povnij zmist yagodi shalamov u t - Шкільний Всесвіт

Фадєєв сказав: — Почекай — Ка, я з ним сам поговорю, — підійшов до мене й поставив приклад гвинтівки біля моєї голови.Я лежав у снігу, обійнявши колоду, що я упустив із плеча й не могла підняти й зайняти своє місце в ланцюжку людей, що спускаються з гори, — у кожного на плечі була колода, “ціпок дров”, у кого побільше, у кого поменше:усе квапилися додому, і конвоїри й ув’язнені, усім хотілося їсти, спати, дуже набрид нескінченний зимовий день. А я — лежав у снігу.Фадєєв завжди говорив з ув’язненими на “ви”. — Слухайте, старий, — сказав він, — бути не може, щоб таке чоло, як ви, не міг нести такого поліна, палички, можна сказати. Ви явний симулянт. Ви фашист. У годину, коли наша батьківщина бореться з ворогом, ви суєті їй ціпка в колеса. — Я не фашист, — сказав я, — я хвора й голодна людина. Це ти фашист. Ти читаєш у газетах, як фашисти вбивають старих. Подумай про те, як ти будеш розповідати своїй нареченій, що ти робив на Колимі.Мені було однаково. Я не виносив розовощеких, здорових, ситих, добре одягнених, я не боявся. Я зігнувся, захищаючи живіт, але й це було прабатьківським, інстинктивним рухом — я зовсім не боявся ударів у живіт. Фадєєв ударив мене чоботом у спину. Мені стало раптово тепло, а зовсім не боляче. Якщо я вмру — тим краще. — Послухайте, — сказав Фадєєв, коли повернув мене особою до неба носками своїх чобіт. — Не з першим з вами я працюю й побачив вашого брата.Підійшов інший конвоїр — Серошапка. — Ну — ка, здайся, я тебе запам’ятаю. Так який ти злий так некрасивий. Завтра я тебе пристрілю власноручно. Зрозумів? — Зрозумів, — сказав я, піднімаючись і спльовуючи солону криваву слину.Я поволок колода волоком під тюкання, лемент, лайку товаришів — вони змерзнули, поки мене били.На наступний ранок Серошапка вивів нас на роботу — у вирубаний ще минулої взимку ліс збирати все, що можна спалити взимку в залізних печах. Ліс валили взимку — пеньки були високі. Ми виривали їх із землі вагами — важелями, пиляли й складали в штабелі.На рідких уцілілих деревах навколо місця нашої роботи Серошапка розвісив вішки, зв’язані з жовтої й сірої сухої трави, окресливши цими вішками заборонну зону.Наш бригадир розвів на пагорку багаття для Серошапки — багаття на роботі покладався тільки конвою, — наносив дров у запас.сніг, Що Випав, давно рознесло вітрами. Захолола трава, що заиндевели, сковзала в руках і міняла колір від дотику людської руки. На купинах леденіла невисока гірська шипшина, ліловий^ — лілові — темно — лілові проморожені ягоди були аромату надзвичайного. Ще смачніше шипшини була брусниця, торкнута морозом, що переспів, сиза… На коротеньких прямих гілочках висіли ягоди лохини — яскравого синього кольору, зморщені, як порожній шкіряний гаманець, але темний, чорний^ — чорний — синювато — чорний сік, що зберігали в собі, невиреченого смаку.Ягоди в цю пору, торкнуті морозом, зовсім не схожі на ягоди зрілості, ягоди соковитої пори. Смак їх набагато тонше.Рибалок, мій товариш, набирав ягоди в консервну банку в наш перекур і навіть у ті мінути, коли Серошапка дивився в іншу сторону. Якщо Рибаков набере повну банку, йому кухар загону охорони дасть хліба. Підприємство Рибакова відразу ставало важливою справою.У мене не було таких замовників, і я їв ягоди сам, дбайливо й жадібно притискаючи мовою до неба кожну ягоду — солодкий запашний сік роздавленої ягоди паморочила мене на секунду.Я не думав про допомогу Рибакову в зборі, та й він не захотів би такої допомоги — хлібом довелося б ділитися.Баночка Рибакова наповнювалася занадто повільно, ягоди ставали усе рідше й рідше, і непомітно для себе, працюючи й збираючи ягоди, ми присунулися до границь зони — вішки зависли над нашої головою. — Смотри — ка, — сказав я Рибакову, — повернемося.А спереду були купини з ягодами шипшини, і лохини, і брусниці… Ми бачили ці купини давно. Дереву, на якому висіла вішка, треба було стояти на два метри подалі.Рибалок показав на банку, ще не повну, і на сонце, що спускається до обрію, і повільно став підходити до зачарованим ягодам.Сухо клацнув постріл, і Рибаков упав між купин особою долілиць. Серошапка, розмахуючи гвинтівкою, кричав: — Залишіть на місці, не підходите!Серошапка відвів затвор і вистрілив ще раз. Ми знали, що значить цей другий постріл. Знав це й Серошапка. Пострілів повинне бути два — перший буває попереджувальний.Рибалок лежав між купинами зненацька маленький. Небо, гори, ріка були величезні, і бог звістка скільки людей можна укласти в цих горах на стежинках між купинами.Баночка Рибакова відкотилася далеко, я встиг підібрати її й
сховати в кишеню. Може бути, мені дадуть хліба за ці ягоди — я адже знав, для кого їх збирав Рибаков.Серошапка спокійно побудував наш невеликий загін, перерахував, скомандував і повів нас додому.Кінцем гвинтівки він зачепив моє плече, і я повернувся. — Тебе хотів, — сказав Серошапка, — так адже не сунувся, сволота!..1959

Додав: