povnij zmist xudozhniki garshin v m 1 2 - Шкільний Всесвіт

I

Дедовсегодня я почуваю себе так, начебто б гора звалилася з моїх плечей. Щастя було так зненацька! Геть інженерські погони, геть інструменти й кошториси!Але чи не соромно так радуватися смерті бідної тітки тільки тому, що вона залишила спадщину, що дає мені можливість кинути службу? Правда, адже вона, умираючи, просила мене віддатися цілком моєму улюбленому заняттю, і тепер я радуюся, між іншим, і тому, що виконую її гаряче бажання. Це було вчора… Яку здивовану фізіономію зробив наш шеф, коли довідався, що я кидаю службу! А коли я пояснив йому ціль, з которою я роблю це, він просто роззявив рот. — З любові до справи?.. Мм!.. Подавайте прохання. І не сказав більше нічого, повернувся й пішов. Але мені нічого більше й не було потрібно. Я вільний, я художник! Не чи верх це щастя?Мені схотілося піти куди — небудь подалі від людей і від Петербурга; я взяв ялик і відправився на узмор’я. Вода, небо, що блискає вдалині на сонце місто, сині ліси, що облямовують береги затоки, верхівки щогл на кронштадтському рейді, десятки пароплавів, що пролітали повз мене, і вітрильних кораблів, що сковзали, і лайб — усе здалося мені в новому світлі. Все це моє, все це в моїй владі, все це я можу схопити, кинути на полотно й поставити перед изумленною силою мистецтва толпою. Правда, не варто було б продавати шкіру ще не вбитого ведмедя; адже поки я — ще не бог знає який великий художник…Ялик швидко розрізав гладь води. Яличник, рослий, здоровий і гарний хлопець у червоній сорочці, без утоми працював веслами; він те нагинався вперед, те відкидався назад, сильно посуваючи човен при кожному русі. Сонце закочувалося й так ефектно грало на його особі й на червоній сорочці, що мені схотілося накидати його фарбами. Маленький ящик з холстиками, фарбами й кистями завжди при мені. — Перестань гребти, посидь хвилинку сумирно, я тебе напишу, — сказав я. Він кинув весла. — Ти сядь так, начебто весла заносиш.Він узявся за весла, змахнув ними, як птах крильми, і так і завмер у прекрасної позо. Я швидко накидав олівцем контур і прийнявся писати. З якимсь особливим радісним почуттям я заважав фарби. Я знав, що ніщо не відірве мене від них уже все життя.Яличник незабаром почав утомлюватися; його відважне вираження особи змінилося млявим і нудним. Він став позіхати й один раз навіть утер рукавом особа, для чого йому потрібно було нахилитися головою до весла. Складки сорочки зовсім пропали. Така досада! Терпіти не можу, коли натура ворушиться. — Сиди, братик, сумирніше! Він посміхнувся. — Чого ти смієшся?Він конфузливо посміхнувся й сказав: — Так чудно, пан! — Чого ж тобі чудно? — Так начебто я рідкісний який, що мене писати. Начебто картину яку. — Картина й буде, друг люб’язний. — На що ж вона вам? — Для ученья. От попишу, попишу маленькі, буду й більші писати. — Більші? — Хоч у три сажні.Він замовчав і потім серйозно запитав: — Що ж, ви тому й образа можете? — Можу й образа; тільки я пишу картини. — Так.Він задумався й знову запитав: — На що ж вони? — Що таке? — Картини ці…Звичайно, я не став читати йому лекції про значення мистецтва, а тільки сказав, що за ці картини платять гарні гроші, рублів по тисячі, по двох і більше. Яличник був зовсім удоволений і більше не заговорював. Етюд вийшов прекрасний (дуже гарний ці гарячі тони освітленого призахідним сонцем кумачу), і я вернувся додому зовсім щасливим.IIрябининпередо мною коштує в натягнутому положенні старий Тарас, натурщик, якому професор Н. велів покласти “рука на галава”, тому що це “ошен классишеский поза”; навколо мене — ціла юрба товаришів, так само, як і я, що сидять перед мольбертами з палітрами й