povnij zmist yu yu kuprin a i chast 1 - Шкільний Всесвіт

Якщо вже слухати, Ника, то слухай уважно. Така угода. Залиш, мила дівчинка, у спокої скатертина й не заплітай бахрому в кіски…Кликали її Ю — Ю. Не на честь якого — небудь китайського мандарина Ю — Ю й не на згадку цигарок Ю — Ю, а просто так. Побачивши її вперше маленьким кошеням, парубок трьох років витріщив ока від подиву, витягнув губи трубочкою й вимовив: ” Ю — Ю”. Точно свиснув. І пішло — Ю — Ю.Спочатку це була тільки пухната грудка із двома веселими очами й біло — рожевим носиком. Дрімала ця грудка на підвіконні, на сонці; хлебтав, мружачись і муркочучи, молоко із блюдечка; ловив лапою мух на вікні; качався по підлозі, граючи папірцем, клубком ниток, власним хвостом… І ми самі не пам’ятаємо, коли це раптом замість чорно — рудо — білої пухнатої грудки ми побачили більшу, струнку, горду кішку, першу красуню й предмет заздрості аматорів. — Ника, вийми вказівний палець із рота. Ти вже більша. Через вісім років — наречена. Ну що, якщо тобі нав’яже ця бридка звичка? Приїде через море чудовий принц, стане свататися, а ти раптом — палець у рот! Зітхне принц важко й виїде ладь шукати іншу наречену. Тільки ти й побачиш видали його золоту карету із дзеркальними стеклами… так пил від коліс і копит…Виросла, словом, всім кішкам кішка. Темно — каштанова з вогненними плямами, на груди пишна біла манишка, вуси у чверть аршина, вовна довга й вся лисніє, задні лапки в широких колошах, хвіст як ламповий йорж!..Ника, спусти з колії Бобика. Невже ти думаєш, що щеняче вухо це начебто ручки від шарманки? Якби так тебе хто — небудь крутив за вухо? Кинь, інакше не буду розповідати…От так. А саме чудове в ній було — це її характер. Ти поміть, мила Ника: живемо ми поруч із багатьма тваринами й зовсім про їх нічого не знаємо. Просто — не цікавимося. Візьмемо, наприклад, всіх собак, яких ми з тобою знали. У кожної — своя особлива душа, свої звички, свої характер. Те ж у кішок. Те ж у коней. І в птахів. Зовсім як у людей…Ну, скажи, видала чи ти коли — небудь ще таку вертуху й егозу, як ти, Ника? Навіщо ти натискаєш мізинцем на віко? Тобі здаються дві лампи? І вони те з’їжджаються, то роз’їжджаються? Ніколи не займай! руками…І ніколи не вір тому, що тобі говорять дурного про тварин. Тобі скажуть: осів дурний. Коли людині хочуть натякнути, що він недалекий розумом, упертий і ледачий, — його делікатно називають ослом. Запам’ятай же, що, навпаки, осів — тварина не тільки розумне, але й слухняне, і привітне, і працьовите. Але якщо його перевантажити понад його сили або уявити, що він скаковий кінь, то він просто зупиняється й говорить: “Цього я не можу. Роби із мною що хочеш”. І можна бити його скільки завгодно — він не рушить із місця. Бажав би я знати, хто в цьому випадку глупее й упрямее: осел або людина? Кінь — зовсім інша справа. Вона нетерпляча, нервова й уразлива. Вона зробить навіть те, що перевищує її сили, і відразу подохнет від ретельності…Говорять ще: дурний, як гусак… А розумніше цього птаха немає на світі. Гусак знає хазяїв по ході. Наприклад, вертаєшся додому серед ночі. Ідеш по вулиці, відчиняєш хвіртку, проходиш по дворі — гусаки мовчать, точно їх немає. А незнайомий увійшов у двір — зараз же гусячий переполох: ” Га — Га — Га! Га — га — Га! Хто це шляється по чужих будинках?”А які вони… Ника, не жуй папір. Виплюнь… А які вони славні батьки й матері, якби ти знала. Пташеняти высиживают по черзі — те самка, то самець. Гусак навіть сумлінніше гуски. Якщо вона у свій досужный година заговориться через міру із сусідками у водопойного корита, по жіночому звичаї, — пан гусак вийде, візьме її дзьобом за потилицю й чемно потягне додому, до гнізда, до материнських обов’язків. От з!І дуже смішно, коли гусяче сімейство изволит прогулюватися. Спереду він, хазяїн і захисник. Від важливості й гордості дзьоб задер до неба. На весь пташник дивиться свысока. Але лихо недосвідченому собаці або легковажній дівчинці, начебто тебе, Ника, якщо ви йому не поступитеся дороги: зараз же зазмеит лад землею, засичить, як пляшка содової води, роззявить твердий дзьоб, а назавтра Ника ходить із величезним синцем на лівій нозі, нижче коліна, а собачка все трясе защемленим вухом.А за гусаком — гусенята, жовто — зелені, як пушок на квітучому вербному баранчику. Тиснуться друг до дружку й пищать. Шиї в них голенькі, на ногах вони не тверді — не віриш тому, що виростуть і стануть як папаша. Маменька — позаду. Ну, її просто описати неможливо — таке вся вона блаженство, таке торжество! “Нехай увесь світ дивиться й дивується, який у мене чудовий чоловік і які чудові діти. Я хоч і мати й дружина, але по
