povnij zmist zabubennaya golivonka astafev v p 1 3 - Шкільний Всесвіт

Забубенная головушкамой батько, що знову исчезнули з мого обрію, з’явився в краях зовсім несподіваних, в Астрахані, на Каспійськім морі. Великий це загадкою було для мене: як зумів переміститися батько з холодних заполярних земель, з тихих вод Єнісею в бурхливі волзькі стихії, аж від краю до краю країни!Усе виявилося просто, як просто й незбагненно доступно буває лише в долі людини, що живе в Країні Рад, повної казкових чудес і перетворень.Тата перемістили з далечіні в далечінь за казенний рахунок.Коли було зупинене будівництво мертвої дороги, частина трудового підконвойного контингенту звідси була перегнана на зведення волзького гіганта — — — і Куйбишевської ГЕС. Народу там, по слухах, зібралося аж півтора мільйона, але справа йшла ні хитко ні хитко. Коли лопнуло терпіння в мудрої партії й не менш мудрого уряду, відрядило воно туди урядову комісію дізнатися, отчого це не тільки достроково не закінчується будівництво чергового гіганта, але й у строки не укладається, хоча посилає туди саме ідейне, саме цілеспрямоване керівництво й робітників не велено жалувати.Тато мій рідко вголос згадував про в’язниці й табори, більше він про них співав і плакав. Але в якийсь исповедальный година він все — таки розповів про те, як опинився на Каспії і яке там з ним вийшло пригоду. — — — і Комісія мене викликає. Заходжу, руки по швах, честь по честі, ім’я, по батькові, прізвище, доповідаю, що тягну строк по указі Сталіна від одна тисяча дев’ятсот сорок восьмого року, стаття така — те пункт таке — те, підпункт десятий. За столом комісія сидить, самоголовний комісар у кожані, точнісінько як на портреті Шшэтинкина, героя сибірської війни. Прицілився він на мене, востро так подивився й говорить: “Петро Павлович, скільки років ви перебуваєте у висновку?” “Шість років, сім місяців і чотири дні. Годин не підрахував, годин у миня немає”. ” Та — Ак, — і вимовив комісар. — — — і А скільки ж ви пролежали в лікарні?” “Рівне чотири з половиною року”, — — — і знову отчеканил я. ” В — Він! — і закричав комісар і стукнув кулаком по столі. — — — і В — Він з будівництва! Щоб духу не було!..”. І миня як миленького помели з будівництва — — — і йди куди хошь із довідкою про дострокове звільнення. Ну, таких, як я, багато помели. Братва загуляла, і я з їй загуляв, так куйбишевської міліції велено було виловлювати нас і в Гур’єв направляти — — — і там складальний пункт Кілька — Холод — Флоту. Миня, як рибного спеца, відразу на судно призначили. Капітаном. Я двох нашими, куйбишевських, матросами прихопив і поплив по морю. Миня весь Каспій знав, сам начальник пароплавства Назаров… — — — і Але, тато, Назаров — — — і це на Єнісеї… — — — і Все правильно, Назаров, Іван. Утопив половину флоту в Єнісеї, стаття семисят п’ята, пунхт “д”, подпунхт “в” — — — і десять років з позбавленням права голосу. — — — і Але, тато, Назаров здраствує в Красноярську й ще книжки пише. — — — і Книжки? Пише? У натури? Я б йому, курве, написав!.. — — — і Й тато, скрипнувши зубами, стис кулачишко, на картошину схожий, тикнув їм у вікно, загрожуючи аж за Уральські гори. — — — і Я ишшо й око йому виб’ю.За що про що він виб’є око людині, що його зі свого високого керівного містка й не бачила ніколи, тато й собі не міг би пояснити.Віддихавшись від війни на Уралі, обретя яке — ніяке житло й двох дітлахів, із працею й пригодами відшукав я мого єдиного батька й призвав до себе в гості.Тато відгукнувся життєрадісною телеграмою й посулился незабаром бути. Прийшла ще телеграма, довга, незрозуміла, з номером поїзда, який через станцію Чусовскую й не ходив.Пасажирських поїздів тут випливало тоді не так багато, ми давай до кожного ходити всім сімейством. Розставлю я дітей і дружину в одних воріт, сам устану в інших, коштую, жадібно вдивляючись у хід пасажирів. Ні тата! І день немає, і інший немає. На третій день я до поїзда не пішов — — — і роботи багато було. Загубився батько. Знову загубився! Неспокійно па душі, сплю й прислухаюся — — — і тато ж людин палкий, захопливий, міг нашу станцію й проїхати, що як прибуде в неназвану годину?Так воно й вийшло. О третій годині ночі чуємо стукіт — бряк у двері сіней, говір, голос із хрипотцой, але до дзвінкості промитий. Я до дверей, дружина мене за сорочку — — — і на окраїні на темній живемо, майже в яру, мало що. — — — і Так тато це, тато! — — — і вириваюся. Відкриваю двері в сенки, запитую, як звичайно, хто там, а серце колотиться, б’ється на останньому радісному зльоті. — — — і А чи тут проживає мій улюблений син Віктор Петрович Астафьев? — — — і Господи! Скільки років, скільки зим!Зриваючи
