povnij zmist vtecha rogatix vikingiv krapivin u p chast 1 - Шкільний Всесвіт

Про вікінгів розповів мені Сережка Волошин, розважливий і спокійний

чоловік дванадцяти років. Я жив тоді в підмосковному містечку, і Сережка був моїм сусідом. Вулиця наша називалася Кріпосна. Справа в тому, що за давніх часів, коли по полях шустали орди кочівників, тут стояла міцність. Невелика, дерев’яна, із бревенчатыми восьмикутними вежами. Потім вона згоріла. Залишився тільки земляний вал так яр, що раніше був кріпосним ровом. Так ще назва вулиці нагадувало про старовину. Вал густо поростив кульбабами. У яру росла кропива, булькав струмочок і жили бабки й жаби. На Кріпосній вулиці жили хлопчиська. Звичайно, були там і дорослі, але мовлення головним чином піде про хлопчиськ. Вулиця була широка, але тиха. Машини по ній не ходили, тому що вона впиралася в яр. Дорога заросла, і навіть крізь вузький асфальтовий тротуар пробивалися лопухи. Будиночки ховалися в палісадниках з бузком. Самі розумієте, що така вулиця — — — і рай для футболістів. Сережка вертався пізно ввечері й на кухні, стримано крекчучи, починав заклеювати пластиром садна на ногах. — — — і Ну й побоїща у вас, — — — і сказав я один раз. — — — і Щораз із мітками приходиш. Сережка, витягнувши шию, намагався облать осаженный лікоть. — — — і Подумаєш… побоїща, — — — і відповів він. — — — і Які це… побоїща… Нісенітниця… От торік… І, лнув, нарешті, лікоть, повідав цю історію. Наприкінці червня їх залишилося п’ятеро. Майже всі “овражники” — — — і хлопці із цього кінця — — — і роз’їхалися хто куди: у табір, до бабусь, на південь, а один навіть у тайгу з батьком — геологом. А компанії Тольки Самохіна ніхто не роз’їхався. Або зговорилися, або випадково так вийшло, але їх як було, так і залишилося шістнадцять, не вважаючи всякої дрібноти. У Сережки і його друзів ніколи не було міцного миру з Толькиной компанією. Хто отут винуватий, сказати нелегко. Однак усі відзначали, що Самохин — — — і людина уїдливий і злобливий. Він до усім чіплявся й ніколи нічого не прощав. Сережці він, видно, не міг простити, що той не підкоряється. Не вважає його, Тольку, за командира в тутешніх місцях, а сам має “армію”. Правда, Сережкина армія була не така більш і войовнича, але поки вона була в зборі, могла постояти за себе. І раптом неприємність — — — і роз’їхалися! Ті, хто залишився, жили в одному дворі. У двоповерховому будинку — — — і хлопчиська, а в маленькому, у глибині двору, — — — і дівчисько Вікторія. Або попросту Вика. Однокласниця Сергія. Вікині батьки були мандрівники. Вони не піднімалися на сніжні вершини, не шукали рудні поклади й не розкопували в пісках древні міста, вони просто їздили. Кожна відпустка вони проводили з туристичними групами те на Чорному морі, то в Ленінграді, то на Волзі. А виховувати Вику запрошували папину сестру Ніну Валерьевну. Ніна Валерьевна була худа, довгоноса й сумна жінка. Те, що вона важко хвора, малося на увазі саме собою. Це всі знали, коли ще Вікторії на світі не було. А якщо хто — небудь спохвачувався й намагався довідатися про її хвороби докладніше, Ніна Валерьевна повільно й виразно піднімала ока на нечему. “Як же вам не соромно? — — — і говорив цей погляд. — — — і Мучити бідну жінку, жнь якої висить на павутинці!” И нечемі ставало соромно. Щоб навколишні не забували про її страждання, Ніна Валерьевна постійно повідомляла: “Ах, як у мене болить голова”. Фразу цю вона проносила регулярно через кожні чотири з половиною мінути. Те, що їй доводиться виховувати Вику, Ніна Валерьевна вважала подвигом. Вона так і говорила: “Сподіваюся, люди коли — небудь зрозуміють, який подвиг я роблю”. Може бути, Вікині батьки це розуміли, але вони були далеко. А Вика не розуміла. — — — і Про — Риа — А! — — — і на іноземний манер голосила по вечорах Ніна Валерьевна. — — — і Пора додому! Чуєш?! Всі нормальні діти вже сплять! Уик… (ах, як у мене болить голова!)