадити…У кабіну до нас зненацька є репортери, які вже знали про наш приїзд. Ми виходимо на палубу. Сотні кінематографістів і журналістів бігають по палубі, клацають апаратами, чортеняти олівцями й усі запитують, запитують і запитують. Це було приблизно близько 4 годин дня, а в 51/2 нам принесли близько 20 газет з нашими портретами й величезними статтями про нас. Говорилося в них небагато про Айседоре Дункан, про те, що я поет, але найбільше про мої черевики й про те, що в мене прекрасне додавання для легкої атлетики й що я напевно був би кращим спортсменом в Америці. Уночі ми смутно ходили із супутником по палубі. Нью — Йорк у темряві ще величніше. Копиці й стоги вогнів кружлялися над будинками, громадини із суворою міццю здригалися в дзеркалі затоки.Ранком нас відправили на Элис — Аленд. Сідаючи на маленький пароплав у супроводі поліцейських і журналістів, ми глянули на статую волі й пирснули зі сміху. “Бідна, стара дівчина! Ти поставлена тут заради курйозу!” — сказав я. Журналісти стали запитувати нас, чому ми так голосно сміємося. Супутник мій перевів їм, і вони засміялися теж.На Элис — Аленде нас по незліченних кімнатах провели в кімнату політичних іспитів. Коли ми сіли на лави, з бічних дверей вийшли гладкий, із круглою головою, пан, волосся якого небагато були підійняті із чола чубчиком догори й чомусь нагадали мені малюнки Пичугина в сытинском виданні Гоголя. — Дивися, — сказав я супутнику, — це Миргород! Зараз прибіжить свиня, схопить папір, і ми врятовані! — Містер Єсенін, — сказав пан. Я встав. — Підійдіть до стола! — раптом твердо сказав він по — російському. Я очманів. — Підніміть праву руку й відповідайте на питання.Я став відповідати, але перше питання збило мене з користі: — У бога вірите?Що мені було сказати? Я подивився на супутника, той мені кивнув головою, і я сказав: — так. — Яку визнаєте владу?Ще не легше. Сбивчиво я став говорити, що я поет і що в політику нічого не розумію. Помирилися ми з ним, пам’ятаю, на народній владі. Потім він, не дивлячись на мене, сказав: — Повторюйте за мною: “Ім’ям добродії нашого Ісуса Христа обіцяюся говорити чисту правду й не робити нікому зла. Обіцяюся ні в яких політичних справах не приймати участі”.Я повторював за ним кожне слово, потім розписався, і нас випустили. (Після ми довідалися, що друзі Дункан дали телеграму Гардингу. Він дав розпорядження по легкому опитуванні впустити мене в Штати.) Взяли з мене підписку не співати “Інтернаціоналу”, як це зробив я в Берліні.Миргород! Миргород! Свиня врятувала!

Нью — йорксломя голову я втік з пароплавних сходів на берег. Вийшли із пристані на стрит, і відразу на мене пахнуло заходом, якимось знайомим заходом. Я став згадувати: “Ах, так це… це той самий… той самий захід, що буває в крамничках зі скобяной торгівлею”. Біля пристані на рогожах сиділи або лежали негри. Нас зустріла заінтригована газетами юрба.Коли ми сіли в автомобіль, я сказав журналістам: “Mi laik Amerika…” [Мені подобається Америка… (искаж. англ.).].Через десять мінут ми були в отеленні.Москва, 14 серпня 1923 р.

