Глава I. Альбатросширококрылый морський шуліка[1], що розвівається над просторами Атлантичного океану, раптом завмер, удивляючись у щось унизу. Увагу його залучив маленький пліт, розміром не більше обіднього стола. Два невеликих корабельних бруси, дві широкі дошки з декількома недбало кинутими на них полотнищами парусини так дві — три дошки поуже, зв’язані хрест — навхрест, — – — і от і весь пліт.І на такому згубному суденці туляться двоє людей: чоловік і юнак років шістнадцяти. Юнак, видимо, спить, розтягшись на шматку м’ятої парусини. А чоловік коштує й, прикривши ока від сонця долонею, напружено вдивляється в безбережні далечіні океану.У ніг його валяються гандшпуг[2], два човнових весла, шматок просмоленого брезенту, сокира; нічого більше на плоті не побачити навіть зіркому оку альбатроса.Птах несеться далі на захід. Пролетівши ще миль десять, вона знову завмирає, ширяючи на широко розкинутих крилах, і знову вп’ялюватися в океан.Птах побачив інший, теж нерухливий пліт. Він зовсім не схожий на перший, хоча й один і іншою звуться плотами. Другий — – Раз у десять більше. Він споруджений із усіляких великих уламків дерев’яних частин корабля. По краях до нього прив’язані більші порожні бочки; вони допомагають плоту триматися на плаву. Чого тільки на ньому немає! І брезент, натягнутий між двома тичинами, як на щоглі, і два — три барила, і порожній ящик з — під морських сухарів, і весла, і багато інших предметів морського побуту. Серед цього хаосу речей розташувалися чоловік тридцять. Вони сидять, лежать, коштують — – — і словом, займають найрізноманітніші положення.Деякі нерухливі, немов сплять. Однак їхні тіла, що розметалися, і багряні, збуджені особи наводять на підозру, що сон викликаний сп’янінням. Дивлячись на іншу групу людей, на їхні рухи, чуючи, як вони шумлять і горланять, уже не доводиться сумніватися: ці — те, безсумнівно, п’яний — – — і олов’яний кухоль увесь час ходить вкруговую, і запах рому так і б’є в ніс. Є отут і тверезі, але їх небагато й виглядають вони як живі мерці — – — і до того измождены, до того виголодалися. Зі слабкою надією, хто коштуючи, хто сидячи, поглядають вони часом на водну широчінь океану й відразу знову застигають у безвихідному розпачі.Недарма альбатрос, дивлячись на цих людей, нудиться таким нетерпінням. Інстинктом хижого птаха він чує, що незабаром, дуже незабаром його очікує багатий бенкет.А поки він летить далі, усе далі на захід. От він пролетів ще з десяток миль і знову застиг на місці. Знову якийсь незвичайний предмет на воді! Тільки зірке око альбатроса міг його примітити, люди на великому плоті його не бачать. На такій відстані це спорудження здається цяткою, не більше самого птаха. На ділі ж це хоча невелика, а все — таки човен — – — і корабельна гічка, у якій сидять шестеро. Вітрила на гічці ні, так його, видно, навіть і не намагалися поставити. Є весла, але ніхто ними не гребе. Видимо, люди, отчаявшись, покидали їх, і тепер гічка, як і плоти, носиться в океані по примсі хвиль і вітру. А під час штилю гічка, як і обидва плоти, подовгу застигає на місці.Якби альбатрос умів міркувати, він зміркував би, що плоти й гічка опинилися тут, імовірно, тому, що десь неподалік відбулася аварія корабля й судно або пішло до дна, або загинуло в полум’ї. А миль за десять на схід від меншого плота він помітив би більше явні докази нещастя, що происшли. Там плавали обвуглені дошки, балки, поручні й інші частини корабля, і це означало, що судно загинуло не від бури, а від вогню. А по безлічі всяких уламків, неуважних по океані на целую милю навколо, альбатрос догадався б, що на судні відбулася не тільки пожежа, але й страшної сили вибух.Якби альбатрос умів ще й читати, він прочитав би слово “Пандора” і на кормі вцілілої від загибелі гічки, і на бочках, завдяки яким великий пліт став морехідним, і на двох поперечних дошках маленького плота. На них це слово написане ще більш великими буквами. asics tiger hombre Ці дошки, видимо, перебували по обидва боки бугшприта[3] загиблі кораблі. А зірвали ці дошки, щоб побудувати свій плотишко, ті, хто зараз і тулиться на ньому. Так, сумнівів немає: десь тут загинуло судно, що називалося “Пандора”. Глава II. ПОЖЕЖА НА КОРАБЛЕВ цій главі ми розповімо історію “Пандоры” у всіх її жахаючих подробицях.”