povnij zmist xolostyak turgenyev i s 1 5 - Шкільний Всесвіт

Комедія в трьох діях

ДІЮЧІ ОСОБИ

Михайло Іванович Мошкин, колезький асессор, 50 років. Живий, клопітливий, добродушний старий. Довірливий і прихилистий. Сангвінічного темпераменту.Петро Ілліч Вилицкий, колезький секретар, 23 років. Нерішуча, слабка, самолюбна людина.Родіон Карлович Тло Фонк, титулярний радник, 29 років Холодна, суха істота. Обмежено, нахилений до педантизму. Дотримує всіляких пристойностей Людин, як говориться, з характером Він, як багато обрусілих німців, занадто чисто й правильно вимовляє кожне слово.Пилип Єгорович Шпуньдик, поміщик, 45 років. Із претензіями на освіченість.Марья Василівна Белова, сирота, що проживає в Мол — Кина, 19 років Проста російська девушкаекатерина Савишна Пряжкина, тітка Марьи Василівни 48 років Балакуча, слізлива кумонька По суті, егоїстка страшнаяалкивиад Мартинович Созомэнос, приятель Фонка, 35 років. Грек, з великими рисами особи й низьким чолом.Маланья, куховарка Мошкина, 40 років. Тупоумна чухонка.Стратилат, хлопчик у служінні в Мошкина, 16 років. Вообше дурний, але ще більш поглупевший від росту.Митька, слуга Вилицкого, 25 років. Жвавий слуга, доразвившийся в Петербурзі.Листоноша.

Дія відбувається в Петербурзі 1 — е й 3 — е дії на квартирі Мошкина, 2 — е на квартирі Вилицкого, між 1 — м і 2 — м діями п’ять днів; між 2 м і 3 — м — тиждень. ДІЯ Первоетеатр представляє вітальню не богатого, але й не бедного чиновника. Праворуч два вікна; між вікнами дзеркало; столик перед дзеркалом. Прямо двері в передню, ліворуч двері в іншу кімнату. Попереду теж ліворуч диван, круглий стіл і кілька крісел; кут праворуч відгороджений зеленими ширмами. На дивані лежить Стратилат. Стінні годинники б’ють друга година.Стратилат. Раз… два… Друга година. Що це пан нейдет? (Мовчить.) Я, здається, соснул маленько. (Знову мовчить.) А мені, ніяк, знову їсти хочеться. (Посвистує, бере зі стола й розгортає книгу.) Эка, подумаєш, слів — те, слов — те! Ну — ка це… так довге ж воно яке! (Починає розбирати по складах.) Спокій, арцы, він — про; слово, веди, ять — све — просве; ща, є, наш — щен — просве… просве… освічений; наш, ять — иже з короткої — нею — просве… просвещенней; ша, иже — ши — про… све… щеннейши; мыслете, иже.У передній лунає дзвінок. Стратилат піднімається, але не випускає книги з рук.Мислите, иже — мі — просве… просвещенней…

Знову дзвінок.

Тьфу ти, чорт! От отут і вивчися читати! (Кидає книгу на стіл і біжить відчиняти.)Мошкин. (входить. У нього під пахвою голова цукру; в одній руці пляшка, в інший дамський картон). Спав небойсь!Стратилат. Ніяк немає — з.Мошкин. Так… можна тобі повірити. (Указуючи йому шиєю й плечем на цукрову голову.) На, візьми. Віднеси Маланье.Стратилат дістає голову. Мошкин іде на авансцену. Стратилат хочетидти.Марья Василівна будинку?Стратилат. Ніяк немає — з.Мошкин. Куди вона пішла, не знаєш? (Ставить картон і пляшку на стіл і виймає із задньої кишені пакет.)Стратилат. Не зеаю — з. Тіточка за нею заходили — з.Мошкин. Давно?Стратилат. З годину буде — з.Мошкин. А Петро Ілліч без мене не був?Стратилат. Ніяк немає — з.Мошкин (помовчавши небагато). Ну, ступай. Так, поклич, до речі, Маланью.Стратилат. Слухаю — З. (Іде.)Мошкин (обмацуючись). Здається, нічого не забув. Всі, здається, купив. Усе. Точно. (Виймаючи з кишені загорнену стклянку.) От і одеколон. (Кладе стклянку на стіл.) Який — Те година? (Дивиться на годинники.) Третій на початку. Що ж це Петруша нейдет? (Знову дивиться на годинники.) На початку третій. (Опускаючи руку в бічну кишеню.) От і гроші його готові. (Ходить по кімнаті.) Захлопотался я зовсім. Ну, та й випадок — те адже який!