povnij zmist xochu buti chesnim vojnovich v 1 4 - Шкільний Всесвіт

Мій друг, мій друг надійний,Тобі ль того не знати:Все життя я ліз зі шкіри,Щоб не стати, про Боже,Тим, ким я міг би стати…(Генрі Лоусон,австралійський поет)1Щоранку за чверть сьома на моєму столі дзвонить будильник, нагадуючи мені про те, що настав час вставати і йти на роботу. Не вставати, не йти на роботу я, природно, не хочу. Надворі ще ніч, і заляпане дощем вікно ледь видно на темній стіні. Я смикаю шнур вимикача й кілька мінут лежу при світлі, випробовуючи первісне бажання трішки подрімати. Потім опускаю на підлогу ноги — спочатку одну, потім іншу. Із цього моменту починається повільний процес перетворення мене в сучасну людину.Спочатку я сиджу на ліжку й, безглуздо дивлячись у якусь невизначену крапку на протилежній стіні, почухуюся, зітхаю, широко розкриваю рот. У роті огидно, у груди клекоче — мабуть, того, що я занадто багато курю. Болить серце. Вірніше, не болить, просто я почуваю його. Здається, що під шкіру вклали круглий кругляк. Якби кому — небудь із боку пощастило спостерігати мене в цю мінуту, я думаю, він одержав би чимале задоволення. Навряд чи на землі буває що — небудь більше безглузде, чим моя особа, моя фігура й та поза, у якій я перебуваю в цей час. Потім я починаю ворушити босими пальцями, розвожу убік руки й роблю інші маніпуляції. На підлозі під батареєю лежать гантелі, які я купив торік. Вони покриті товстим шаром пороши й здаються більшими, ніж насправді. Я давно вже ними не користуюся, і те, що вони покрилися пилом, мене трохи виправдує — не хочеться бруднити руки. А колись я вмів і займатися гімнастикою, і вибігати на вулицю при скатці, автоматі й всій іншій амуніції через три мінути після підйому. Старшина Шулдыков, що першим учив мене цьому, говорив, бувало: “Ви в мене й на громадянці будете за три мінути підхоплюватися. Я вас цьому навчу. Це моя ціль життя”.Якщо іншої мети в нього не було, можна вважати, що життя старшини Шулдыкова пройшла зовсім безвісти.Міркуючи про це, я проводжу рукою по щоці й виявляю, що мені не заважало б поголитися. Щетина лізе з мене з разючою швидкістю. Той, хто бачить мене ввечері, нізащо не може повірити, що ранком я був виголений до блиску. Голитися я почав років із шістнадцяти, і ще в школі мене прозвали “волосата людина Андріан”.Електрична бритва “Нева” дзижчить так сильно, що пенсіонер Іван Адамович Шишкін прокидається за стіною й починає делікатно покахикувати, натякаючи на те, що хуліганити в моєму віці соромно. Допомогти йому я нічим не можу й мужньо продовжую почату справу, користуючись при цьому невеликим круглим дзеркалом у залізній оправі. Відверто говорячи, дзеркало приносить мені мало радості. З нього на мене дивиться людина почасти рудий, почасти плішивий, більше товстий, чим потрібно, з більшими вухами, що поростили сивим пухом. У дитинстві мати говорила мені, що такі ж більші вуха були в Бетховена. Спочатку надія на те, що я зможу стати таким, як Бетховен, мене утішала. У ранній молодості я соромився своїх вух. Тепер я до них звик. Зрештою вони не дуже заважали мені в житті.Поголившись, я йду у ванну, довго й старанно вмиваюся водою, холодної настільки, що пальці червоніють і перестають розгинатися.Потім надягаю гумові чоботи, светр, піджак, прогумований плащ, кошлату кепку й виходжу на сходи. З поштової скриньки, що висить на дверях, виймаю лист. Це лист від матері. Я його прочитаю на роботі.2Надворі початок жовтня. Небо суцільно затягнуте хмарами. Світанок ще не наступив і, здається, ніколи не наступить. Важко повірити, що сонячні промені можуть пробитися крізь цю непроникну сірість.А місто вже живе. Тисячі людей, піднявши коміри або розкривши парасольки, біжать по вулиці, осаджують блискаючі від дощу автобуси, поринають у прохідну тютюнової фабрики. Подивишся на них — і страшно стає: звідки стільки народу?Більша юрба стікається до переходу, готова ринутися в перший же просвіт між потоками автомобілів, яким, здається, теж немає кінця. У цій юрбі я перетинаю широку вулицю й попадаю у великий напівскляний, напівметалевий ковпак — кафетерій, або попросту забігайлівку. Усередині забігайлівки буфетна стійка, кілька високих столиків на залізних ногах. Цементна підлога посипана товстим шаром сірих ошурок.Довга черга тягнеться уздовж буфета. Люди тупцюють, ежатся, потирають руки. Від намоклих плащів і пальто піднімається пара.За стійкою піднімається Зоя — висока дівчина із гладкою зачіскою. Вона кидає дріб’язок у пластмасову тарілку, видає здачу, жваво орудує блискучими важелями кавового агрегату. Може бути, їй здається, що вона коштує в