II

БРОДВЕЙ

На наших вулицях занадто темно, щоб зрозуміти, що таке електричне світло Бродвея. Ми звикли жити під світлом місяця, палити свічі перед іконами, але аж ніяк не перед людиною.Америка усередині себе не вірить у бога. Там ніколи займатися цією нісенітницею. Там світло для людини, і тому я почну не із самого Бродвея, а з людини на Бродвее.Скривдженим на жорстокість російської революції культурникам не заважало б глянути на історію країни, що так високо зметнула прапор індустріальної культури.Що таке Америка?Слідом за відкриттям цієї країни туди потягнувся увесь невдачливий світ Європи, шукачі золота й пригод, авантюристи самих нижчих марок, які, користуючись людською грою в держави, ішли на службу до різних урядів і тіснили корінний червоний народ Америки всіма способами.Червоний народ став пручатися, почалися жорстокі війни, і в результаті від багатомільйонного народу червоношкірих залишилася горсточка (близько 500 000), що містять зараз, ретельно огородивши стіною від культурного миру, кінематографічні підприємці. Дикий народ пропав від скроні. Політика хижаків розклала його остаточно. Гайавату заразили сифілісом, обпоїли й загнали догнивати частиною на болота Флориди, частиною в сніги Канади.Але й все — таки, якщо глянути на ту нещадну міць залізобетону, на повислий між двома містами Бруклинский міст, висота якого над землею рівняється висоті 20 — поверхових будинків, все — таки нікому не буде жаль, що дикий Гайавата вже не полює тут за оленем. І не жаль, що рука будівельників цієї культури була іноді жорстокою.Індіанець ніколи б не зробив на своєму материку того, що зробив “білий диявол”.Зараз Гайавата — етнографічний кіноартист; він показує у фільмах свої звичаї й своє дике нескладне мистецтво. Він всі так само плаває у відгороджених водах на своїх вузеньких пирогах, а біля Нью — Йорка коштують громади броненосців, з боків яких висять десятками вже не шлюпки, а аероплани, які піднімаються в повітря по особливо влаштованих спускних дошках; вертаючись, сідають на воду, і броненосці величезними важелями, як руками велетнів, піднімають їх і саджають на свої залізні плечі.Потрібно пережити реальний побут індустрії, щоб стати її поетом. У нашої російської реальності поки ще, як говорять, “слабка гайка”, і тому мені смішні поети, які пишуть свої вірші по картинках поганих американських журналів.У нашім літературному будівництві з усіма підвалинами на радянській платформі я волію везти віз, що є, щоб не оббрехати той побут, у якому ми живемо. У Нью — Йорку коня давно здані в музей, а в наших рідних пенатах…Ну так добре! Москва не швидко будується. Поговоримо поки про Бродвее з погляду великих задумів. Ця вулиця теж адже наша.Сила Америки розгорнулася остаточно тільки за останні двадцять років. Ще порівняно не дуже давно Бродвей походив на наш старий Невський, тепер же це щось запаморочливе. Цього немає в жоднім місті миру. Правда, енергія спрямована винятково тільки на рекламний біг. Але зате по — диявольському здорово! Американці кличуть Бродвей, крім властивого йому назви “окраїнна дорога”, — “біла дорога”. По Бродвею вночі набагато світліше й приємніше йти, чим удень.Перед очами — море електричних афіш. Там, на висоті 20 — го поверху, кувыркаются зроблені з лампочок гімнасти. Там, з 30 — го поверху, курить електричний містер, випускаючи електричну лінію диму, що переливається різними кільцями. Там, біля театру, на обертовому електричному колесі танцює електрична Терпсихора й т.д., усе в тім же роді, аж до електричної газети, рядка якої біжать по 20 — му або 25 — му поверсі ліворуч безперервно до кінця номера. Одним словом: “Умри, Денис!..” З музичних магазинів чується по радіо музика Чайковського. Іде концерт у Сан — Франциско, але аматори можуть його слухати й у Нью — Йорку, сидячи у своїй квартирі.Коли все це бачиш або чуєш, то мимоволі дивуєшся можливостям людини, і соромно робиться, що в нас у Росії вірять дотепер у діда з бородою й уповають на його милість.Бедный росіянин Гайавата!