Входять Маланья й Стратилат. Мошкин жваво звертається до них.Адже сьогодні п’ятниця?Стратилат. П’ятниця — З.Мошкин. Ну, звичайно. (Маланье.) Що ж обід — буде?Маланья. Буде — З. Як же — з!Мошкин. І гарний обід?Маланья. Гарний. Як же — з!Мошкин. Дивися, матінка, не спізнися. Усе в тебе є?Маланья. Як же — з! З.Мошкин. Нічого тобі не потрібно?Маланья. Нічого — З. До буденику мадери подаруйте.Мошкин (подаючи їй зі стола пляшку). На, на, на тобі мадеру. Ну, дивися ж, Маланья, вирізнися. У нас сьогодні гості обідають.Маланья. Слухаю — З.Мошкин. Ну, я тебе не тримаю; ступай з богом.Маланья йде.Стратилат! Новий фрак мені приготуй і краватка з бантом — чуєш?Стратилат теж іде, Мошкин зупиняється.Так що це я бігаю, немов очманілий? (Сідає й утирає особа хусткою.) Утомився я, нема чого сказати!..Лунає дзвінок.Хто б це? Мабуть, Петруша. (Прислухається.) Ні, не його голос.Стратилат (входить). Якийсь господии — вас бажають бачити — з.Мошкин (квапливо). Який пан?Стратилат. Не знаю — з. З.Мошки н. Незнайомий? Так ти б запитав у нього, хто він такий?Стратилат. Я й те в них запитував — з. Вони говорять, що вас самих бажають бачити — з.Мошкин. Дивно! Ну, проси.Стратилат виходить Мошкин із хвилюванням дивиться на двері. Входить Ш п у н ь д и до. На ньому довгий гороховий сюртук.Шпуньдик (підходячи до Мошкину). Ви мене не довідаєтеся?Мошкин. Я? Я, зізнаюся, здається… не маю честі…Шпуньдик (із дружелюбним докором). Миша, Миша! старих приятелів так — те ти забуваєш…Мошкин (удивляючись). Невже?.. так немає… точно… Пилип?Шпуньдик розкриває обійми. Шпуньдик!Шпуньдик. Я, Миша, я…Кидаються один одному на шию.Мошкин (переривчастим голосом). Друг… яким чином… чи давно? Сідай. От не очікував… от випадок…Вони знову обіймаються. Сідай, сідай.Обоє сідають і дивляться один на одного.Шпуньдик. Эге — Ге, брат, як ми з тобою постаріли!Мошкин. Так, брат, так. Постаріли, брат, постаріли. Так адже чи легеня справа? Що ж, чай, років двадцять не видались?Шпуньдик. Так, двадцять років буде. Як час — те проходить! Миша, а? Пам’ятаєш…Мошкин (перебиваючи його). Я, брат, дивлюся на тебе й просто очам не вірю. Шпуньдик, Пилип, у мене в Питере — а? Ласкаво просимо, дружище! Як ти мене знайшов?Шпуньдик. Бона! Чиновника хіба мудро знайти? Я знав, у якому ти міністерстві служиш. Кучин, Ардалион, минулим улітку до мене в село заїжджав… Адже ти Ардашу Кучина пам’ятаєш?Мошкин. Який це Кучин? Ах, так це чи не той, що на дочці купця Караваєва женився — і приданого, пам’ятається, не одержав?Шпуньдик. Той, той самий.Мошкин. Пам’ятаю, пам’ятаю. А він ще живий?Шпуньдик. Живий, як же! Ну, от від нього — те я й довідався, де ти служиш… Так! Лупинус велів тобі кланятися.Мошкин. Іван Афанасьич?Шпуньдик. Яке Іван Афанасьич! Івана Афанасьича давно на світі немає; син його, Василь… пам’ятаєш, він ще кульгавий?Мошкин. Ах, так, так.Шпуньдик. Ну, от він. Він у нас суддею тепер.Мошки в (качаючи головою). Скажи будь ласка! Час — Те, час — а? Так, до речі, Бундюков живий?Шпуньдик. Живий. Що йому робиться? Він торік старшу дочку за німця — землеміра видав. Як же, як же! Бундюков тобі теж кланятися велів. Ми все про тебе часто згадуємо, Миша!Мошкин. Спасибі, Пилип, спасибі. Так чи не хочеться тобі чого — небудь? Горілки, чи що, закусити… Будь ласка. Трубки чи не накажеш? Адже ми з тобою по — старому? (Тріпає його по стегну й віднімає в нього картуз.)