кистями в руках. Поперед всіх Дідів, хоча й пейзажист, але ретельно пише Тараса. У класі запах фарб, масла, терпентину й мертва тиша. Щопівгодини Тарасові дається відпочинок; він сідає на край дерев’яного ящика, що служить йому п’єдесталом, і з “натури” перетворюється у звичайний голий старого, розминає свої заціпенілі від довгої нерухомості руки й ноги, обходиться без допомоги носової хустки та інше. Учні тісняться біля мольбертів, розглядаючи роботи один одного. У мого мольберта завжди юрба; я — дуже здатний учень академії й подаю величезні надії зробитися одним з “наших корифеїв”, по щасливому вираженню відомого художнього критика г. В. С., що уже давно сказав, що “з Рябинина вийде користь”. От отчого всі дивляться на мою роботу.Через п’ять мінут усе знову всідаються на місця, Тарас улазить на п’єдестал, кладе руку на голову, і ми мажемо, мажемо…І так щодня.Нудно, не чи правда? Так я й сам давно переконався в тім, що все це дуже нуд но. Але як локомотиву з открытою паропровідного трубою має бути одне із двох: котитися по рейках доти, поки не виснажиться пара, або, зіскочивши з них, перетворитися зі стрункого залізно — мідного чудовиська в купу уламків, так і мені… Я на рейках; вони щільно обхоплюють мої колеса, і якщо я зійду з них, що тоді? Я повинен будь — що — будь докотитися до станції, незважаючи на те, що вона, ця станція, представляється мені якоюсь чорною дірою, у якій нічого не розбереш. Інші говорять, що це буде художня діяльність. Що це щось художнє — суперечки ні, але що це діяльність…Коли я ходжу по виставці й дивлюся на картини, що я бачу в них? Полотно, на який накладені фарби, розташовані таким чином, що вони утворять враження, подібні до вражень від різних предметів.Люди ходять і дивуються: як це вони, фарби, так хитро розташовані! І більше нічого. Написано цілі книги, цілі гори книг про цей предмет; багато хто з них я читав. Але з Тэнов, Кар’єрів, Куглеров і всіх, що писали про мистецтво, до Прудона включно, не виявляється нічого. Вони всі тлумачать про те, яке значення має мистецтво, а в моїй голові при читанні їх неодмінно ворушиться думка: якщо воно має його. Я не бачив гарного впливу гарної картини на людину; навіщо ж мені вірити, що воно є?Навіщо вірити? Вірити — Те мені потрібно, необхідно потрібно, але як повірити? Як переконатися в тім, що все своє життя не будеш служити винятково дурній цікавості юрби (і добре ще, якщо тільки цікавості, а не чому — небудь іншому, порушенню кепських інстинктів, наприклад) і марнославству якого — небудь розбагатілого шлунка на ногах, що не поспішаючи підійде до моєю пережитою, вистражданої, дорогою картині, писаної не кистю й фарбами, а нервами й кров’ю, пробурчить: “мм… нічого собі”, суне руку в кишеню, що відстовбурчилася, кине мені кілька сотень рублів і віднесе неї від мене. Віднесе разом із хвилюванням, з безсонними ночами, із прикростями й радостями, зі звабами й розчаруваннями. І знову ходиш самотній серед юрби. Машинально малюєш натурщика ввечері, машинально пишеш його ранком, збуджуючи подив професорів і товаришів швидкими успіхами. Навіщо робиш все це, куди йдеш?От уже чотири місяці пройшло з тих пор, як я продав свою останню картинку, а в мене ще немає ніякої думки для нової. Якби виплило що — небудь у голові, добре було б… Трохи часу повного забуття: пішов би в картину, як у монастир, думав би тільки про неї однієї. Питання: куди? навіщо? під час роботи зникають; у голові одна думка, одна мета, і приведення її у виконання доставляє насолоду. Картина — мир, у якому живеш і перед яким відповідаєш. Тут зникає життєва моральність: ти створюєш собі нову у своєму новому світі й у ньому почуваєш свою правоту, достоїнство або незначність і неправду по — своєму, незалежно від життя.