… ториа! Не змушуй мене знову приймати валокордин! — — — і Виходить, я ненормальна? — — — і шепотіла в якому — небудь укритті Вика. — — — і Ну й відмінно. Тоді ми ще погуляємо. Ага, хлопчики? Як всі нормальні дівчиська, Вика ганяла із хлопцями футбол, часом билася, поринала з напівзатопленої баржі й ніколи не забувала, що вона дівчинка. Досить часто Вика з’являлася у дворі в модному сарафані або платті й питально поглядала на хлопців. Хлопчиська розуміли девчоночью слабість і стримано хвалили обнову. Плаття й сарафани Вікторія кроїла торішніх туристських убрань матері й шила на розхлябаній швейній машинці, що постійно ламалася. Лагодили машинку брати Доріни. Брати були блнецы. Але нітрохи не схожі. І це, мабуть, добре. Говорять, однакові блнецы не вміють жити мирно, а білявий Стасик і худий темноволосий Борька жили душу в душу. І захоплення в Доріних були однакові. Найбільше вони любили книжки про техніку й роботів. Удома в них був механічний кіт для лову мишей, кликали його Меркурій. Правда, ні однієї миші він не піймав, зате кидався під ноги гостям і вистачав їх за черевики залізними щелепами… Ще в цій компанії був першокласник Джонни. Вірніше, навіть не першокласник. У школу він лише збирався, а поки ходив в “подготовишку” — — — і саму старшу групу дитсадка. Але адже ті, хто, наприклад, тільки перейшов у п’ятий клас, відразу називають себе п’ятикласниками, не чекаючи нової осені. От і Джонни не став чекати. Ім’я Джонни було несправжнє. Взагалі — Те його кликали Женька. Але Женькин мова мала маленьку чудність: не вміла вимовляти букву “Ж”. Виходило “ДЖ”. Замість “залізо” Женька говорила “джелезо”, замість “шахрай” — — — і “джулик”. І себе називав Дженькой. Але що за ім’я — — — і Дженька! От і переробили в Джонни. Детсадовскую жнь і порядки Джонни холодно нехтував. Він відмінно вмів читати, знав, як улаштовані космічні ракети й электропробки, і терпіти не міг усякі хороводи й ” гусаки — лебеді”. У групу Джонни був у вицвілій футболці й порваних техаських штанях з мордатим ковбоєм на задній кишені. “Техасы” підмітали бахромою паркет і порошили, як мотоцикл на сільській вулиці. Виховательку Віру Сергіївну цей костюм доводив до істерики, але Джонни залишався спокійний. По — перше, Віра Сергіївна була його двоюрідною сестрою, по — друге, він ніколи не принижувався до суперечок з начальством. Якщо жнь у групі ставала нестерпної, він просто брав під мишку “Казки братів Гримм” і йшов до малят. Малята дивилися на Джонни, як новобранці на прославленого генерала. А їхня вихователька на нього ледве не молилася: Джонни бавлял її від багатьох турбот. Хлопців молодшої й середньої групи Джонни любив. Звичайно, вони були народ неосвічений, але це по малолітству, а не по дурості. І носів вони не задирали. А як вони слухали казки! Малята вірили в Джонни й ледве що — — — і бігли до нього. І в ту неділю, коли вікінги зробили перший злочин, два п’ятирічних гінці відшукали Джонни. А Джонни відшукав друзів. Сережка, Вікторія, Стасик і Борька сиділи на верхній поперечині забору, що називалася “сідало”. Це було їхнє улюблене