povnij zmist yegipetski nochi pushkin a z - Шкільний Всесвіт

ГЛАВА I — I — Quel est cet homme? — На c’est un bien grand talent, il fait de sa voix tout ce qu’il veut. — Il devrait bien, madame, s’en faire une culotte {1}.Чарский був один з корінних жителів Петербурга. Йому не було ще тридцяти років; він не був одружений; служба не обтяжувала його. Покійний дядько його, що був виц — губернатором у гарний час, залишив йому чималий маєток. Життя його могла бути дуже приємна; але він мав несчастие писати й друкувати вірші. У журналах кликали його поетом, а в лакейських автором.Незважаючи на великі переваги, якими користуються віршотворці (зізнатися: крім права ставити знахідний відмінок замість родового й ще деяких, так званих поетичних вільностей, ми ніяких особливих переваг за російськими віршотворцями не відаємо) — як би те не було, незважаючи на всілякі їхні переваги, ці люди піддаються більшим невигодам і неприємностям. Зло саме гірке, саме нестерпне для віршотворця є його звання й прізвисько, яким він затаврований і котре ніколи від нього не відпадає. Публіка дивиться на нього як на свою власність; на її думку, він породжений для її користі й задоволення. Чи вернеться він із села, перший зустрічний запитує його: чи не привезли ви нам чого — небудь новенького? Чи задумається він про розстроєні свої справи, про хворобу милого йому людини: негайно вульгарна посмішка супроводжує вульгарний вигук: вірно, що — небудь складаєте! Чи закохається він? — . красуня його купує собі альбом в Англійському магазині й чекає вуж елегії. Чи прийде він до людини, майже з ним незнайомому, поговорити про важливу справу, той вуж кличе свого синка й змушує читати вірші такого — те; і хлопчисько пригощає віршотворця його ж знівеченими віршами. А це ще квіти ремесла! Які ж повинні бути негоди? Чарский визнавався, що вітання, запити, альбоми й хлопчиськи так йому набридли, що поминутно примушено він був утримуватися від якої — небудь брутальності.Чарский уживав усілякі старання, щоб згладити із себе нестерпне прізвисько. Він уникав суспільства своєї братьи літераторів і волів їм світських людей, навіть самих порожніх. Розмова його був самий вульгарний і ніколи не стосувався літератури. У своєму одязі він завжди спостерігав саму останню моду з робостию й марновірством молодого москвича, у перший раз отроду приехавшего в Петербург. У кабінеті його, прибраному як дамська спальня, ніщо не нагадувало письменника; книги не валялися по столах і під столами; диван не був окроплений чорнилом; не було такого безладдя, що викриває присутність музи й відсутність мітли й щітки. Чарский був у розпачі, якщо хто — небудь зі світських його друзів заставав його з пером у руках. Важко повірити, до яких дріб’язків міг доходити людина, обдарований, втім, талантом і душою. Він прикидався те жагучим мисливцем до коней, те розпачливим гравцем, те самим тонким гастрономом; хоча ніяк не міг розрізнити горянської породи від арабської, ніколи не пам’ятав козирів і потай віддавав перевагу печеній картоплі всіляким винаходам французької кухні. Він вів життя саму неуважну; стирчав на всіх балах, об’їдався на всіх дипломатичних обідах, і на всякому званому вечорі був так само не уникнемо, як резановское морозиво.Однак ж він був поет, і пристрасть його була нескорима: коли знаходила на нього така дрянь (так називав він натхнення), Чарский защіпався у своєму кабінеті й писав з ранку до пізньої ночі. Він визнавався щирим своїм друзям, що тільки тоді й знав щире счастие. Інший час він гуляв, лагодячись і причиняючись і чуючи поминутно славне питання: чи не написали ви чого — небудь новенького?