шкіру на пальцях, відкриваю гачок, а він ніяк не відкривається, нашариваю якийсь предмет на підлозі, вибиваю гачок з дужки, двері розорюється — — — і на ґанку, освітленому тьмяною лампочкою, коштує моложавий мужичок з вусиками метеликом, у всім моряцькому, одеколоном що пахне, кашкет з кокардою набекрень, білий шарфик уздовж бортів шинелі. — — — і Тато!Обійнялися. Плачемо. Позаду сімейство юрбиться, черзі чекає, жаждая поцілувати єдиного оставшегося в живі із всієї рідні старого. А він і на старого — те не схожий. Этакий добрий молодець, що представився капітан — директором, хоча був усього лише шкіпером на баржі, що розвозила прісну воду по Каспійське морю для рибалок, потім морським дебаркадером відав, але завзято й завжди на званні тім високому наполягав.Отчого ж не зустріли батька — те? Він, як завжди, самовпевнене думав, що яйця курку не вчать, що грамотней його бути неможливо, що “масла” у його голові цілком дістане будь — який документ обмізкувати й скласти, навіть у межах усього Каскилькохолодрыбфлота не підкопаєшся, а якусь там нікчемну дорожню телеграму написати — — — і зовсім розмові немає. Перш ніж її, ту телеграму, відбити, тато піддав для натхнення, от і переплутав усе, що тільки можна переплутати. Число, номер поїзда й вагон. Шукав нас по місту із самого вечора, на окраїну догодив, побачив будинок, де вікна світяться, гармошка звучить — — — і крестины там ішли — — — і ввійшов, розговорився, засидівся, забувши, навіщо й для чого він у це місто прибув. Сусіди ж, сказавши: “Про вас адже турбуються”, з повагою, під ручки перепровадили капітана — директора через струмочок, що текет по яру.Не визнаючи своєї дорожньої поразки, тато переконував нас: — — — і Залізниця! Вона, вона, курва, наплутала. Я чесь чесью телеграму склав, хоч міністрові її відбивай. Я ишшо відвертаю в Астрахань і око начальникові станції виб’ю…Дивувалося моє тихе сімейство на новоявлене чудо. У няньки нашої, сільської дівки, рот як відчинився, так так і не закривався в усі час перебування мого батька в нашім будинку.Стіл був накритий уже два дні, і, хоча йшов четверту годину ранку, ми сіли, по стопарику підняли. Тато почав мова, але, здригнувшись голосом, махнув рукою, пустив сльозу й випив за всіх рідних людей відразу, яких бачив уперше і яким ледь пам’ятав по минулому життю. Синок мій клював носом, його незабаром відправили спати. Дочка, жвава в ту пору дівчинка, лестилася до гостя, до боку його притискалася, торкала світні ґудзики на мундирі й ошатні нашивки на рукаві, явно захоплювалася таким рідкісним дідом. Відчувши родинну душу, тато дзенькав: “Ерина! Ерина!..”.Ранком мені треба було передавати матеріали на обласне радіо, де тоді я трудився, паперу чекали на столі, голова тріскотіла. Я відправився на спочинок. Незабаром і дружина прийшла, лягла поруч, зітхнула нишком у темряві стривожено й сумно: “Про Господи!..”….Підскочили ми разом від бурхливих звуків музики, тупоту, вигуків; у світлиці дочка моя, що вчилася в музичній школі, тарахкала на піаніно, тато босоніж танцював і кричав моїй ошелешеній дружині, поваленої в здивування няньці, переляканому сынишке: “Ваблячи! Мила Ваблячи! Секлета! Андрюша! Учитеся, поки я живий! Ахах! Ах! Жар, матр — роси! Пр — равь, мор — ряки! Нам никака хвиля не страшна! Ах, милка моя, шевелилка моя! Я до тибе при — ышол, тибя будинку не наше — ол! Ах! Ах! Ах — ха — Ха…”.Чи любив я цієї людини? Напевно, любив. Більше — Те адже когось було любити. Може, це й не любов, а той заклик крові, про яке ми говоримо мимохідь як про щось малозначному, дріб’язковому. Ні, це не дрібниця. Це хвороблива прихильність, щасливу гіркоту якої нині дано випробувати вже далеко не всім. Коли я бачу, як дівчатко або парубійко товчуться біля брудної пивнушки, плачучи, витягають із канави упившегося до непритомності батька, а він ще й куражиться, лає, штовхає дитину, це ж адже те ж саме, нехай і по іншому приводі сказане: мені б треба вас зненавидіти, а я, безумець, вас люблю…Ну добре б я, хоч і відщепенець, але все — таки живав з батьком, маленьким пещення від нього батьківську знав, нехай натерпівся й настрадался від нього й разом з ним, але брати мої, сестри, від мачухи породжені, вони — те, майже батька не бачили, з ламаними — переламаними долями, вони — те що ж по ньому тужили? І волали до мене, старшому братові: “Так привези ти його, привези! Полювання папку побачити…”.І я зважився.Повинен помітити, слово “зважився” вставив я в рядок не випадково. Як і в колишні роки, татові було важко управлятися із собою, а мені й всім його знаючої — — — і з ним. В Астра