ПОБУТ І ГЛИБ Штатовтот, хто знає Америку по Нью — Йоркові й Чикаго, той знає тільки святкову або, так сказати, виставочну Америку.Нью — Йорк і Чикаго є не що інше, як досягнення у виробничому мистецтві. Ніж далі вглиб, до Каліфорнії, враження громіздкості зникає: перед очами біжать рівнини з ріденькими лісами й (на жаль, страшно схоже на Росію!) маленькі дерев’яні селища негрів. Міста стають схожими на європейські, з тією лише різницею, що якщо в Європі чисто, те в Америці все порито й навалено як потрапило, як буває при будівлях. Країна все будує й будує.Чорні люди займаються землеробством і відхожим промислом. Мова в них американський. Побут — під американців. Вихідці з Африки, вони зберегли в собі лише деякі інстинктивні вираження свого народу в піснях і танцях. У цьому вони вплинули на мюзик — холльный мир Америки. Американський фокстрот є не що інше, як розріджений національний танець негрів. В іншому негри — народ досить примітивний, з досить неприборканими вдачами. Самі американці — народ теж досить примітивний з боку внутрішньої культури.Панування долара з’їло в них всі прагнення до яких — небудь складних питань. Американець цілком поринає в “Business” [Справи (англ.)] і іншого знати не бажає. Мистецтво Америки на самому нижчому щаблі розвитку. Там дотепер залишається недозволеним питання: морально або аморально поставити пам’ятник Эдгару По. Все це свідчить про те, що американці — народ досить молодий і не цілком сформований. Та величезна культура машин, що створила славу Америці, є тільки результат роботи індустріальних творців і нітрохи не схожа на органічне виявлення генія народу. Народ Америки — тільки чесний виконавець заданих йому креслень і їхній послідовник. Якщо говорити про культуру електрики, то всякий зір упреться в цій області у фігуру Эдисона. Він є серце цієї країни. Якби не було цієї геніальної людини в ці роки, то культура радіо й електрики могла б з’явитися набагато пізніше, і Америка не була б настільки величної, як зараз. З боку зовнішнього враження в Америці є чудові курйози. Так, наприклад, американський полісмен одягнений під російський городового, тільки з іншими кантами. Цей курйоз пояснюється, імовірно, тим, що мануфактурна промисловість зосередилася головним чином у руках емігрантів з Росії. Наші родичі, видно, з туги за батьківщиною, нарядили полісмена в знайомий їм види форми. Для російського вуха й ока взагалі Америка, а головним чином Нью — Йорк, — небагато із кров’ю Одеси й західних областей. Нью — Йорк на 30 відсотків єврейське місто. Євреїв головним чином загнав туди нестаток скитальчества через погроми. У Нью — Йорку вони осіли досить міцно й мають свою жаргонну культуру, що шириться усе більше й більше. У них є свої поети, свої прозаїки й свої театри. Від імені їхньої літератури ми маємо кілька імен світової величини. У поезії зараз на світовий ринок висувається з досить великим талантом Ваб — Лейб. Мани — Лейб — уродженці Чернігівської губ. Росію він залишив років 20 назад. Зараз йому 38. Він важко пробивав собі дорогу в житті шевським ремеслом і лише в останні роки одержав можливість існувати на оплату за своє мистецтво. Перекладами на жаргон він ознайомив американських євреїв з російською поезією від Пушкіна до наших днів і ретельно висуває молодих жаргонистов з досить гарними талантами від періоду Гофштейна до Маркиша. Тут є стрижні і є культура. У специфічно американському середовищі — відсутність усякої присутності. Світло іноді буває страшний. Море вогню із Бродвея висвітлює в Нью — Йорку юрби продажних і безпринципних журналістів. У нас таких і на поріг не пускають, незважаючи на те що ми живемо чи ледве не при гасових лампах, а найчастіше й зовсім без вогню. Сила залізобетону, громада будинків стисли мозок американця й звузили його зір. Вдачі американців нагадують незабутній гоголівської пам’яті вдачі Івана Івановича й Івана Никифоровича. Як в останніх не було міста краще Полтави, так і в перших немає краще й культурней країни, чим Америка. — Слухайте, — говорив мені один американець, — я знаю Європу. Не сперечайтеся із мною. Я з’їздив Італію й Грецію. Я бачив Парфенон. Але все це для мене не ново. Чи знаєте ви, що в штаті Теннессі в нас є Парфенон набагато новин і краще? Від таких слів і сміятися й плакати хочеться. Ці слова чудово характеризують Америку у всім, що становить її культуру внутрішню. Європа курить і кидає, Америка підбирає недокурки, але із цих недокурків росте щось грандіозне.