Один раз ранком Чарский почував той благодатний настрій, коли мріяння виразно рисуються перед вами й ви знаходите живі, несподівані слова для втілення бачень ваших, коли вірші легко лягають під перо ваше й звучні рими біжать назустріч стрункої думки. Чарский занурений був душою в сладостное забуття… і світло, і думка світла, і його власні примхи для нього не існували. Він писав вірші.Раптом двері його кабінету скрыпнула, і незнайома голова здалася. Чарский здригнувся й насупився. — Хто там? — запитав він з досадою, проклинаючи в душі своїх слуг, що ніколи не сиділи в передній.Незнайомець увійшов.Він був високого росту — сухорлявий і здавався років тридцяти. Риси смаглявої його особи були виразні: бліде високе чоло, осінений чорними жмутами волосся, чорні блискаючі очі, орлине ніс і густа борода, що оточує впалі жовто — смагляві щоки, викривали в ньому іноземця. На ньому був чорний фрак, що побілів уже по швах; панталоны літні (хоча надворі стояла вже глибока осінь); під стертою чорною краваткою на жовту ватій манишці блищав фальшивий алмаз; шорсткий капелюх, здавалося, видала й цебро й негода. Встретясь із цією людиною в лісі, ви прийняли б його за розбійника; у суспільстві — за політичного змовника; у передньої — за шарлатана, що торгує еліксирами й миш’яком. — Що вам потрібне? — запитав його Чарский французькою мовою. — Signor, — відповідав іноземець із низькими уклонами, — Lei voglia perdonarmi se… {2}Чарский не запропонував йому стільця й устав сам, розмову тривав італійською мовою. — Я неаполітанський художник, — говорив незнайомий, — обставини примусили мене залишити батьківщину; я приїхав у Росію в надії на свій талант.Чарский подумав, що неаполитанец збирається дати кілька концертів на віолончелі й розвозить по будинках свої квитки. Він уже хотів вручити йому свої двадцять п’ять рублів і скоріше від нього позбутися, але незнайомець додав: — Сподіваюся, Signor, що ви зробите дружнє вспоможение своєму побратимові й уведете мене у вдома, у які самі маєте доступ.Неможливо було нанести марнославству Чарского образи більше чутливого. Він пихато глянув на той, хто називався його побратимом. — Дозвольте запитати, хто ви такий і за кого ви мене приймаєте? — запитав він, із працею втримуючи своє обурення.Неаполитанец помітив його досаду. — Signor, — відповідав він запинаючись… — ho creduto… ho sentito… la vostra Eccellenza mi perdonera…{3} — Що вам завгодно? — повторив сухо Чарский. — Я багато чув про ваш дивний талант; я впевнений, що тутешні добродії ставлять за честь робити всіляке заступництво такому чудовому поетові, — відповідав італієць, — і тому насмілився до вас з’явитися… — Ви помиляєтеся, Signor, — перервав його Чарский. — Звання поетів у нас не існує. Наші поети не користуються заступництвом панів; наші поети самі добродії, і якщо наші меценати (чорт їх забери!) цього не знають, то тим гірше для них. У нас немає обірваних абатів, яких музикант брав би з вулиці для твору libretto {4}. У нас поети не ходять пішки з будинку в будинок, випрошуючи собі вспоможения. Втім, імовірно вам сказали в жарт, начебто я вели кий віршотворець. Правда, я колись написав кілька поганих епіграм, але, слава богові, з панами віршотворцями нічого загального не маю й мати не хочу.