Пандора” — – — іна жаль, далеко не єдине невільниче судно, споряджене в Англії й вышедшее з англійського ж порту, — – — і займалася перевезенням чорних рабів. Як і на всіх таких кораблях, його команда, що складалася здебільшого із самих страшенних негідників, набиралася де і як прийде, так що р ідко можна було зустріти серед цих людей хоча б двох однієї національності.У свій останній перед катастрофою рейс судно відправилася за “товаром” до берега Гвінейської затоки. Там, скупивши й зануривши в трюм п’ятсот нещасних чорношкірих — – — і п’ятсот “тюків”, як їх, посміюючись, називали работоргівці, — – — і судно повезло свій “вантаж” у Бразилію, на ганебний ринок, де в ті дні ще процвітала торгівля неграми. Там існували спеціальні приймальні пункти, на яких людей із чорною шкірою відкрито купували й продавали в рабство.На шляху з Африки в Південну Америку глибокої вночі, коли судно плило у відкритому океані, на ньому раптово спалахнула пожежа. Згасити його не вдалося. У поспіху, що піднявся, і паніці стали спускати на воду гребні судна. На “Пандоре” їх було три. Але катер виявився непридатним, а баркас від, що звалилася на нього зверху бочки одержав пробоїну й затонув. У справності залишалася одна гічка, і, скориставшись темрявою, капітан разом зі своїм помічником і чотирма матросами тайкома сіли в неї й утекли.Інші матроси — – — і їх було біля тридцяти чоловік — – — і встигли спорудити великий пліт. Не пройшло й декількох секунд після того, як вони відвалили від палаючого судна, а полум’я вже добралося до бочки з порохом і страшним вибухом потряс корабель, довершивши катастрофу.Але що ж стало з “чорним вантажем”? Про цьому страшно навіть розповідати.Нещасні до останньої мінути залишалися замкненими за ґратами люків, наглухо прибитих до палуби брусами. Вони б там і загинули, задихнувшись у димі або згорівши заживо серед палаючих дощок, якби серед покидавших корабель не найшлася одна милосердна душа. Це був юнак, майже підліток. Орудуючи сокирою, вона збив один за іншим запори цієї плавучої в’язниці й допоміг страждальцям — неграм вибратися назовні.На жаль! Їм призначено було врятуватися від полум’я тільки для того, щоб загинути в чорній безодні океану.Мінут через десять після вибуху від всіх п’ятисот негрів, насильно повезених з рідних місць, на поверхні океану не залишилося жодного! Не вміли плавати відразу пішли до дна, а що вміли пожерли акули: океан навколо так і кишів ними.Після цієї трагічної події пройшло кілька днів. Із цього моменту й починається наше оповідання. Тепер неважко догадатися, що це були за люди, про які говорилося раніше. Волею случаючи вони виявилися на одній паралелі й пливуть зараз одні за іншими, розділені лише декількома десятками миль.Невеликий човен, що плив на захід, — – — іце та сама гічка, що захопили лютий капітан “Пандоры” і його не менш лютий помічник. З ними — – — і тесля й три матроси, яким вони дозволили, по — зрадницькому кинувши інших, бігти разом із собою. Темрява допомогла їм у цьому. Однак як ні швидко вони гребли, до них ще встигли донестися ті скажені прокльони й погрози, які посилали їм вслід обмануті супутники. Останні й пливуть зараз на великому плоті. Але хто ж ті двоє, отважившиеся довіритися третьому, вутлому судну, такому жалюгідному, що, здається, піднімися тільки вітер міцніше, і він рознесе його вщент, а пасажирів відправить до дна? Але, на щастя, майже увесь час після загибелі судна на океані панував повний штиль.Чому ж все — таки ці двоє, матрос і юнга, будучи членами команди “Пандоры”, пливуть окремо від всіх?На це була своя причина, про яку ми коротенько зараз і розповімо. Старший пасажир маленького плота звався Бен Брас і вважався із всієї команди на судні найкращим, самим відважним матросом. Ніколи не найнявся б він на таке судно, якби не натерпівся безлічі образ на службі у флоті рідної Англії. Вони — Те й довели його до цього безрозсудного вчинку, і він давно вже в ньому каявся.Його юний товариш теж виявився жертвою такого ж необдуманого кроку. Згоряючи спрагою побачити світло, воно вирішив стати моряком і втік з будинку, щоб найнятися юнгою. goedkope nike air max schoenen На своє нещастя, він надійшов на “Пандору”, не підозрюючи, що вона собою представляє. adidas y3 pas cher Однак там так жорстоко з ним зверталися, що він швидко зрозумів необачність свого вчинку.