пульта керування атомним кораблем.Побачивши мене, Зоя радісно посміхається, відкриваючи гарні рівні зуби. Навряд чи я подобаюся їй. Її посмішка пояснюється більш просто — я її постійний клієнт. — Вам — як завжди? — запитує Зоя. — Як завжди, — говорю я.В обмін на протягнений їй півкарбованця вона видає мені сосиски з капустою, кава з молоком і булочку з маком. Черга шумить і хвилюється, але Зоя заспокоює її: — Це наш працівник. — И посміхається.Може бути, я їй дійсно подобаюся. У цьому; немає для мене нічого несподіваного, я подобаюся багатьом жінкам, тому що я висок і сильний, добре заробляю й не зловживаю спиртними напоями.3Недалеко від останньої зупинки автобуса починається великий простір, розгороджене дощатими заборами. Це наші місцеві Черемушки.На одному із заборів висить великий фанерний щит з написом: “СУ — 1. Будівництво веде виконроб т. Самохин”.А поруч афіша:”Співає Гелена Великанова”.Тов. Самохин — це я. Гелена Великанова ніякого відношення до мене не має, просто рекламбюро вирішило використовувати вільну корисну площу.Гастролі співачки скінчилися, учора вона виїхала з нашого міста. Незабаром афішу знімуть. Щит з моїм прізвищем теж зникне. Будинок, що я ладу, майже готовий до здачі. От він коштує за забором поки що порожній, з потемнілими від дощу стінами із силікатної цегли.Нерухливий баштовий кран тягне шию в мутне осіннє небо. Кран мені вже не потрібний, треба буде викликати із тресту “Строймеханизация” монтажників, пускай його розберуть.У правому крилі будинку на одній із дверей першого поверху четвертої секції висить паперова табличка: “Прорабская”. Тут я звичайно й перебуваю щодня з половини восьмого до п’яти. Досить часто мене тут можна знайти й у десять, і в одинадцять, і у дванадцять ночей, тому що робочий день у мене не нормований.У прорабской напалено — дим коромислом. Світло лампочки ледь пробивається крізь щільні шари диму. Робітники, ті, що зібралися тут, розмістилися хто на табуретках, хто на довгому ослоні, хто просто навпочіпках уздовж стін і в залізної грубки. Ланка штукатурів Бабаева в повному складі лежить на підлозі. — Хоча б кватирку відкрили, — гарчу я, пробираючись до стола, що коштує у вікна.Ніхто не обертає на мене ніякої уваги, я відкриваю кватирку сам. Дим поступово розсіюється. З вулиці тягне вогкістю.До початку роботи ще півгодини, кожний проводить їх як уміє. Бригадир Шилов сидить на ящику з — під цвяхів і сушить у грубки онучі. Бабаев перегортає книгу, готуючись до занять в університеті культури, підсобниця Катя Желобанова розповідає своїй подрузі Люсе Маркиной, що влітку на пляжі бачила артиста Рощина й що він, виявляється, лисий, а коли співає по телевізорі, напевно, надягає перуку.У вікна коштує Дерюшев — товстий пухкий телепень в армійському бушлаті. Сопіти від натуги, він намагається зігнути залізний ломик, вставлений одним кінцем у щілину між ребрами батареї парового опалення. Поруч із ним паркетник Шмаков, прозваний Письменником за те, що взимку ходить без шапки. — Давай — Давай, — підбиває він Дерюшева. — Головне — упирайся ногами. — Ти що робиш? — запитую я Дерюшева.Дерюшев здригається й соромливо посміхається. — Так нічого, Євгеній Иваныч, балуємося просто. — Эх, Дерюшев, Дерюшев, — сокрушенно зітхає Письменник, — з такою будкою не можеш ломик зігнути. Прийде, видно, тебе до Нового року на сало зарізати. От Євгеній Иваныч запросто зігне, — підбиває він мене.Він звертається до мене занадто фамільярно, мені хочеться його обсмикати, але я думаю: “А чому б, справді, не спробувати свої сили? Є ще чим похвастатися”. — Ану ж бо дай.Я беру в Дерюшева ломик, скарбу на шию й кінці його тягну донизу. Почуваю, як гуде у вухах і як жили на шиї наливаються кров’ю.Зігнутий у дугу ломик я дбайливо скарбу на підлогу. І не можу удержатися, щоб не запитати: — Може, хто розігне? — От це сила, — заздрісно зітхає Дерюшев і непомітно пробує свої пухкі мускули.Котячи Желобанова дивиться на мене з неприхованим замилуванням. Артист Рощин навряд чи зігнув би ломик на шиї.А я задихаюся. Серце колотиться так, немов я пробіг десяток кілометрів. Щось із мною відбувається останнім часом. Щоб сховати задишку, сідаю за стіл, роблю вигляд, що риюся в паперах.Письменник продовжує дошкуляти Дерюшева. — От, Дерюшев, — говорить він, — кабы тобі таку силу, ти б чого робив? Мабуть у цирк пішов би. Скажи, пішов би? — А чого, — задумливо відповідає Дерюшев, — може, і пішов би! — А я думаю, тобі й так можна йти. Тебе народу за гроші будуть показувати. Кожному цікаво на таку свиню подивитися, хоча й за гроші.