Але писати завжди не можна. Увечері, коли сутінки перервуть роботу, повернешся в життя й знову чуєш вічне питання: “навіщо?”, що не дає заснути, що змушує ворочатися на постелі в жару, дивитися в темряву, начебто б де — небудь у ній написана відповідь. І засипаєш над ранок мертвим сном, щоб, прокинувшись, знову опуститися в інший світ сну, у якому живуть тільки вихідні з тебе самого образи, що складаються й проясняються перед тобою на полотні. — Що ви не працюєте, Рябинин? — голосно запитав мене сусід.Я так задумався, що здригнувся, коли услыхал це питання. Рука з палітрою опустилася; підлоги сюртука потрапила у фарби й вся вимазалася; кисті лежали на підлозі. Я глянув на етюд; він був кінчений, і добре кінчений: Тарас стояв на полотні, як живий. — Я скінчив, — відповів я сусідові.Скінчився й клас. Натурщик зійшов з ящика й одягався; всі, шумлячи, збирали свої приналежності. Піднявся говір. Підійшли до мене, похвалили. — Медаль, медаль… Кращий етюд, — говорили деякі. Інші мовчали: художники не люблять хвалити один одного.IIIдедовкажется мені, я користуюся між моїми товаришами — учнями повагою. Звичайно, не без того, щоб на це не робив впливу мій, порівняно з ними, солідний вік: у всій академії один тільки Вольський старше мене. Так, мистецтво має дивну притягальну силу! Цей Вольський — відставний офіцер, пан років сорока п’яти, із зовсім седою головою; надійти в таких літах в академію, знову почати вчитися — хіба це не подвиг? Але він завзято працює: улітку з ранку до вечора пише етюди у всяку погоду, з якоюсь самовідданістю; зимою, коли світло, — постійно пише, а ввечері малює. У два роки він зробив більші успіхи, незважаючи на те, що доля не нагородила його особливо більшим талантом.От Рябинин — інша справа: скажено талановита натура, але зате леда р жахливий. Я не думаю, щоб з нього вийшло що — небудь серйозне, хоча всі молоді художники — його шанувальники. Особливо мені здається дивним його пристрасть до так званих реальних сюжетів: пише постоли, онучі й кожушки, начебто б ми не досить надивилися на них у натурі. А що головне, він майже не працює. Іноді засяде й на місяць закінчить картинку, про яку всі кричать, як про чудо, знаходячи, втім, що техніка залишає бажати кращого (по — моєму, техніка в нього дуже й дуже слабка), а потім кине писати навіть етюди, ходить похмурий і ні з ким не заговорює, навіть із мною, хоча, здається, від мене він віддаляється менше, ніж від інших товаришів. Дивний юнак! Дивними мені здаються ці люди, що не можуть знайти повного задоволення в мистецтві. Не можуть вони зрозуміти, що ніщо так не піднімає людину, як творчість.Учора я скінчив картину, виставив, і сьогодні вже запитували про ціну. Дешевше 300 не віддам. Давали вже 250. Я такої думки, що ніколи не слід відступати від раз призначеної ціни. Це доставляє повагу. А тепер тим більше не поступлюся, що картина напевно продасться; сюжет — з бігких і симпатичний: зима, захід; чорні стовбури на першому плані різко виділяються на червоній заграві. Так пише К., і як вони йдуть у нього! В одну цю зиму, говорять, до двадцяти тисяч заробив. Непогано! Жити можна. Не розумію, як це ухитряются бідувати деякі художники. От у К. жоден холстик даром не пропадає: усе продається. Потрібно тільки прямее ставитися до справи: поки ти пишеш картину — ти художник, творець; написаний вона — ти торгаш; і чим ловче ти будеш вести справу, тим краще. Публіка часто теж норовить надути нашого брата.IVРЯБИНИНЯ живу в П’ятнадцятій лінії на Середньому проспекті й чотири рази в день проходжу по набережній, де пристають іноземні пароплави. Я люблю це місце за його строкатість, пожвавлення, штовханину й шум і за те, що воно дало мені багато матеріалу. Тут, дивлячись на поденників, що тягає лантухи, що вертить ворота й лебідки, що возить візки із усякою поклажею, я навчився малювати працюючої людини.