Шпуньдик. Дякуй, Миша. Я не курю.Мошкин. А закусити?Шпу ньдик. Ні, дякуй.Мошкин. Чай, утомився з дороги?Шпуньдик. Ну, не можу сказати; почитай, із самої Москви все спав.Мошкин. Адже ти в мене обідаєш?Шпуньдик. Изволь.Мошкин. Ну, от розумник. Так — Те, дружище, так — те} Не очікував, зізнаюся, не очікував. До речі, ти одружений?Шпуньдик (з подихом). Одружений. А ти?Мошкин. Ні, я, брат, того… я не одружений. І діти є?Шпуньдик. Як не бути! П’ять чоловік. По їхній милості я от і сюди припхався. _Мошкин. А що?Шпуньдик. Так не можна ж, брат. Адже потрібно ж їх куди — небудь помістити.Мошкин. Зрозуміло, розуміє… А де ти остано — вився?Шпуньдик. Представ, близехонько. Трактир “Європу” знаєш?.. от за Сінний. Теж за рекомендацією Кучина. Ну, брат, Петербург, скажу, місто! Я ще тільки на Палацову площу встиг сходити. Зізнаюся… Исакий — Те, Исакий — то один чого коштує? Ну, от і тротуари… гідні удивленья.Мошкин. Так, так… у тебе ще очі розбіжаться, перегоди… А що, Пилип, пам’ятаєш, у нас там сусідка була…Шпуньдик. Тетяна Подільська небойсь?Мошкин. Так, так, вона, вона.Шпуньдик. Наказала довго жити, Миша… от уже дев’ятий рік.Мошки н (помовчавши небагато). Царство їй небесне! Ну, а що, справи твої як ідуть?Шпуньдик. Помаленьку, брат, слава богові; я не скаржуся. А твої як? З тих пор як ти від нас переселився, чай, у більші чини потрапити встиг?Мошкин. Ні, брат, куди нам! Які отут більші чини! Теж помаленьку.Шпуньдик. Однак ж хрестик — тобто?Мошкин. Ну, хрестик — тобто… (Взглядывает на двері.)Шпуньдик. Ти немов чекаєш когось?Мошкин. Так, чекаю. (Потираючи руки.) Я, брат, у більших турботах тепер.Шпуньдик. А що?Мошкин. Угадай.Шпуньдик. Так де ж мені…Мошкин. Ні, угадай, угадай.Шпуньдик (дивлячись йому прямо в очі). Так ти… послухай, ти вуж чи не женитися хочеш? Не женися, Миша, я тобі говорю!Мошкин (сміючись). Не турбуйся, брат… У мої — те літа! А тільки ти вгадав — у мене й те в будинку весілля.Шпуньдик (указуючи на стіл). Те — Те я дивлюся… Що за покупки такі? Хто ж це в тебе жениться?Мошкин. А от перегоди, я тобі — не тепер, тепер ніколи… а эдак вечірком, чи що, багато чого дещо порасскажу. Ти зачудуєшся, братик. Втім, у коротких словах можна, мабуть, і тепер. От чи бачиш, Пилип, от це в мене вітальня, а я от сам отут сплю… (Указуючи на ширми.) В інші — те кімнатах у мене вихованка живе, сирота кругла. Її — Те от я заміж і видаю.Шпуньдик. Вихованка?Мошкин. Так; тобто вона, втім, дівиця шляхетна, титулярного радника Белова дочка; з покійницею її матінкою я незадовго до смерті познайомився — і дивний такий випадок вийшов. Дивно, право, як це іноді буває… точно, повинне зізнатися, долі несповідимі! Потрібно тобі сказати, Пилип, що я на цій квартирі всього третій рік живу; а Машина — Те матінка із самої смерті чоловіка свого дві маленькі кімнати тут у четвертому поверсі займала; а вмер він таки давненько. (З подихом.) Говорять, перед смертю ноги собі відморозив — поміркуй, який удар? Бабуся жила в крайній бідності; пенсія невелика, який — хто благотворил — погані, знаєш, доходи. От я, брат, іду раз до себе по сходам — а справа була взимку — двірник нахлюпав води, та й не підтер, вода — те на сходах змерзнула… (Виймаючи табакерку.) Ти тютюн нюхаєш? Шпуньдик. Ні, спасибі.