povnij zmist xlopec iz pekla strugackie a n i b n 1 7 - Шкільний Всесвіт

1Ну й село! Сроду я таких сіл не бачив і не знав навіть, що такі села бувають. Удома круглі, бурі, без вікон, стирчать на палях, як сторожові вишки, а під ними чого тільки не навалено — горщики якісь здоровенні, корита, іржаві казани, дерев’яні грабли, лопати… Земля між будинками — глина, і до того вона випалена й витоптана, що навіть блищить. І скрізь, куди не подивишся, — мережі. Сухі. Що вони тут мережами ловлять — я не знаю: праворуч болото, ліворуч болото, смердить як на смітнику… Моторошна діра. Тисячу років вони тут гнили й, якби не герцог, гнили б ще тисячу років. Північ. Дичина. І жителів, звичайно, нікого не видать. Чи то втекли, чи то погнали їх, чи те вони поховалися.На площі біля факторії диміла польова кухня, знята з коліс. Здоровенний дикобраз — поперек себе ширше — у брудному білому фартуху поверх брудної сірої форми перевертав у казані черпаком на довгій ручці. По — моєму, від цього казана головним чином і смерділо по селу. Ми підійшли, і Гепард, затримавшись, запитав, де командир. Це тварина навіть не обернулася — буркнув щось у своє вариво й тикнув черпаком кудись уздовж вулиці. Піддав я йому носком чобота під хрестець, він жваво повернувся, побачив нашу форму й відразу встав як покладений. Морда в нього виявилася під стать окоркам, так ще неголена целую тиждень, у дикобраза. — Так де у вас отут командир? — знову запитує Гепард, упершись тростинкою йому в жирну шию під подвійним підборіддям.Дикобраз викотив очі, потьопав губами й просипів: — Винуватий, пан старший наставник… Пан штаб — майор на позиціях… Извольте от по цій вулиці… прямо на окраїні… Прийміть вибачення, пан старший наставник…Він ще щось там сипів і булькав, а з — за рогу факторії выволоклись два нових дикобрази — ще страшнее цього, зовсім уже опудала городні, без зброї, без головних уборів — побачили нас і обімліли по стійці “сумирно”. Гепард тільки подивився на них, зітхнув, та й покрокував далі, постукуючи тростинкою по халяві.Так, вчасно ми сюди приспіли. Ці дикобрази, вони б нам отут навоевали. Усього — Те я тільки трьох поки ще бачив, але вже мене від них нудить, і вже мені ясно, що така от, вибачте на слові, військова частина, з тилової воші збита, так ще наспіх, так ще абияк, всі ці полкові пекарі, бригадні шевці, писарі, інтенданти — ходяче добриво, змащення для багнета. Імперські бронеходы пройшли б крізь них і навіть не помітили б, що отут хтось є. Гуляючи.Отут нас окликнули. Ліворуч, між двома будинками, був натягнутий маскувальний тент і висіла біло — зелена ганчірка на тичині. Медпункт. Ще двоє дикобразів неквапливо копалися в зелених вьюках з медикаментами, а на циновках, кинутих прямо на землю, лежали поранені. Усього поранених було троє; один із забинтованою головою, піднявшись на лікті, дивився на нас. Коли ми обернулися, він знову покликав: — Пан наставник! На хвилиночку, прошу вас!..Ми підійшли. Гепард опустився навпочіпки, а я залишився стояти за його спиною. На пораненому не було видно ніяких знаків розходження, був він у драному, обгорілому маскувальному комбінезоні, розстебнутому на голих волосатих грудях, але по особі його, по скажених очах з обпаленими віями я відразу зрозумів, що це — те не дикобраз, хлопці, ні, цей — зі справжніх. І точно. — Бригад — Єгер барон Трэгг, — представився він. Начебто гусениці брязнули. — Командир окремого вісімнадцятого загону лісових єгерів. — Старший наставник Дигга, — сказав Гепард. — Слухаю тебе, брат — хоробрий. — Сигарету… — попросив барон якимось відразу, що сів голосом.Поки Гепард діставав портсигар, він квапливо продовжував: — Потрапив під вогнемет, обпалило, як свиню… Слава богові, болото поруч, забрався по самі брови… Але сигарети — у кашу… Спасибі…Він затягся, прикривши ока, і зараз же надсадно захекався, весь посинів, засмикався, з — під пов’язки на щоку виповзла крапля крові й застигла. Як смола. Гепард, не обертаючись простягнув до мене через плече руку й клацнув пальцями. Я зірвав з пояса флягу, подав. Барон зробив кілька ковтків, і йому начебто б полегчало. Двоє інших поранених лежали нерухомо — чи те вони спали, чи то вже відійшли. Санітари дивилися на нас боязко. Не дивилися навіть, а так, поглядали. — Славно… — вимовив барон Трэгг, повертаючи флягу. — Скільки в тебе людей? — Чотири десятки, — відповів Гепард. — Флягу залиш… Залиш собі. — Сорок… Сорок Бійцівських Котів… — Кошеняти, — сказав Гепард. — На жаль… Але ми зробимо все, що зуміємо.Барон дивився на нього з — під згорілих брів. В очах у нього було борошно. — Слухай, брат — хоробрий, — сказав він. — У мене нікого не за