- Nike Air Max Thea Print Women
- AIR JORDAN 1 RETRO
- Air Max 2017 Uomo
З першої ж мінути, як юний Вільям ступив на борт цього невільничого корабля, життя стала для нього суцільним мученням. І він, звичайно, не витримав би такого існування, не найдися в нього настільки мужнього друга, як Бен Брас. Матрос незабаром взяв його під свій особливий захист. Друзі почували, що в них немає нічого загального з усією цією зграєю розбійників, — – — і з ними їх просто зштовхнула випадковість.
І вони твердо вирішили з першою нагодою розстатися із цією мерзенною компанією.До нещастя, загибель корабля перешко дила їхньому наміру. Волею — Неволею вони опинилися з усіма на великому плоті. Chaussure Adidas Pas Cher Якби Брас і юнга залишилися на тім вутлому спорудженні, на якому вони врятувалися з палаючого корабля, то вони втратили б і останній, нехай незначний, але все — таки шанс на порятунок. Тому вони й пришвартувалися до великого плота, прив’язавши до нього свій.Кілька днів і ночей довелося їм знову пробути в суспільстві цих огидних людей, з’єднавши з ними й своєю долею. Уночі, з волі мінливих вітрів, їх носило на здвоєних плотах зі сторони убік, а вдень, у штиль, вони подовгу стояли на місці.Однак що ж все — таки змусило зрештою Бена Брасу разом з його юним супутником покинути великий пліт? І яким образом вони знову виявилися на своєму маленькому?Ми не можемо не відкрити читачеві причину, хоча тремтіння бере при одній думці про це. Справа в тому, що якби Бен Брас не врятував свого юного друга, той був би з’їдений. Відважному матросові вдалося запобігти цій страшній трапезі тільки завдяки хитро задуманому плану, і притім з ризиком для власного життя.Відбулося це так. Судні запаси провізії, які цим негідникам удалося захопити з палаючого судна, скінчилися. Вони дійшли до того ступеня голоду, коли люди не гребують самою огидною їжею. Але їм навіть у голову не прийшло вдатися до прийнятого в таких страшних випадках звичаю кинути жереб. Вони надійшли простіше, одностайно домовившись між собою вмертвити хлопчика й з’їсти його. Один тільки Бен став проти такого злодіяння.Але його голос не був прийнятий в увагу. матроси, Що Озвіріли, стояли на своєму. Єдине, чого вдалося домогтися захисникові юнги, — – — і це обіцянки відкласти вбивство до наступного ранку.Матрос знав, що робив, домагаючись цієї відстрочки. Уночі піднявся вітер, і здвоєні плоти рушили в шлях. А коли океан огорнувся тьмою, Бен Брас перерізував канат, що з’єднував обидва плоти. От яким образом вони виявилися знову тільки вдвох і відскіпалися від своїх небезпечних супутників. Як тільки їх віднесло на таку відстань, що шум весел не міг бути почутий, вони прийнялися гребти, ідучи усе далі й далі.Всю ніч гребли вони проти вітру. І тільки коли настав ранок і на океані знову почався штиль, вони вирішили передохнути, знаючи, що недавні супутники тепер їх не бачать, тому що вони випередили великий пліт на добрий десяток миль.