Бідний італієць зніяковів. Він подивився навколо себе. Картини, мармурові статуї, бронзи, дорогі іграшки, розставлені на готичних етажерках, — уразили його. Він зрозумів, що між гордовитим dandy {5}, що коштує перед ним у хохлатой парчевої скуфейке, у золотавому китайському халаті, оперезаному турецькою шаллю, і їм, бедным артистом, що кочує, у стертій краватці й поношеному фраку, нічого не було загального. Він проговорив кілька незв’язних вибачень, поклонився й хотів вийти. Жалюгідний вигляд його торкнув Чарского, що, всупереч дріб’язкам свого характеру, мав серце добре й шляхетне. Він засоромився дратівливості свого самолюбства. — Куди ж ви? — сказав він італійцеві. — Постійте… Я повинен був відхилити від себе незаслужене титло й зізнатися вам, що я не поет. Тепер поговоримо про ваші справи. Я готовий вам прислужити, у чому тільки буде можливо. Ви музикант? — Ні, Eccelenza! {6} — відповідав італієць, — я бідний імпровізатор. — Імпровізатор! — скрикнув Чарский, відчувши всю жорстокість свого обходження. — Навіщо ж ви колись не сказали, що ви імпровізатор? — і Чарский стис йому руку з почуттям щирого каяття.Дружній вид його підбадьорив італійця. Він простодушно розговорився про свої припущення. Зовнішність його не була оманна; йому гроші були потрібні; він сподівався в Росії абияк поправити свої домашні обставини. Чарский вислухав його з увагою. — Я сподіваюся, — сказав він бідному художникові, — що ви будете мати успіх: тутешнє суспільство ніколи ще не чуло імпровізатора. Цікавість буде порушено; правда, італійська мова в нас не у вживанні, вас не зрозуміють; але це не лихо; головне — щоб ви були в моді. — Але якщо у вас ніхто не розуміє італійської мови, — сказав, задумавшись, імпровізатор, — хто ж поїде мене слухати? — Поїдуть — не побоюйтеся: інші із цікавості, інші, щоб провести вечір як — небудь, треті, щоб показати, що розуміють італійську мову; повторюю, потрібно тільки, щоб ви були в моді; а ви вуж будете в моді, от вам моя рука.Чарский ласкаво розстався з імпровізатором, взявши собі його адресу, і в той же вечір він поїхав за нього клопотати. ГЛАВА IIЯ цар, я раб, я хробак, я бог.Державін.На інший день Чарский у темному й нечистому коридорі трактиру відшукував 35 — ый номер. Він зупинився у дверей і постукався. Учорашній італієць відчинив її. — Перемога! — сказав йому Чарский, — ваша справа в капелюсі. Княгиня дає вам свою зал у; учора на рауті я встиг завербувати половину Петербурга; друкуйте квитки й оголошення. Ручаюся вам якщо не за тріумф, то принаймні за бариш… — А це головне! — закричав італієць, виявляючи свою радість живими рухами, властивими південній його породі. — Я знав, що ви мені допоможете. Corpo di Bacco! {7} Ви поет, так само, як і я; а що не говори, поети славні хлопці! Як виявлю вам мою подяку? постійте… чи хочете вислухати імпровізацію? — Імпровізацію!.. хіба ви можете обойтиться й без публіки, і без музики, і без грому рукоплесканий? — Порожнє, порожнє! де знайти мені кращу публіку? Ви поет, ви зрозумієте мене краще їх, і ваше тихе підбадьорення дорожче мені цілої бури рукоплесканий… Сідаєте де — небудь і задайте мені тему.Чарский сіл на валізі (із двох стільців, що перебували в тісній конурці, один був зламаний, інший завалений паперами й білизною). Імпровізатор взяв зі стола гітару — і став перед Чарским, перебираючи струни костливыми пальцями й очікуючи його замовлення. — От вам тема, — сказав йому Чарский: — поет сам обирає предмети для своїх пісень; юрба не має права управляти його натхненням.Ока італійця заблискали, воно взяв кілька акордів, гордо підняв голову, і палкі строфи, вираження миттєвого почуття, струнко излетели з вуст його… От вони, вільно передані одним з наших приятелів зі слів, що збереглися в пам’яті Чарского.Поет іде: відкриті вежды,Але він не бачить нікого;А тим часом за край одеждыпрохожий смикає його…”Скажи: навіщо без мети бродиш?