povnij zmist xvist zhinki averchenko a t - Шкільний Всесвіт

Недавно мені показували ручну гранату: дуже безневинний, простодушний на вид

снаряд; этакий металевий циліндрик з ручкою. Якщо випадково знайти на вулиці такий циліндрик, можна тільки знизати плечима й промурмотати словами крыловского півня: “Куди воно? Яка річ порожня”… Так здається на перший погляд. Але якщо ви візьметеся рукою за ручку, так розмахнетеся поэнергичнее, так кинете подалі, так потрапите в компанію з десяти чоловік, то від цих десяти чоловік залишиться чоловік три й те — неповних: або руки не буде вистачати, або ноги. Усяка жінка, мило постукивающая своїми тоненькими каблучками по тротуарних плитах, дуже нагадує мені ручну гранату в спокійному стані: іде, мило посміхається знайомим, особа лагідна, безтурботне, зовнішність затишна, безпечна, славна така; хочеться обійняти цю жінку за талію, поцілувати в рожеві напіввідчинені губки й прошептати на вушко: “Ах, якби ти була моєї, пташка моя ти райська”. Чи можна підозрювати, що в жінці таяться такі вибухові можливості, які здатні рознести, розметати все ваше налагоджене чоловіче життя на шматочки, на жалюгідні обривки. Страшна штука, — жінка; а звертатися з нею потрібно, як з ручною гранатою. Коли вперше моя затишна неодружена квартирка огласилась її сміхом (Олена Олександрівна прийшла пити чай), — моє серце застрибало, як золотий зайчик на стіні, кімнати зробилися відразу затишніше, і почудилось, що єдине місце для мого щастя — ці чотири кімнати, за умови, якщо в них зів’є гніздо Олена Олександрівна. — Про що ви задумалися? — тихо запитала вона. — Здається, що я тебе люблю, — радісно й непевно повідомив я, прислухаючись до поштовхів свого серця. — А… ти?.. Якось так трапилося, що вона мене поцілувала — це було цілком підходящою доречною відповіддю. — Про що ж ти, все — таки, задумався? — запитала вона, тихо перебираючи волосся на моїх скронях. — Я хотів би, щоб ти була тут, у мене; щоб ми жили, як два птахи в тісному, але теплом гнізді. — Виходить, ти хочеш, щоб я розійшлася із чоловіком? — Мила, невже ти могла припускати хоч одну мінуту, щоб я примирився з його близькістю до тебе? Звичайно, раз ти мене любиш — із чоловіком все повинне бути кінчене. Завтра ж переїдь до мене. — Послухай… але в мене є дитина. Я адже його теж повинна взяти із собою. — Дитина… Ах, так, ребенок!.. здається, Марусею кличуть? — Марусею. — Гарне ім’я. Таке… звучне! “Маруся”. Як це Пушкін сказав? “і немає красуні, Марії рівної”… Дуже славні віршики. — Отож… Ти, звичайно, розумієш, що з Марусею я розстатися не можу. — Звичайно, звичайно. Але, може бути, батько її не віддасть? — Ні, віддасть. — Як же це так? — лагідно дорікнув я. — Хіба можна свою власну дочку віддавати? Навіть звірі й ті… — Ні, він віддасть. Я знаю. — Недобре, недобре. А, може бути, він потай страждати буде? Этак у глибині серця. Чи по — християнському це буде з нашої сторони? — Що ж робити? Зате я думаю, що дівчинці в мене буде краще. — Ти думаєш — краще? А от я курю сигари. Дітям, говорять, це шкідливо. А батько не курить. — Ну ти не будеш курити в цій кімнаті, де вона, — от і все. — Ага. Виходить, в іншій курити? — Ну, так. Або в третій. — Або в третій. Вірно. Ну, що ж… (я глибоко зітхнув). Якщо вже так виходить, будемо жити втрьох. Буде в нас своє тепле гніздечко. Дві ніжні руки ласкавим кільцем оповилися навколо моєї шиї. Навколо тої самої шиї, на яку в цей момент невидимо, незримо — сіли п’ять жінок. Я вбіг у свій кабінет, що ми спільними зусиллями перетворили в будуар Олени Олександрівни, — і злякано зашептав: — Послухай, Лена… Там хтось сидить. — Де сидить? — А от там, у їдальні. — Так це Маруся, імовірно, приїхала. — Яка Маруся?! Їй років тридцять, вона в жовтій хустці. Сидить за столом і заважає щось у каструльці. Особа широке, сама товста. Мені страшно. — Дурний, — засміялася Олена Олександрівна. — Це нянька Марусина. Вона їй кашку, імовірно, приготувала. — Ня… ня?.. Яка ня… ня? Навіщо ня… ня? — Як навіщо? Марусю — Те адже хто — небудь повинен няньчити? — Ах, так… дійсно. Цього я не передбачив. Втім, Марусю міг би няньчити й мій Ничипір. — Що ти, дурненький! Адже він чоловік. Взагалі, чоловіча прислуга — такий жах… — Нянька, значить? — Нянька. — Сидить і щось розмішує ложечкою. — Кашку виготовила. — Кашку? — Ну, так, чого ти так розбурхався? — Розбурхався? — Який у тебе дивний вид. — Дивний? Так. Це нічого. Я великий оригінал… Хи — Хи. Я потоптався на місці й потім тихенько поплівся в спальню. Вибіг звідти переляканий. — Лена!!! — Що ти? Що трапилося? — Там… У спальні… Теж якась худа, чорна… коштує біля ліжка й у подушку кулаком тикає. Забралася в спальню. Напевно, злодійка… Худа, гарчить щось. Леночка, мені страшно