Після такого стомлюючого веслування, так ще переживши до цього стільки годин напруженої тривоги, юнга так знеміг, що, тільки — но розтягшись на парусині, уже міцно спав. Але Бен, побоюючись погоні, і не подумав лягати. Він так і простояв весь ранок на вахті, прикривши ока від сонця долонею й тривожно вдивляючись у блискаючу на сонце поверхня океану. Глава III. Молитватщательно оглянувши океанську гладь із усіх боків обрію й особливо із заходу, Бен Брас повернувся нарешті до Вільяма, за весь ранок так жодного разу й не проснулись. — – — і До чого утомився, бідолаха! — – — і промурмотав, дивлячись на нього, матрос. — – — іЙ не диво, адже який тиждень ми пережили! Подумати тільки, як близько він був від смерті! Не мудро й знесиліти! Але думаю, що не позбувся він від цього лиха. Як тільки хлопча відпочине, треба знову узятися за веела, а те як би нас знову не віднесло назад до них. Кінець тоді нам обом! Не тільки хлопчика, вони й мене зжеруть за те, що я відвіз його. Провалитися мені на місці, якщо це не так!Матрос помовчав мінуту, міркуючи, пустяться за ними в чи погоню ні. — – — і Звичайно, — – — ізамурмотав він знову, — – — і проти вітру їм наш пліт не наздогнати. Тільки не узялися б вони тепер за весла… От і вітер угамував — – океан рівний скельце. adidas nmd dziecięce Веслярів там багато, та й весел досить, — – — і чого доброго, вони нас справді наженуть. — – — і Ой, Бен, милий Бен, урятуй мене! Урятуй від цих розбійників! — – — ізлякано, повинне бути в сні, замурмотав юнга. — – — і Разрази мене грім, якщо йому не привиділася яка — небудь дрянь! — – — і сказав матрос, уловивши слова юнги. — – — і Вже й у сні розмовляє. Йому, вірно, чудиться, начебто на нього збираються накинутися, як тої вночі. Чи не розбудити його? Краще пускай прокинеться, раз йому такі страхи сняться. А шкода будити, добре б йому ще небагато поспати. — – — і А — А — А! Вони хочуть мене вбити й з’їсти! — – — ізастогнав знову в сні хлопчик. — – — і Разрази мене грім, якщо їм це вдасться! Вильм, маля, прокинься, прокинься! Чуєш? — – — і Й, нахилившись над сплячої, Бен розштовхав його. — – — і Ах, Бен, це ти? А де ж вони? Де ці розбійники? — – — і За тридев’ять земель від нас. Вони тобі тільки знялися. От я й розбудив тебе. — – — і Як добре ти зробив! ПРО, який страшний сон! Мені снилося, начебто вони мене з’їли. — – — і Повно, Вильм, не з’їли вони тебе й не з’їдять; от тільки якщо спершу мене прикінчать. — – — і Бен, дорогою, який же ти гарний! — – — ізакричав юнак. — – — і Ти навіть своїм життям ризикнув, щоб урятувати мене. Ах, чи зможу я довести тобі коли — небудь, як ціную твою доброту! — – — і Не варто про цьому й тлумачити, маля. Боюся тільки, що мало буде пуття від того, що ми втекли. Але вуж якщо нам призначене померти, то якою завгодно смертю, аби тільки не такої. По мені, пускай краще акули нас зжеруть, тільки не свій брат, не люди. Тьфу! Навіть подумати нудно! Ну, а тепер, маля, не вішай ніс! Правда, положення наше з тобою незавидне! Але хто знає, як ще може повернутися справа. Бог не залишить нас. Ми з тобою не бачимо, а він, може, у цю мінуту дивиться на нас. Шкода, не вмію я молитися, не навчали мене цій справі. А ти вмієш? — – — і Вмію. Я знаю молитву “Отче наш”. Вона нам підійде? — – — і Звичайно! Кращої молитви я й не чув. Ставай — Ка, дружок, на коліна й читай її, а я буду повторювати за тобою. Совісно сказати, але я, здається, забув неї.Юнга слухняно опустився на коліна й почав читати молитву. Нехитрий душею матрос у такій же позі, молитовно склавши руки на груди, зосереджено слухав, вставляючи часом слово, два, що спливали в нього в пам’яті.Скінчивши, обоє врочисто сказали “амінь”, і Брас, немов відчувши приплив нових сил, підняв весло й велів юнзі взяти друге. — – — і Тільки б нам удалося пройти на схід, — – — і сказав він, — – — і й тоді не видать їм нас, як своїх вух. Попрацюємо веслами години два — три, поки сонце не почне припікати, і прости вони, прощай тоді навіки! Ну, маля Вильм, за справу! Давай погребемо ще небагато, а там відпочивай скільки захочеш!Сівши на краю плота, матрос опустив весло у воду, діючи їм, як весляр, що пливе в каное[4]. Вільям сіл із протилежного краю, і пліт, незважаючи на повний штиль, рушив уперед.Хоча юнзі ледь здійснилося шістнадцять років, він майстерно управлявся з веслом, уміючи гребти на різні лади. Вільям опанував цим мистецтвом ще задовго до того, як став мріяти про море, і тепер його вміння довелося як не можна більш кстати. Вдобавок він був для свого років дуже сильний і тому не відставав від матроса. Правда, Бен працював не у всю силу.Але як би там не було, пліт під приголосними ударами двох весел ішов досить швидко — – не так, звичайно, швидко, як човен, але все — таки роблячи по двох — трьох вузла в годину.Довго гребти їм не довелося. Із заходу подув слабкий попутний вітер, допомагаючи їм плисти в бажаному напрямку. Здавалося, це було їм на руку. А тим часом матрос був, видимо, незадоволений, помітивши, що вітер дме із заходу. — – — і Не подобається мені цей вітер! — – — і крикнув він юнзі. — – — і Дул би собі звідки завгодно, я б слова не сказав. А цей вітер хоч і допомагає нам рухатися на схід, так що користі? Адже він і їх туди ж жене. І з вітрилом вони йдуть швидше, ніж ми з нашими веслами. — – — і А чому б і нам не поставити вітрило? Як ти думаєш, Бен, змогли б ми? — – — і відгукнувся юнга. — – — і Про цьому самому я зараз і думаю, дружок. Треба тільки зміркувати, із чого б нам його зробити. Є в нас брезент від клівера.
На ньому ми з тобою зараз сидимо. Але брезент занадто товстий. А як щодо мотузок? Постій, у клівера є шматок шкота — – це те, що нам потрібно. Є гандшпуг і два весла. Поставимо — Ка весла сторчма й натягнемо між ними брезент.Матрос так і зробив. Відірвавши шматок брезенту, він натягнув його між веслами й міцно прив’язав до них. І от саморобне вітрило, здмувшись, уже підставляв вітру свої кілька квадратних ярдів, що для такого плота було цілком достатньо.Тепер залишалося тільки правити й стежити за тим, щоб пліт ішов по вітрі в потрібному напрямку. Для цього матрос пустив у хід гандшпуг замість керма або кермового весла.Бен Брас, сівши за вітрилом з гандшпугом у руках, із задоволенням дивився, як відмінно він працює. І дійсно, тільки — но тільки вітер надув вітрило, як пліт поплив по воді зі швидкістю не менше п’яти вузлів у годину.Навряд чи великий пліт з його зграєю шибеників, що ледве не стали людожерами, рухався швидше. Отже, на якій би відстані він не перебував, малоймовірно, що він їх нажене.Переконавши себе в цьому, матрос більше не думав про недавно загрожувала йому і його юному супутнику небезпеки. Але, почуваючи, однак, як багато страшного чекає їх ще спереду, вони не могли дозволити собі не обмінятися хоча б єдиним словом радості, не поздоровити один одного.Довго мовчачи сиділи вони, охоплені розпачем. Лише чутно було, як у тиші дзюрчить і плескається вода, що скипає перловою піною по обидва боки плота. Глава IV.