Ледь досяг ти висоти,И от вуж долу погляд низводишьи низойти прагнеш ти.На стрункий мир ти дивишся смутно;Марний жар тебе млоїть;Предмет незначний поминутнотебя тривожить і вабить.Прагнути до неба повинен геній,Зобов’язаний щирий поэтдля натхненних песнопенийизбрать піднесений предмет”. — Навіщо крутится ветр у яру,Подъемлет аркуш і пил несе,Коли корабель у недвижної влагеего дыханья жадібно чекає?Навіщо від гір і мимо башенлетит орел, важкий і страшний,На хирлявий пень? Запитай його.Навіщо арапа своегомладая любить Дездемона,Як місяць любить ночі імлу?Потім, що вітру й орлуи серцю діви немає закону.Такий поет: як Аквилончто хоче, то й носить він — Орлу подібно, він летаети, не спросясь ні в кого,Як Дездемона избираеткумир для серця свого.Італієць замовк… Чарский мовчав, здивований і розчулений. — Ну що? — запитав імпровізатор. Чарский схопив його руку й стис її міцно. — Що? — запитав імпровізатор, — яке? — Дивно, — відповідав поет. — Як! Чужа думка ледве торкнулася вашого слуху й уже стала вашею собственностию, начебто ви з нею носилися, плекали, розвивали її безупинно. Отже, для вас не існує ні праці, ні охолодження, ні цього занепокоєння, що передує натхненню?.. Дивно, дивно!..Імпровізатор відповідав: — Усякої талант нез’ясований. Яким образом скульптор у шматку каррарского мармуру бачить прихованого Юпітера й виводить його на світло, різцем і молотом роздрібнюючи його оболонку? Чому думка з голови поета виходить уже збройна чотирма римами, розміряна стрункими одноманітними стопами? — Так ніхто, крім самого імпровізатора, не може зрозуміти цю швидкість вражень, цей тісний зв’язок між власним натхненням і далекої внешнею волею — марне я сам захотів би це изъяснить. Однак… потрібно подумати про мій перший вечір. Як ви думаєте? Яку ціну можна буде призначити за квиток, щоб публіці не занадто було важко й щоб я тим часом не залишився в накладі? Говорять, la signora Catalani {8} брала по 25 рублів? Ціна гарна…Неприємно було Чарскому з висоти поезії раптом упасти під крамницю конторника; але він дуже добре розумів життєву необхідність і пустився з італійцем у меркантильні розрахунки. Італієць при сем випадку виявив таку дику жадібність, таку простодушну любов до прибутку, що він огиднув Чарскому, що поспішив його залишити, щоб не зовсім втратити почуття замилування, зроблене в ньому блискучим імпровізатором. Стурбований італієць не помітив цієї зміни й проводив його по коридорі й по сходам із глибокими уклонами й запевненнями у вічній подяці. ГЛАВА IIIцена за квиток 10 рублів; початок в 7 годин.Афішка.Залу княгині віддана була в розпорядження імпровізаторові. Підмостки були споруджені; стільці розставлені у дванадцять рядів; у призначений день, із семи годин вечора, залу була освітлена, у дверей перед столиком для продажу й прийому квитків сиділа стара довгоноса жінка в сірому капелюху з надламаним пір’ям і з перснями на всіх пальцях. Біля під’їзду стояли жандарми. Публіка початку збиратися. Чарский приїхав з перших. Він брав велику участь в успіху подання й хотів бачити імпровізатора, щ об довідатися, усім чи він задоволений. Він знайшов італійця в бічний комнатке, з нетерпінням посматривающего на годинники. Італієць одягнений був театрально; він був у чорному від голови до ніг; мереживний комір його сорочки був відкинутий, гола шия своею дивної белизною яскраво відділялася від густої й чорної бороди, волосся опущеними жмутами осіняли йому чоло й брови. Все це дуже не сподобалося Чарскому, якому неприємно було бачити поета в одязі заїжджого фігляра. Він після короткої розмови вернувся в залу, що більше й більше наповнювалася.