винна сказати правду: краще на світі не знайдеш”. І вуж перевалюється з боку на бік, вуж перевалюється… І вся родина гусяча — точнісінько як добре німецьке прізвище на святковій прогулянці.І відзнач ще одне, Ника: рідше всього попадають під автомобілі гусаки й собачки такси, схожі на крокодилів, а хто з них на вид незграбне, — важко навіть вирішити.Або, візьмемо, кінь. Що про неї говорять? Кінь дурний. У неї тільки краса, здатність до швидкого бігу так пам’ять місць. А так — дурка дуркою, крім того ще, що короткозоро, примхлива, недовірлива й неприхилиста до людини. Але цю дурницю говорять люди, які тримають коня в темних стайнях, які не знають радості виховати її з жереб’ячого віку, які ніколи не почували, як кінь вдячний тому, хто неї миє, чистить, водить куватися, напуває й задає корм. У такої людини на розумі тільки одне: сісти на коня верхи й боятися, як би вона його не брикнула, не куснула, не скинула. У голову йому не прийде освіжити коня рот, скористатися в шляху більше м’якою доріжкою, вчасно попоить помірковано, покрити попонкой або своїм пальто на стоянці… За що ж кінь буде його поважати, запитую я тебе?А ти краще запитай у будь — якого природного вершника про коня, і він тобі завжди відповість: розумніше, добріше, шляхетніше коня немає нікого, — звичайно, якщо тільки вона в гарних, розуміючих руках.В арабів — кращі, які тільки ні на є, коня. Але там кінь — член родини. Там на неї, як на саму вірну няньку, залишають малих дітей. Уже будь спокійна, Ника, такий кінь і скорпіона роздавить копитом, і дикого звіра залягает. А якщо замурзаний ребятенок уползет рачки куди — небудь у колючі кущі, де змії, кінь візьме його нежненько за комір льолі або за штанці й відтягне до намету: “Не лазай, дурачок, куди не треба”.І вмирають іноді коня в тузі але хазяїнові, і плачуть справжніми слізьми.А от як запорізькі козаки співали про коня й про вбитого хазяїна. Лежить він мертвий серед поля, авокруг його кобыльчина ході,Хвостом мух отгоняв,В очі йому заглядае,Пырська йому в особі.Ну — ка? Хто з них прав? Недільний вершник або природний?..Ах, ти все — таки не забула про кішку? Добре, вертаюся до неї. І правда: моя розповідь майже зникла в передмові. Так, у Древній Греції було малюсінький містечко з величенними міськими воротами. Із цього приводу якийсь перехожий один раз пожартував: дивитеся пильно, громадяни, за вашим містом, а то він, мабуть, вислизне в ці ворота.А жаль. Я б хотів тобі розповісти ще про багатьох речах: про те, як охайні й розумні оклеветанные свині, як ворони на п’ять способів обманюють ланцюгового собаку, щоб відняти в неї кістка, як верблюди… Ну, добре, геть верблюдів, давай про кішку.Спала Ю — Ю в будинку, де хотіла: на диванах, на килимах, на стільцях, на піаніно понад нотні зошити. Дуже любила лежати на газетах, підповзши під верхній аркуш: у типографській фарбі є щось ласе для котячого нюху, а крім того, папір відмінно зберігає тепло.Коли будинок починав просипатися, — перший її діловий візит бував завжди до мене й те лише після того, як її чуйне вухо вловлювало ранковий чистий дитячий голосок, що лунав у кімнаті поруч із мною.Ю — Ю відкривала мордочкою й лапками двері, що зачиняється нещільно, входила, сплигувала на постіль, тикала мені в руку або в щоку рожевий ніс і говорила коротко: “Муррм”.За все своє життя вона жодного разу не нявкнула, а вимовляла тільки цей досить музичний звук “муррм”. Але було в ньому багато різноманітних відтінків, що виражали те пещення, то тривогу, то вимога, то відмова, то подяка, то досаду, то докір. Коротке “муррм” завжди означало: “Іди за мною”.Вона зстрибувала на підлогу й, не оглядаючись, ішла до дверей. Вона не сумнівалася в моїй покорі.Я слухався. Одягався нашвидку, виходив у темнуватий коридор. Блищачи жовто — зеленими хризолітами очей, Ю — Ю чекала мене у дверей, що веде в кімнату, де звичайно спав чотирирічний парубок зі своєю матір’ю. Я прочиняв її. Ледве чутне вдячне “мрм”, S — Образний рух спритного тіла, зиґзаґ пухнатого хвоста, і Ю — Ю сковзнула в дитячу.Там — обряд ранкового здорованья. Спочатку — майже офіційний борг поваги — стрибок на постіль до матері. “Муррм! Здрастуйте, господарка!” Носиком у руку, носиком у щоку, і кінчено; потім стрибок на підлогу, стрибок через сітку в дитяче ліжечко. Зустріч по обидва боки ніжна.”Муррм, муррм! Здраствуй, дружок! Чи добре почивав?” — Ю — Юшенька! Юшенька! Восторгательная Юшенька!І голос із іншого ліжка: — Коля, сто разів тобі говорили, не смій цілувати кішку! Кішка — розсадник мікробів…Звичайно, тут, за сіткою, вернейшая й найн