povnij zmist xazyain lazni j gorodu shukshin u m - Шкільний Всесвіт

У суботу, під вечорок, на ослоні перед будинком сиділи два мужики, два сусіди, чекали лазню. Один до іншого прийшов помитися, тому що свою лазню ремонтував. Курили. Було тепло, тихо. По селу палилися лазні: пахнуло гіркуватим лазневим димком. — — — і Кізяки нині не думаєш топтати? — — — і запитав той, котрий прийшов помитися, помоложе, сухий, вилицюватий, смаглявий. — — — і Навіщо вони мені… — — — і ліниво, не відразу відповів той, котрий постарше. Він дивився у вулицю, але нічого там не виглядав, а начебто про щось думав, може, згадував. — — — і А я не знаю, що робити. Топтати, чи що… — — — і Наплавь із острова так драговини. — — — і Не знаю, що робити… Може, щоправда, наплавити. — — — і Звичайно, — — — і Ти будеш плавити? — — — і Я, може, вугілля куплю. Подивлюся. — — — і Напевно, наплавлю. Небажання цими кізяками займатися.Той, що постарше, спокійний, важкий, кинув під ногу недокурок, затоптав. Подивився задумливо в землю й підняв голову… — — — і Хошь розповім, як мене ховати будуть? — — — і Ледве зщулив ока в усмішці. — — — і ПРО! — — — і зачудувався сухий, смаглявий. — — — і Ти що? — — — і Хошь? — — — і А чого ти… помирати — те зібрався? — — — і Так не зібрався. Я туди не кваплюся. Але я в точності знаю, як мене ховати будуть. Розповісти? — — — і В, ялинки зелені! Думки в тебе. Чого ти? — — — і ще запитав того, помоложе. — — — і Виходить, буде так: помер. Ну, обмили — — — і те — рє, лежу у світлиці, руки от так… — — — і Оповідач показав, як будуть руки. Він говорив спокійно, у маленьких розумних очах його мерехтіла веселинка. — — — і Дружина плаче, детишки теж… Люди коштують. Ти, наприклад, коштуєш і думаєш: “Цікаво, покличуть на чи поминки ні?” — — — і Ну, слухай! — — — і образився смаглявий. — — — і Чого вуж так? — — — і Я в жарт, — — — і сказав оповідач. І продовжував знову серйозно: — — — і Ти будеш стояти й думати: “Чого це Колька загнувся? Коли — небудь і я теж так…” — — — і Так усі думають. — — — і Дружина буде голосити: “Так рідний ти наш, так на кого ж ти нас залишив?! Так ненаглядний ти наш, так сокіл ти наш ясний”. Сроду таких слів не говорять, а як помре людина, так починають: “сокіл”, “голуб”.,, Чому так? — — — і Ну, напоследок — те не шкода. А ще присуджують: “ноженьки”, “рученьки”, “голівонька”. “Ох, так відходив ти своїми ноженьками по цій горенке”. А в кого є сорок п’ятий розмір — — — і теж ноженьки! — — — і Це тому, що в цей момент шкода. Кого жалують, той здається маленьким. — — — і Ну а далі? — — — і Далі понесли ховати. Оркестр у місті найняли за шістдесят рублів. Отут, виходить, скинутся: тридцять рублів сама заплатить, тридцять — — — і з моїх вичавить, А навіщо він мені чорт потрібний, оркестр? Я ж його однаково не чую. — — — і Друг перед іншому вихваляються. Одні схоронили з оркестром, інші, дивлячись на них, теж. Краще б ці гроші на поминки пустити… — — — і В, я й говорю: хто про що, а ти про поминки. — — — і Оповідач засміявся неголосно. Молодий не засміявся. — — — і Але коли сядуть і добре пом’януть — — — і поговорять про покійного, повспоминают — — — і це ж дорожче, ніж один раз пройдуть пограють. Ну й що пограли? Ти ж сам говориш: “Навіщо він мені?” — — — і Отут справа не в небіжчику, а в живі. Їм же теж треба показати, що вони… поважали покійного, цінували. Виходить, їм ніяких грошей не шкода… — — — і Не шкода! Що, у твоєї дружини шістдесятьох рублів не найдеться? — — — і Найдеться. Ну й що? — — — і Чого ж вона буде із твоєї рідні тридцять рублів вичавлювати на оркестр? Заплати сама, і всі, раз поважаєш. Чого отут скидатися — те? — і Я ж не скажу їй із труни: “Заплати сама!” — — — і Із труни… Вони при живих — те що хочуть, то й роблять. Влада дали! Моєму дівчиську треба ока закопувати, ока щось розболілися… Ну, та плаче, звичайно, коли їй капають, — — — і боляче. А моя дурка репетує на неї. Я осадив разок, вона на мене, А в мене вся душа перевертається, коли дівчисько плаче, я не можу. — — — і Але капати — те треба. — — — і Так капати — те капай, навіщо лаятися — те на неї? Їй і так боляче, а ця репетує коштує “не плач!”. Як же не плакати? — — — і Так… — — — і Миколі, оповідачеві, полювання далі розповідати, як його будуть ховати. — — — і Ну, слухай. Принесли на могилки, ямка вже готова… — — — і Ямку — Те я копати буду. Я всім копаю. — — — і Напевно… — — — і Я Стародубову Юхимові копав… Так не просто одну могилку, а збоку ще для баби його підкопував. А вони мене навіть на поминки не покликали. Головне, я ж сам напросився копати — те: я любив старого. І не покликали. Зрозумів? — — — і Ну, вони здалеку приїхали, син — те з дочкою, чого вони отут знають: хто копав, хто не копав… — — — і Ті не знали, а що,