місце. Вони сиділи й ледарювали. Хмурий Джонни вліз на сідало й повідомив: — — — і Самохин знову пиратничает… — — — і Що? — — — і напружиненно перепитав Сергій? — — — і Наробили всякої зброї й на всіх лізуть. У Митьки Волкова й Павлика Гаврина греблю зламали. Вони її в яру на струмку робили, а вони розтоптали. — — — і Шакали! — — — і щиро сказала Вика. — — — і Знайшли на кого нападати! Сережка прищулився й повільно проніс: — — — і Думають, якщо Санька виїхав, Митьку можна зачіпати… Санька був братом п’ятирічного Митьки й приятелем Сергія. — — — і Пішли, поговоримо з ними, — — — і діловито запропонував Борис. — — — і Їх шістнадцять, — — — і сказав Джонни. — — — і Й мечі, і щити, і списа. От вони незабаром тут проходити будуть, побачите. І правда, через мінуту пролунав дружний тупіт і бренькіт. Тупотіла Толькина компанія, а бриньчали збруя. — — — і Укройсь, — — — і веліла Сережка. Вони стрибнули із забору й прильнули до щілин. По дорозі йшло грізне військо. Незвичайний був у війська лад. Спереду йшов одна людина, за ним дві — — — і пліч — о — пліч, потім шеренги трьох, за нею — — — і чотирьох. А далі знову йшли три, два й один. Виходив гострий чотирикутник — — — і ромб. Кожний воїн тримав величезний, як циркова афіша, щит, що закривав хазяїна від щиколоток до плечей. Всі щити замикалися краями й оперізували лад, як суцільна броня. Але удивительней усього виявилися шоломи. Чого тут тільки не було! Іржаві каски, каструлі із прорізами для очей, ковпаки від автомобільних фар, алюмінієві тазики. І кожний шолом був з рогами! Рога залізних трубок, дроту, жерсті — — — і припаяні, приклепані, прикручені — — — і стирчали грізно й зухвало. Самохин ішов першим. На ньому блискав нікельований чайник. З носика чайника вийшов відмінний ріг. Другий ріг — — — і такої ж — — — і був припаяний з іншої сторони. Кришка, видно, теж була припаяна. Чайник закривав особу до підборіддя. На блискучому металі чорніли прорізу для очей. Над щитами, над шоломами гордо піднімалися списи. Мачульні хвости й строкаті прапорці розвівалися в наконечників. — — — і Ну й череда, — — — і сказала Вика. — — — і Сміх сміхом, а не підступишся, — — — і заперечив Борька. — — — і Навіть рогаток не прошибиш. У середині будуючи, за щитами, дробно стукав металевий барабан. — — — і Зрозуміло, — — — і зло

сказала Сережка. — — — і Начитався Самохин про вікінгів. Є така книжка — — — і “Чорний ярл”. Чули, хто такі вікінги? Це морські бурлаки були, начебто піратів. Давно ще. Вони в Скандинавії жили, де зараз Швеція й Норвегія… У пішому ладі вони завжди таким ромбом ходили. Закриються із чотирьох сторін щитами, і не підступишся. І шоломи в них рогаті були, щоб страх наганяти. — — — і Ну й страх! Потіха одна! — — — і голосно заявила Вика. — — — і Щось ви сполотніли, хлопчики. Животи в порядку? — — — і Уикториа — А! — і укорненно простягнув Стасик. — — — і Навіщо ти так говориш? Не змушуй нас приймати валеріанку. — — — і А ярл — — — і це хто? — — — і запитав Борис. — — — і Це значить вождь, — — — і пояснив Сережка. — — — і Начебто князя. — — — і Він негр? — — — і поцікавився Джонни. — — — і Чому? — — — і Ну, раз чорний! — — — і Так це прізвисько. Теж для страху. — — — і А ярла в чайнику ми теж боїмося? — — — і запитала Вика. — — — і Ми його ввечері піймаємо, — — — і вирішив Сережка. — — — і Коли буде без чайника. Тольку Самохіна друзі зустріли у входу в літній кінотеатр. Толька хотів потрапити на двухсерийный фільм про три мушкетерів. Але не потрапив. Його пригорнули