Мошкин (сильно понюхавши тютюну). От іду я… Раптом мені назустріч бабуся, Машина — Те мати; я з нею тоді ще знаком не був. Посторонитися, чи що, вона захотіла, або вуж таке завдання вийшло, тільки раптом вона як поскользнись, так горілиць, та й переломи собі ногу… Під себе, знаєш, эдак. (Встає, показує Шпуньдику, як, і знову сідає.) Поміркуй, брат, у її лета, яке положення? Я, зрозуміло, негайно неї підняв, покликав людей, зніс її в кімнату, уклав, побіг за костоправом… Намучилася вона, бедняжка — а вуж дочка — те, господи боже мій! От з тих пор я й почав до них ходити, так щодня, щодня… Полюбив їх, ти не повіриш, — немов рідних. Цілі шість місяців вилежала бабуся; ну нарешті видужала, стала на ноги; так раптом нелегка її смикни сходити в лазню: охайність, бач, здолала; сходила, простудилася, похворала дня чотири, так боги душу й віддала. Поховали ми її на останні грошики… (Складає руки хрестом.) Ну, тепер поміркуй сам, Пилип, яке було положення дочки — а? Ні, скажи, а? Рідних — нікого. Тобто, зізнатися сказати, є в неї одна родичка, удова, Пряжкина Катерина — по батьку тітка їй доводить; так у Пряжкиной у самої гроша немає за душею мідного. Правда, у Конотопском повіті жив тоді, та й тепер, чай, не издох, матері її двоюрідний брат, Грак — Пехтеря, поміщик, говорять, зі статком людин; я йому негайно ж після смерті баби Чистовий і написав, що, мов, от як, от як; допоможіть, мов, увійдіть; а він мені у відповідь: ” Усіх — Де жебраків не на годуєш; коли вас, мол, так состраданье розібрало, так візьміть її до себе, а мені не до того”. Що ж? Я — Те її й взяв до себе. Вона спершу довго не погоджувалася… так я наполіг. Що, я говорю, помилуйте? Що ви? Я стара людина, бездітний; я вас як рідну дочку люблю. Куди ж ви дінетеся, помилуйте? не на вулицю же вам іти. Притім же й покійниця на смертному одрі мені неї доручала… Ну, от вона й погодилася. От і живе вона з тих пор у мене. А вуж що за дівчина, Пилип, кабы ти знав! Так ти її побачиш… От подивися, ти її з першого погляду полюбиш…Шпуньдик. Вірю тобі, Миша, вірю… А за кого ж ти її заміж видаєш?Мошкин. А теж за гарну людину; за відмінного парубка. І все це влаштував твій покірний слуга. Я, брат, повинен про себе сказати: я на долю скаржитися не можу; я щасливий, їй — богу, щасливий… не по заслугах.Шпуньдик. А як його кличуть, можна запитати?Мошкин. Отчого ж? звичайно, можна. Справа зовсім злагоджена; тижня через дві, бог дасть, і весілля. Вилицкий, Петро Ілліч. Його Вилицким кличуть. Він із мною в одному міністерстві служить. Прекрасний парубок. У двадцять три роки колезький секретар, днями титулярний, і на очах.Він далеко піде. Не багатий він, точно, так що за лихо! Малий з головою, роботящий, скромний… Знайомства гарні має. Він сьогодні в мене обідає; втім, він майже щодня в мене обідає, — тільки сьогодні він хотів із собою привести одного свого приятеля, молодого теж людини, але, знаєш, отакого… (Робить значні рухи.) Складається при самій особі міністра… ну, розумієш…Шпуньдик. Э, е? (Глянувши на себе.) Як же, брат? мені не можна ж так залишитися… Дозволь, я сходжу фрак надягну.Мошкин. От дурниця який!Шпуньдик (встаючи). Ну ні, Миша… на цей рахунок дозволь вуж мені… того… розпорядитися. Эдак гість твій, мабуть, подумає бог знає що; це що, скаже, за степова ворона така?.. Ні, я, брат… я адже теж з амбіцією, воля твоя.Мошкин (встаючи теж). Ну, як хочеш… тільки, дивися, не спізнися.Шпуньдик. Духом збігаю. (Бере картуз.) Отож, брат, ти з якими людьми водишся… (Потискуючи йому руку.) А я на тебе, Миша, сподіваюся… щодо сынишки, знаєш… та й, крім того, дружина моя мені стільки комісій надавала, що лихо! Однієї помади на десять рублів замовила, і всі першого сорту, косметик — бергамот. Допоможи, брат; ти, я бачу (указуючи на покупки), на все майстер.