Я йшов додому з Дідовим, пейзажистом… Добрий і безневинний, як сам пейзаж, людина й жагуче закохана у своє мистецтво. От для нього так вуж немає ніяких сумнівів; пише, що бачить: побачить ріку — і пише ріку, побачить болото з осокою — і пише болото з осокою. Навіщо йому ця ріка й це болото? — він ніколи не замислюється. Він, здається, освічена людина; принаймні скінчив курс інженером. Службу кинув, благо з’явилася якась спадщина, що дає йому можливість існувати без праці. Тепер він пише й пише: улітку сидить із ранку до вечора на поле або в лісі за етюдами, узимку без утоми компонує заходи, сходи, полудні, початки й кінці дощу, зими, весни та інше. Інженерство своє забув і не жалує про це. Тільки коли ми проходимо повз пристань, він часто пояснює мені значення величезних чавунних і сталевих мас: частин машин, казанів і різних різниць, вивантажених з пароплава на берег. — Подивитеся, який котлище притягли, — сказав він мені вчора, ударивши тростиною в дзвінкий казан. — Невже в нас не вміють їх робити? — запитав я. — Роблять і в нас, так мало, не вистачає. Бачите, яку купу привезли. І кепська робота; прийде тут лагодити: бачите, шов розходиться? От отут теж заклепки розхиталися. Чи знаєте, як ця штука робиться? Це, я вам скажу, пекельна робота. Людина сідає в казан і тримає заклепку зсередини кліщами, щосили напираючи на них грудьми, а зовні майстер б’є по заклепці молотом і виробляє от такий капелюшок.Він показав мені на довгий ряд опуклих металевих кружків, що йде по шві казана. — Дідів, адже це однаково, що по грудям бити! — Однаково. Я раз спробував було забратися в казан, так після чотирьох заклепок ледве вибрався. Зовсім розбило груди. А ці якось ухитряются звикати. Правда, і мруть вони, як мухи: рік — два винесе, а потім якщо й живий, те рідко куди — небудь придатний. Извольте — Ка цілий день виносити грудьми удари здоровенного молота, так ще в казані, у духоті, зігнувшись у три погибелі. Узимку залізо мерзне, холод, а він сидить або лежить на залозі. Геть у тім казані — бачите, червоний, вузький — так і сидіти не можна: лежи на боці так підставляй груди. Важка робота цим глухарям. — Глухарям? — Ну так, робітники їх так прозвали. Від цього дзвоніння вони часто глухнуть. І ви думаєте, багато вони одержують за таку каторжну роботу? Гроші! Тому що отут ні навички, ні мистецтва не потрібно, а тільки м’ясо… Скільки важких вражень на всіх цих заводах, Рябинин, якби ви знали! Я так радий, що обробив з ними назавжди. Просто жити важко було спочатку, дивлячись на ці страждання… Чи та с

права із природою. Вона не кривдить, та і її не потрібно кривдити, щоб експлуатувати її, як ми, художники… Подивитеся — Ка, подивитеся, який сіруватий тон! — раптом перебив він сам себе, показуючи на куточок неба: — нижче, геть там, під хмариною… принадність! Із зеленуватим відтінком. Адже от напиши так, ну точно так — не повірять! Але ж непогано, а?Я виразив своє схвалення, хоча, по правді сказати, не бачив ніякої принадності в грязно — зеленому клаптику петербурзького неба, і перебив Дідова, що начали захоплюватися ще якимось “тонкому” біля іншої хмарини. — Скажіть мені, де можна подивитися такого глухаря? — Поедемте разом на завод; я вам покаджу всяку штуку. Якщо хочете, навіть завтра! Так уже чи не вздумалось вам писати цього глухаря? Киньте, не коштує. Невже немає нічого повеселее? А на завод, якщо хочете, хоч завтра.