Незабаром всі ряди крісел були зайняті блискучими дамами; чоловіка стиснутої рамою стали в подмостков, уздовж стін і за останніми стільцями. Музиканти зі своїми пульпитрами займали обидві сторони подмостков. Посередині стояла на столі порцелянова ваза. Публіка була численна. Усе з нетерпінням очікували початку; нарешті в половині осьмого музиканти засуетилися, приготували смички й заграли увертюру з “Танкреда”. Усе сіло й примолкло, останні звуки увертюри прогриміли… І імпровізатор, зустрінутий оглушливим плескотом, що піднявся з усіх боків, з низькими уклонами приближился до самого краю подмостков.Чарский із занепокоєнням очікував, яке враження зробить перша мінута, але він помітив, що вбрання, що здався йому так непристойний, не зробив тої ж дії на публіку. Сам Чарский не знайшов нічого в ньому смішного, коли побачив його на підмостках, із блідою особою, яскраво освітленим безліччю ламп і свіч. Плескіт затих; говір замовк… Італієць, висловлюючись на поганій французькій мові, просив панів відвідувачів призначити трохи тим, написавши їх на особливих папірцях. При цьому несподіваному запрошенні всі мовчачи подивилися один на одного й ніхто нічого не відповідав. Італієць, почекавши небагато, повторив своє прохання боязким і смиренним голосом. Чарский стояв під самими підмостками; їм опанувало занепокоєння; він передчував, що справа без нього не обійдеться й що примушено він буде написати свою тему. Справді, кілька дамських голівок звернулися до нього й стали викликати його спершу напівголосно, потім голосніше й голосніше. Услыша ім’я його, імпровізатор відшукав його очами у своїх ніг і подав йому олівець і клаптик паперу із дружескою улыбкою. Відігравати роль у цій комедії здавалося Чарскому дуже неприємно, але робити було нема чого; він взяв олівець і папір з рук італійця, написав кілька слів; італієць, взявши зі стола вазу, зійшов з подмостков, підніс її Чарскому, що кинув у неї свою тему. Його приклад подіяв; два журналісти, як літераторів, почли обязанностию написати кожний по темі; секретар неаполітанського посольства й парубків, що недавно вернувся з подорожі, марячи про Флоренцію, поклали в урну свої згорнуті папірці; нарешті, одна некрасива дівиця, по наказі своєї матері, зі слізьми на очах написала кілька рядків по — італійському й, почервонівши по вуха, віддала їхньому імпровізаторові, тим часом як дами дивилися на неї мовчачи, з ледь помітної усмешкою. Возвратясь на свої підмостки, імпровізатор поставив урну на стіл і став виймати папірця одну за інший, читаючи кожну вголос:Сімейство Ченчи.(La famiglia dei Cenci.)L’ultimo giorno di Pompeia.Cleopatra e i suoi amanti.La primavera veduta da una prigione.Il trionfo di Tasso {9}. — Що накаже поважна публіка? — запитав смиренний італієць, — чи призначить мені сама один із запропонованих предметів або надасть вирішити це жеребу?.. — Жереб!.. — сказав один голос із юрби. — Жереб, жереб! — повторила публіка.Імпровізатор зійшов знову з подмостков, тримаючи в руках урну, і запитав: — Кому завгодно буде вийняти тему? — Імпровізатор обвів благаючим поглядом перші ряди стільців. Жодна із блискучих дам, що отут сиділи, не рушила. Імпровізатор, що не звик до північної байдужості, здавалося, страждав… раптом помітив він осторонь, що піднялася ручку, у білій маленькій рукавичці; він з живостию обернув і підійшов до молодої величної красуні, що сиділа на краю другого ряду. Вона встала без усякої зніяковілості й із всевозможною простотою опустила в урну аристократичну ручку й вийняла згорток. — Извольте розгорнути й прочитати, — сказав їй імпровізатор. Красуня розгорнула папірець і прочитала вголос: — Cleopatra e i suoi amanti.Ці слова вимовлені були тихим голосом, але в залі царювала така тиша, що всі їх почули. Імпровізатор низько поклонився прекрасній дамі з видом глибокої вдячності й вернувся на свої підмостки. — Добродії, — сказав він, обратясь до публіки, — жереб призначив мені предметом імпровізації Клеопатру і її коханців. Покірно прошу особу, що обрала цю тему, пояснити мені свою ду