Мошкин. З моїм задоволенням, душу моя. І сам поклопочуся й Петю попрошу. Він у мене такий послужливий; гордості, знаєш, ні найменшої. Тільки він всі начебто хворіє з деяких пор, немов не в дусі.Шпуньдик. Перед весіллям — те?Мошкин. Та й мені щось нездужається. Втім, це дрібниці. Захлопотались ми з ним — от і всі отут. А я все — таки до твоїх послуг. Зроби ласку, брат, без церемоній.Шпуньдик (тисне йому руку). Спасибі. Ти, я бачу, не перемінився.Мошкин. Сподіваюся. (Теж тисне йому руку.) Але ж от і з Петрушей теж дивно як я зійшовся!Шпуньдик (який збирався йти). А що?Мошкин. Ну, це я тобі після розповім. Уяви собі, адже й він сирота. Батьків втратився в дитинстві, дядько — опікун у Петербург його привіз, на службу його помістив, і дивне таке при цьому вийшло обставину… Втім, я це тобі всі після розповім, а тільки він повний курс наук у гімназії закінчив, именье, втім, усе втратив; на щастя, я отут підкрутився… Однак я тебе не втримую… незабаром третя година…Шпуньдик. А обід у котрій годині?Мошкин. У чотири, брат, у чотири…Шпуньдик. Ну, так я ще встигну… У передній лунає дзвінок.Уже це не чи гості?Мошкин (прислухаючись). Може бути… Так що ж це Маша нейдет?Шпуньдик (у хвилюванні, оглядаючись). Як же, брат, це… чи не можна… того… як — небудь…Входить Маша із Пряжкиной, у салопах. Вони їх не знімають,Мошкин (увидя їх). А! легка на спомині!.. Де це ви пропадали?Пряжкина. Так, панотець, покупки, покупки все…Мошкин. Ну, добре, добре. (Маші.) Маша, рекомендую тобі старого мого приятеля й сусіда, Пилипа Егорыча Шпуньдика.Шпуньдик кланяється; Маша присідає; Пряжкина дивиться на Шпуньдика в усі очі.Він от тільки сьогодні із села приїхав, з батьківщини мені звісточку привіз. Прошу любити й дарувати.Шпуньдик (Маші). Ви вибачите мене, пані, якщо я… у такому, так сказати, дорожньому нигляже… Я не міг знати… (Шаркає.)Мошкин. От здумав вибачатися! Экой політичний! (Маші.) А ти сьогодні щось бліда, Маша? або ти утомилася?Махаючи (слабким голосом). Утомилася.Мошкин (Пряжкиной). Уже ви занадто багато з нею бігаєте, Катерина Савишна; право, ви її замучите… Ну, однак, ступайте… Четверта година, а ви ще не одягнені. Що наші нові гості подумає? А він того й дивися наскочить… Ступайте.Пряжкина. Ми не спізнимося, не бійтеся…Мошкин. Ну, добре, добре. Так от візьміть капелюшок, одеколон те

ж, та інше отут усе…Віддає їй покупки. Махаючи й Пряжкина йдуть у двері налгво. Мошкин звертається до Шпуньдику.Ну що, Пилип, як тобі моя Маша подобається?Шпуньдик. Дуже, брат, вона мені подобається… Дуже, дуже.Мошкин. Ну, я знав… Однак ступай, коли вуж тобі так потрібне.Шпуньдик. Як же, брати, не можна… Мені й так перед дамами смерть було совісно… Втім, я зараз з’явлюся. (Іде в передню.)Мошкин (кричить йому вслід). Дивися ж не забарися! (Ходить по кімнаті.) Экой денек! А я радий Шпуньдику… Онхороший людина. (Зупиняється.) Що пак?.. Так; отчого це Маша бліда сьогодні? Ну, втім, це зрозуміло… Однак що ж я не одягаюся? Стратилат! А Стратилат!Стратилат входить. Фрак подай і іншу краватку.Знімає сюртук і шийна хустка. Стратилат іде за ширми, виносить звідти фрак і іншу краватку. Мошкин дивиться в дзеркало.Що це в мене особа немов зім’ята? (Проводить щіткою по голові, починаючи з потилиці.) Отчого це Петруша не заходив сьогодні? Дай краватку. (За допомогою Стратилата надягає краватку.) Точно, Петра Ілліча сьогодні не було?Стратилат. Ніяк немає — з. Я вуж вам доповідав — з.