лишилося. Я відступаю від самого перевалу, троє доби. Безперервні бої. Крысоеды прут на бронеходах. Я спалив штук двадцять. Останні два — учора… тут, у самої околиці… Побачиш. Цей штаб — майор… дурень і боягуз… стара мізерія… Я його застрелити хотів, але адже жодного патрона не залишилося. Представляєш? Жодного патрона! Ховався в селі зі своїми дикобразами й дивився, як нас випалюють одного за іншим… Про що це я? Де бригада Гагрида? Рація вщент… Останнє: “Тримайся, бригада Гагрида на підході…” Слухай, сигарету… І повідом у штаб, що вісімнадцятого окремого більше немає.Він уже марив. Скажені очі його затяглися каламуттю, мова ледь ворочалася. Він повалився на спину й усе говорив, говорив, бурмотав, хрипів, а скорчені пальці його неспокійно шарили навколо, вцепляясь те в краї циновки, то в комбінезон. Потім він раптом затих на півслові, і Гепард піднявся. Він повільно витягся сигарету, не зводячи око із закинутої особи, клацнув запальничкою, потім нахилився й поклав портсигар разом із запальничкою поруч із чорними пальцями, і пальці жадібно вцепились у портсигар і стисли його, а Гепард, не говорячи ні слова, повернувся, і ми рушили далі.Я подумав, що це, мабуть, милосердно — бригад — єгер знепритомнів саме вчасно. А те довелося б почути йому, що бригади Гагрида теж уже немає. Накрили її в цю ніч на рокаді бомбовим килимом — друга година ми розчищали шосе від уламків машин, відганяючи божевільних, що лізуть під вантажівки, щоб сховатися. Від самого Гагрида ми знайшли тільки генеральський кашкет, зашкарублу від крові… Мене холодом продерло, коли я все це згадав, і я мимоволі глянув на небо й порадів, яке воно низьке, сіре й безпросвітне.Перше, що ми побачили, вийшовши за околицю, був імперський бронеход, що з’їхав з дороги й завалилася носом у сільський колодязь. Він уже охолонув, трава довкола нього була покрита жирною кіптявою, під розкритим бортовим люком валявся дохлий крысоед — усе на ньому згоріло, залишилися тільки руді черевики на потрійній підошві. Гарні в крысоедов черевики. У них черевики гарні, бронеходы, так ще, мабуть, бомбардувальники. А солдати вони, як всім відомо, ні до чого не придатні. Шакали. — Як тобі подобається ця позиція, Гаг? — запитав Гепард.Я оглянувся. Ну й позиція! Я прямо очам своїм не повірив. Дикобрази відрили собі окопи по обох сторони від дороги, посередине галявини між околицею й джунглями. Джунглі стіною стояли перед окопами кроках ну в п’ятдесяти, ніяк не далі. Можеш там нагромадити полк, можеш — бригаду, що хочеш, в окопах про це не довідаються, а коли довідаються, то зробити вже однаково нічого не зможуть. Окопи на лівому фланзі мали позаду трясовину. Окопи на правому фланзі мали позаду рівне поле, на якому раніше було щось посіяне, а тепер усе згоріло. Так — а — А… — Не подобається мені ця позиція, — сказав я. — Мені теж, — сказав Гепард.Ще б! Тут адже була не тільки ця позиція. Тут вдобавок ще були дикобрази. Було їх отут штук сто, не менше, і вони бродили по цій своїй позиції, як по базарі. Одні, виходить, зібравшись кружками, палили багаття. Інші просто стояли, засунувши руки в рукави. А треті бродили. Біля окопів валялися гвинтівки, стирчали кулемети, безглуздо задерши хоботи в низьке небо. Посередине дороги, загрузши в бруді по маточини, ні до села ні до міста перебував ракетомет. На лафеті сидів літній дикобраз — чи те вартовий, чи те просто так присів, утомившись бродити. Втім, шкоди від нього не було: сидів собі й колупав щепочкой у юшці.Киснуло мені стало від усього цього. Эх, будь моя воля — полоснув би я по всьому цьому базарі з кулемета… Я з надією подивився на Гепарда, але Гепард мовчав і тільки водив своїм горбатим носом ліворуч праворуч і праворуч ліворуч.За пролунали розсерджені голоси, і я оглянувся. Під сходами крайнього будинку сварилися два дикобрази. Не поділили вони між собою дерев’яне корито — кожний тяг до себе, кожний вивергав чорну лайку, і от по цимим я б полоснув з особливим задоволенням. Гепард сказав мені: — Приведи.Я миттю підскочив до цим охламонам, стовбуром автомата дав по руках одному, дав іншому, і коли вони вп’ялися на мене, упустивши своє корито, мотнув їм головою убік Гепарда. Не пискнули навіть. Їх обох відразу потім прошибило, як у лазні. Утираючись на ходу рукавами, вони підтюпцем підбігли до Гепарда й застигли у двох кроках перед ним.Гепард неквапливо підняв тростину, примірився, немов у більярд грав, і урізав — прямо по мордах, одному разів і іншому раз, а потім подивився на них, на скотов, і тільки сказав: — Командира до мене. Швидко.Ні, хлопці. Все — таки Гепард