Сьогодні ми поїхали на завод і оглянули все. Бачили й глухаря. Він сидів, зігнувшись у грудку, у куті казана й підставляв свої груди під удари молота. Я дивився на нього півгодини; у ці півгодини молот піднявся й опустився сотні разів. Глухарь корчився. Я його напишу.Vдедоврябинин видумав таку дурість, що я не знаю, що про нього й думати. Третього дня я возив його на металевий завод; ми провели там цілий день, оглянули всі, причому я пояснював йому всякі виробництва (на диво моєму, я забув дуже деяке зі своєї професії); нарешті я привів його в котельне відділення. Там у цей час працювали над величенним казаном. Рябинин вліз у казан і півгодини дивився, як працівник тримає заклепки кліщами. Виліз звідти бліду й розстроєний; всю дорогу назад мовчав. А сьогодні повідомляє мені, що вже почав писати цього рабочего — глухаря. Що за ідея! Що за поезія в бруді! Тут я можу сказати, нікого й нічого не соромлячись, те, чого, звичайно, не сказав би при всіх: по — моєму, вся ця мужича смуга в мистецтві — чисте каліцтво. Кому потрібні ці горезвісні репинские “Бурлаки”? Написано вони прекрасно, немає суперечки; але адже й тільки.Де тут краса, гармонія, витончене? А не для чи відтворення витонченого в природі й існує мистецтво? Чи та справа в мене! Ще кілька днів роботи, і буде кінчений моє тихе “Травневий ранок”. Ледве колишеться вода в ставку, верби схилили на нього свої галузі; схід загоряється; дрібні пір’ясті хмарини офарбилися в рожевий колір. Жіноча фігурка йде із крутого берега із цебром за водою, лякаючи зграю качок. От і все; здається, просто, а тим часом я ясно почуваю, що поезії в картині вийшло пропасти. От це — мистецтво! Воно набудовує людину на тиху, лагідну замисленість, зм’якшує душу. А рябининский “Глухарь” ні на кого не подіє вже тому, що всякий постарається скоріше втекти від нього, щоб тільки не мозолити собі ока цими потворними ганчірками й цією брудною пикою. Дивна справа! Адже от у музиці не допускаються ріжуче вухо, неприємні співзвуччя; отчого ж у нас, у живописі, можна відтворювати позитивно потворні, відразливі образи? Потрібно поговорити про це з Л., він напише статейку й до речі прокотить Рябинина за його картину. І коштує.VIрябининуже два тижні, як я перестав ходити в академію: сиджу будинку і їжу. Робота зовсім змучила мене, хоча йде успішно. Варто було б сказати не хоча, а тим більше, що йде успішно. Чим ближче вона посувається до кінця, тим всі страшнее й страшнее здається мені те, що я написав. І здається мені ще, що це — моя остання картина.От він сидить переді мною в темному куті казана, що скорчився в три погибелі, одягнений у лахміття, що задихається від утоми людина. Його зовсім не було б видно, якби не світло, що проходить крізь круглі діри, просвердлені для заклепок. Кружки цього світла пестрят його одяг і особу, світяться золотими плямами на його лахміттях, на скуйовдженій і закопченій бороді й волоссях, на багрово — червоній особі, по якому струменіє піт, змішаний із брудом, на жилавих надірваних руках і на змучених широких і впалих грудях. Постійно повторюваний страшний удар обрушується на казан і змушує нещасного глухаря напружувати всі свої сили, щоб удержатися у своїй неймовірній позі. Наскільки можна було виразити це напружене зусилля, я виразив.Іноді я скарбу палітру й кисті й всідаюся подалі від картини, прямо проти її. Я задоволений нею; ніщо мені так не вдавалося, як ця жахлива річ. Лихо тільки в тім, що цей достаток не пестить мене, а мучить. Це — не написана картина, це — дозріла хвороба. Чим вона розв’яжеться, я не знаю, але почуваю, що після цієї картини мені нема чого вже буде писати. Птахолови, рибалки, мисливці із усякими экспрессиями й типичнейшими фізіономіями, вся ця “багата об