Мошкин (з невдоволенням). Я знаю, що ти мені доповідав… Дивно! Уже він, повно, чи здоровий?Стратилат. Не можу знати — з.Мошкин (плює). Тьфу, який ти! Я не з тобою говорю.Маланья (раптом входячи з передньої). Михайлові Иваныч!Мошкин (круто обертаючись до неї). Чого тобі?Маланья. Грошей на корицю подаруйте.Мошкин. На корицю? (Хапаючись за голову.) Так ти мене погубити збираєшся, я бачу! Як же ти мені казала, що в тебе все, що потрібно? (Риється в жилеті.) На тобі четвертак. Тільки дивися, якщо обід не буде готів через (дивиться на годинники)… через чверть години… я тебе… ти в мене… Ну, ступай же, ступай. Чого ти чекаєш?Стратилат (напівголосно йде Маланье). Ай так куфарка!Маланья. Ну, ну, фуфыря!Мошкин. Мабуть сюди, ти, скалозуб, подай мені фрак.Надягає фрак; Стратилат обдергивает його позаду.Ну, добре, ступай. Так лампи що ж ти не запалюєш? Бач, смеркне.Стратилат виходить у передню.Що за притча? Не багато я, здається, сьогодні ходив… у всякому разі, не більше вчорашнього, а ноги в мене так і підкошуються. (Сідає й дивиться на годинники.) Чверть на четверту… Що ж це вони нейдут? (Оглядається.) Здається, усе в порядку.Встає й змітає хусткою пил зі стола. Дзвінок.А! нарешті!Стратилат (входить і доповідає). Петро Ілліч Ви — Лицкий і пан Тло (заїкається)… Тло Фокін.Мошкин (пошепки Стратилату). Що це? він велів та” доповідати?Стратилат (теж пошепки). Оне — З.Мошкин (пошепки). А, а! (Голосно.) Проси, проси.Стратилат виходить. Входять Вилицкий і Фонк у фраках.Вилицкий блідий і начебто збентежений; Фонк тримає себе необыкновенноважно, строго й чинно.Вилицкий (Мошкину). Михайлові Иваныч, дозвольте вам представити мого приятеля, Родіона Карлыча Тло Фонка.Фонк манірно кланяється.Мошкин (не без зніяковілості). Мені надзвичайно приємно й лестно… Я стільки наслышался про ваші відмінні якості… Я дуже вдячний Петру Іллічу…Фонк. Я також зі своєї сторони досить радий. (Кланяється.)Мошкин. ПРО, помилуйте — з!..Невелике мовчання.Уклінно прошу присісти…Усі сідають. Знову запановує мовчання. Фонк із достоїнством оглядає всю кімнату. Мошкин, відкашлявшись.Яка сьогодні, можна сказати, приятнейшая погода! Холодно трошки, а втім, дуже приємно.Фонк. Так; сьогодні холодно.Мошкин. Та — ак — З. (Вилицкому надзвичайно м’яким голосом.) Що це тебе сьогодні не було, Петруша? Здоровий ти?Фонк робить ледь помітний рух бровами при слові “тебе”.Вилицкий. Слава богові. А що Марья Василівна?Мошкин. Махаючи здорова… Гм. (Фонку.) Изволили сьогодні гуляти — з?Фонк. Так, я пройшовся разів зо два по Невському.Мошкин. Досить приємна прогулянка; таке все пригоже суспільство; ну, песочек теж по тротуарах… магазини… все це дуже зручно. (Помовчавши небагато.) Можна сказати, Петербург — найперша столиця миру цього.Фонк. Петербург прекрасне місто.Мошкин (не без боязкості). Адже за кордоном — з… нічого подібного не є?Фонк. Я думаю, нічого.Мошкин. От особливо коли Исакий буде кінчений; от уже тоді точно… преферанс буде значний — з.Фонк. Исакиевский собор чудовий будинок у всіх відносинах.Мошкин. Я зовсім з вами згодний — з. А дозвольте довідатися, його високопревосходительство як у своєму здоров’ї?Фонк. Слава богові!Мошкин. Слава богові! (Помовчавши знову.) Гм. (З посмішкою.) А от, Родіон… Родіон Карлыч… Ви, сподіваюся, нам зробите честь… через два тижні от… його весілля… (указуючи на Вилицкого), удостоїте своєю присутністю.Фонк. Мені буде дуже лестно…Мошкин. Помилуйте, навпроти, нам… (Помовчавши небагато.) Ви не повірите, Родіон Карлыч, як я щасливий, дивлячись на н