спиною до ґратчастої огорожки, над якою піднімалася триметрова фанерна афіша. На афіші д’артаньян спритно розкидав довгою рапірою цілий взвод кардинальських гвардійців, але Тольке від цього було не легше. — — — і Поговоримо? — — — і сказала Сережка. — — — і Четверо на один? — — — і сказав Толька. — — — і А хіба багато? — — — і уїдливо запитала Вика. — — — і Вас — Те скільки було, коли греблю у двох малят роздавили? — — — і Ми? Роздавили? — — — і А не давили, так? — — — і Ми по ній тільки через струмок пройшли! У нас на тій стороні тактичні заняття були! Ми що, знали, що вона зламається? — — — і Думати треба було, — — — і наставительно сказав Борька. — — — і Головою, — — — і додав Стасик. — — — і А в нього не голова, — — — і проніс дотепний Джонни. — — — і В нього джестянка з рогами. — — — і Ти мої роги не торкни, — — — і похмуро сказав проводир вікінгів. — — — і Можна й поторкати, — — — і помітила Сережка. — — — і Четверо на один? — — — і П’ятеро!! — — — і здійнявся уражений Джонни. Тільки зараз він зрозумів, що Самохин не бажає його навіть уважати. — — — і От як вправлю по юшку! — — — і Комашка, — — — і сказав вікінг. — — — і Вправ. Джонни замружився й “вправив”… Загалом, Самохин вирвався оточення пом’ятий і скуйовджений. Напевно, хотілося йому заревіти. Але він не заревів. Він, часто дихаючи, сказав далечіні: — — — і Ну, побачимо ще! Не буде вам жни тепер ні вночі, ні вдень. Друзі заклопотано мовчали й не дивилися один на одного. — — — і От що, люди, — — — і заговорив нарешті командир Сережка. — — — і Давайте — Ка тупотіти на свою територію. І скоріше. Корисне це буде справа. Він виявився прав. Ледь укрилися у дворі, як Джонни вестил з “сідала”: — — — і Йдуть! Усе забралися на поперечину. Супротивник рухався в бойовому порядку. Розмірно колихалися списи, і дзвякало залізо. — — — і Красиво йдуть, чорти, — — — і з подихом сказав Сережка. Напевно, все — таки заздрив, що немає в нього такої могутньої армії. — — — і Ну й краса! Поначіпляли утильсировину… — — — і відгукнулася Вика. Вікінги наближалися. Толька йшов спереду. Рогатий чайник його спалахував на вечірнім сонці. Промені відскакували від нього, як жовтогарячі стріли. Праворуч і за командиром крокував вірний ад’ютант Вовк Пісків на прізвисько Піскар. Втім, що знають люди затверджують, що прізвисько це треба писати через “И”, тому що воно не від прізвища, а від Вовкиной писклявости. Піскар (або Пискарь) теж був у чайнику, тільки не в блискучому, а в емальованому. Кришки в чайника не було, і в круглому отворі стирчав білявий чуб. Лад вікінгів зупинився, націлившись вістрям на забір. — — — і Ну, чого розсілися, як курки? — — — і глухо запитав Самохин — під шолома. — — — і Йдіть, поговоримо. — — — і Сіно до корови не ходить, — — — і сказала Сережка. — — — і Труси, — — — і заявив Толька, презирливо дивлячись крізь прорізи. — — — і Це вам не п’ятеро на один. Джонни гордо посміхнувся. — — — і Й не шістнадцять на двох малят, — — — і сказала Вика. — — — і Піскар, давай, — — — і наказавши Самохин. Ад’ютант вийшов ладу й приблился до забору. Тонким голосом він відрапортував: — — — і Повідомляємо вам усім смертельну війну до повної перемоги, щоб не було вам ніде проходу! — — — і Всі? — — — і запитала Сережка. — — — і Всі, — — — і сказав, Піскар і нерішуче оглянувся на ярла. — — — і Оголосив — — — і й котися звідси, — — — і запропонувала Сережка. — — — і Сам котися, — — — і відповів Піскар, тому що наказу відступати не було. Джонни спритно плюнув, цілячис