мку: про яких коханців тут мова йде, perche la grande regina aveva molto… {10}При цих словах багато чоловіків голосно засміялися. Імпровізатор небагато зніяковів. — Я бажав би знати, — продовжував він, — на яку історичну рису натякала особа, що обрала цю тему… Я буду щиро дякую, якщо завгодно їй буде изъясниться.Ніхто не квапився відповідати. Трохи дам обернули погляди на некрасиву дівчину, що написала тему по наказі своєї матері. Бідна дівчина помітила цю неприхильну увагу й так зніяковіла, що сльози зависли на її віях… Чарский не міг цього винести й, обратясь до імпровізатора, сказав йому італійською мовою: — Тема запропонована мною. Я мав на увазі показання Аврелія Віктора, що пише, нібито Клеопатра призначила смерть ценою своєї любові й що найшлися залицяльники, яких така умова не злякала й не відвернула… Мені здається, однак, що предмет небагато скрутний… чи не виберете ви іншого?..Але вже імпровізатор почував наближення бога… Він дав знак музикантам грати… Особа його страшно сполотніло, вона затріпотів як у лихоманці; ока його заблискали дивовижним вогнем; він підняв рукою чорні свої волосся, обтер хусткою високе чоло, покрита краплями поту… і раптом ступнув уперед, склав хрестом руки на груди… музика замовкли… Імпровізація почалася.Чертог сіяв. Гриміли хоромпевцы при звуці флейт і лір.Цариця голосом і взоромсвой пишний пожвавлювала бенкет;Серця неслися до її престолу,Але раптом над чашею золотойона задумалася й долупоникла дивною главою…І пишний бенкет начебто дрімає,Безмовні гості. Хор мовчить.Але знову вона чоло подъемлети з видом ясним говорить:У моїй любові для вас блаженство?Блаженство можна вам купити…Внемлите ж мені: можу равенствомеж нами я відновити.Хто до торгу жагучому приступиться?Свою любов я продаю;Скажіть: хто меж вами купитценою життя ніч мою? — Рекла — і жах всіх объемлет,И пристрастю здригнулися серця…Вона збентежене ремство внемлетс холодною зухвалістю особи,И погляд презирливий обводиткругом шанувальників своїх…Раптом з юрби один виходить,Слідом за ним і два інших.Сміла їхня хода; ясні очі;Назустріч їм вона встає;Свершилось: куплені три ночі,И ложі смерті їх кличе.Благословенні жерцями,Тепер з урни роковойпред нерухливими гостямивыходят жереби чредой.І перший — Флавій, воїн сміливий,У дружинах римських поседелый;Знести не міг він від женывысокомерного презренья;Він прийняв виклик наслажденья,Як приймав у дні войныон виклик затятого сраженья.За ним Критон, младой мудрець,Породжений у гаях Эпикура,Критон, шанувальник і певецхарит, Киприды й Амуру…Люб’язний серцю й очам,Як весняний колір ледь розвитого,Останній ім’я векамне передав. Його ланитыпух перший ніжно отенял;Захват в очах його сіяв;Страстей недосвідчена силакипела в серце молодому…І смутний погляд остановилацарица горда на ньому. — Клянуся… — про матерь насолод,Тобі нечувано служу,На ложі жагучих искушенийпростой найманкою сходжу.Внемли ж, потужна Киприда,И ви, підземні царі,Про боги грізного Аїда,Клянуся — до ранкової заримоих володарів желаньяя хтиво утомлюи всіма таємницями лобзаньяи чудовою млістю вгамую.Але тільки ранкової порфиройаврора вічна блисне,Клянуся — під смертною секиройглава щасливців відпаде