. — Господи, який ти дитина. Це покоївка наша, Ульяша. Вона й там у мене служила. — Ульяша. Там. Служила. Навіщо? — Дитинка моя, хіба можу я без покоївки? Ну поміркуй сам. — Добре. Посудю. Ні, і… що я хотів сказати!.. Ульяша? — Так. — Гарне ім’я. Пишне таке, Ульяния. Хи — Хи. Служити, виходить, буде? Так. Послухай: а що ж нянька? — Як ти не розумієш: нянька для Марусі, Ульяша для мене. — Ага! Ну — ну. Величезна лапа здавила моє перелякане серце. Я ще більше змарнів, сховав голову в плечі й поплівся: хотілося посидіти де — небудь на самоті, упорядкувати свої думки. — Піду на кухню. Єдина вільна кімната. — Лена!!! — Господи… Що там ще? Пожежа? — Теж сидить! — Хто сидить? Де сидить? — Якась стара. У чорній хустці. На кухні сидить. Прийшла, сіла й сидить. У руках якусь криву ложку тримає, з дірочками. Украла, напевно, так не встигла втекти. — Хто? Що за дурницю?! — Там. Теж. Сидить якась. Стара. Їй — Богу. — На кухні? Кому ж там сидіти? Куховарка моя, Миколаївна. там сидить. — Миколаївна? Ага… Гарне ім’я. Затишне таке. Послухай: а навіщо Миколаївна? Обідали б ми в ресторані, як колись. Смачно, чисто, без турбот. — Немає; ти рішуче дитя! — Рішуче? Ні, нерішуче. Послухай: у ресторанчик би… — Хто? Ти і я? Добре — З. А няньку хто буде годувати? А Уляну? А Марусі якщо котлеточку засмажити або яєчко? А якщо моя сестра Катя до нас погостювати приїде?! Хто ж у ресторан цілою родиною ходить? — Катя? Гарне ім’я, — Катя. Захід сонця на ріці нагадує. Хи — Хи. Склавши руки на груди й пригорнувшись спиною до кута, сидів на скрині в передньої мій Ничипір. Вид у нього був неприютный, загнаний, що викликав сльози. Я повертівся біля нього, потім мовчачи сів поруч і задумався: бедные ми обоє з Ничипором… Утекти куди — небудь удвох, чи що? Куди нам отут подітися? У кабінеті — Лена, у їдальні — нянька, у спальні — Маруся, у вітальні — Ульяша, у кухні — Миколаївна. “Гніздечко”… хотів я звити, гніздечко на двох, а потягнувся такий хвіст, що й кінця йому не видно. Котячи, геть, теж приїде. Корабель відразу обростив черепашками й уже на дно тягне, тягне його власна вага. Эх, Лена, Лена!.. — Ну, що, брат, Ничипір! — робко промурмотав я неслухняною мовою. — Що накажете? — зітхнув Ничипір. — Ну, от, брат, і влаштувалися. — Так точно, улаштувалися. От сиджу й думаю собі: напевно, незабаром розрахунок дасте. — Ничипір, Ничипір… Є чи доля завидніше твоєї: одержиш ти розрахунок, надягнеш шапку набекрень, візьмеш у руки своя валізка, засвистиш, як птах, і пурхнеш до іншого неодруженого пана. Заживете обоє на славу. А я… Ничипір нічого не відповів. Тільки знайшов у напівтемряві мою руку й тихо потис її. Може бути, це фамільярність? Э, що там говорити!.. Просто приємно, коли руку тисне тобі розуміюча людина. Коли ви дивитеся на витончену, гарну жінку, — жваво стукає каблучками по тротуарі, — ви думаєте: “Яка мила! Як би добре звити з нею вдвох гніздечко”. А коли я дивлюся на таку жінку, — я бачу не тільки жінку — блідий, примарний тягнеться за нею хвіст: маленька дівчинка, за нею товста жінка, за нею худа, чорна жінка, за нею стара жінка із кривою ложкою, засіяної дірочками, а там далі, зовсім танучи в повітрі, несуться ще й ще: сестра Катя, сестра Басячи, тітка Аня, тітка Варячи, кузина Меря, Подстега Сидорівна і Відьма Іванівна… Матінка, матінка, — пошкодуй свого бідного сина!.. Безневинний, безпечний, лагідний вид має ручна граната, що мирно лежить перед вами. Візьміть її, змахніть і підкиньте: на клаптики розметається вся ваша так затишно налагоджене життя, і не будете знати, де ваша рука, де ваша нога! Про голову я вже й не говорю

Додав: