povnij zmist voskresinnya tolstoj l n 1 32 - Шкільний Всесвіт

ЧАСТИНА ПЕРША Матф. Гл. XVIII. Ст. 21. Тоді Петро приступився до нього й сказав: господи! скільки разів прощати братові моєму, согрешающему проти мене? до семи чи раз? 22. Ісус говорить йому не говорю тобі: до семи, але до седмижды сімдесятьох разів.Матф. Гл. VII. Ст. 3 И що ти дивишся на сучок в оці брата твого, а колоди у твоєму оці не почуваєш?Іоанн. Гл. VIII. Ст. 7 …хто з вас без гріха, перший кинь на неї камінь.Лука. Гл. VI. Ст. 40 Учень не буває вище свого вчителя; але й удосконалившись, буде всякий, як учитель його. Iкак не намагалися люди, зібравшись в одне невелике місце кілька сотень тисяч, спотворити ту землю, на якій вони жалися, як не забивали каменями землю, щоб нічого не росло на ній, як ні счищали всяку травичку, що пробивається, як не диміли кам’яним вугіллям і нафтою, як не обрізували дерева й не виганяли всіх тварин і птахів, — весна була весною навіть і в місті. Сонце гріло, трава, оживаючи, росла й зеленіла скрізь, де тільки не зіскребли неї, не тільки на газонах бульварів, але й між плитами каменів, і берези, тополи, черемшина розпускали свої клейкі й пахучі листи, липи надували бруньки, що лопалися; галки, горобці й голуби по^ — весняному радісно готовили вже гнізда, і мухи дзижчали в стін, пригріті сонцем. Веселі були й рослини, і птаха, і комахи, і діти. Але люди — більші, дорослі люди — не переставали обманювати й мучать себе й один одного. Люди вважали, що священно й важливо не цей весняний ранок, не цю красу миру божия, дана для блага всіх істот, — краса, що розташовує до миру, згоді й любові, а священно й важливо те, що вони самі видумали, щоб панувати друг над іншому.Так, у конторі губернської в’язниці вважалося священним і важливим не те, що всім тваринам і людям дані розчулення й радість весни, а вважалося священним і важливим те, що напередодні отримана була за номером з печаткою й заголовком папір про те, щоб до дев’яти годинників ранку були доставлені в нинішній день, 28 — го квітня, три, що втримуються у в’язниці підслідні арештанта — дві жінки й один чоловік. Одна із цих жінок, як найважливіша злочинниця, повинна була бути доставлена окремо. І от, на підставі цього приписання, 28 — го квітня в темний смердючий коридор жіночого відділення, о восьмій годині ранку, увійшов старший наглядач. Слідом за ним увійшла в коридор жінка зі змученою особою й кучерявими сивими волоссями, одягнена в кофту з рукавами, що обшитыми галунами, і підперезану поясом із синім кантом. Це була наглядачка. — Вам Маслову? — запитала вона, підходячи із черговим наглядачем до однієї із дверей камер, що відчинялися в коридор.Наглядач, гримлячи залізом, відімкнув замок і, розчинивши двері камери, з якої заюшив ще більш смердючий, чим у коридорі, повітря, крикнув: — Маслова, у суд! — і знову причинив двері, чекаючи.Навіть на тюремному дворі було свіже, живлюще повітря полів, принесений вітром у місто. Але в коридорі було обтяжуюче тифозне повітря, просочений заходом випорожнень, дьогтю й гнили, що негайно ж приводив у зневіру й смуток усякого знову, що приходив людини. Це випробувала на собі, незважаючи на звичку до дурного повітря, що прийшла знадвору наглядачка. Вона раптом, входячи в коридор, відчула утома, і їй схотілося спати.У камері чутна були суетня: жіночі голоси й кроки босих ніг. — Живей, що ль, повертайся там, Маслова, говорю! — крикнув старший наглядач у двері камери.Мінути через дві із дверей бадьорим кроком вийшла, швидко повернулася й стала поруч наглядача невисока й дуже полногрудая молода жінка в сірому халаті, надягнутому на білу кофту й на білу спідницю. На ногах жінки були полотняні панчохи, на панчохах — острожні коти, голова була зав’язана білою косинкою, з — під якої, очевидно навмисне, були випущені колечка кучерявих чорних волось. Вся особа жінки бути тої особливої білизни, що буває на особах людей, проведших довгий час узаперті, і яка нагадує паростки картоплі в підвалі. Такі ж минулого й невеликих широких рук і біла повна шия, видневшаяся через великий комір халата. В особі цьому вражали, особливо на матовій блідості особи, дуже чорні, блискучі, трохи припухлі, але дуже жваві очі, з яких один косив небагато. Вона трималася дуже прямо, виставляючи повні груди. Вийшовши в коридор, вона, небагато закинувши голову, подивилася прямо в очі наглядачеві й зупинилася в готовності виконати все те, що від її зажадають. Наглядач хотів уже замкнути двері, коли звідти висунулася бліда, строга, зморшкувата особа простоволосої сивої баби. Баба початку щось говорити Масловой. Але наглядач надавив двері на голову баби, і голова зникла. У камері за
реготав жіночий голос. Маслова теж посміхнулася й повернулася до зарешетенному маленького оконцу у двері. Баба з тої сторони прильнула до оконцу й хрипким голосом проговорила: — Пущі всього — зайвого не висловлюй, стій на одному, і шабаш. — Так уже одне б що, гірше не буде, — сказала Маслова, труснувши головою. — Відомо, одне, а не два, — сказав старший наглядач із начальницькою впевненістю у власній дотепності. — За мною, марш!Видневшийся в оконце очей баби зник, а Маслова вийшла на середину коридору й швидких дрібних кроків пішла слідом за старшим наглядачем. Вони спустилися долілиць по кам’яним сходам, пройшли мимо ще більш, ніж жіночі, смердючих і гучних камер чоловіків, з яких їх скрізь проводжали ока у кватирках дверей, і ввійшли в контору, де вже стояли два конвойних солдати з рушницями. писар, Що Сидів там, дав одному із солдатів просочену тютюновим димом папір і, указавши на арештантку, сказав: — Прийми.Солдат — нижегородський мужик із червоним, поритим оспою особою — поклав папір за обшлаг рукава шинелі й, посміхаючись, підморгнув товаришеві, широкоскулому чувашину, на арештантку. Солдати з арештанткою спустилися зі сходи й пішли до головного виходу.У двері головного виходу відчинилася хвіртка, і, переступивши через поріг хвіртки на двір, солдати з арештанткою вийшли з огорожі й пішли містом посередине брукованих вулиць.Візники, крамарі, куховарки, робітники, чиновники зупинялися й із цікавістю оглядали арештантку; інші погойдували головами й думали: “От до чого доводить дурне, не таке, як наше, поводження”. Діти з жахом дивилися на розбійницю, заспокоюючись тільки тим, що за нею йдуть солдати й вона тепер нічого вже не зробить. Один сільський мужик, що продало вугілля й напившийся чаю в трактирі, підійшов до неї, перехрестився й подав їй копійку. Арештантка почервоніла, нахилила голову й щось проговорила.Почуваючи спрямовані на себе погляди, арештантка непомітно, не повертаючи голови, косилася на ті, хто дивився на неї, і це звернене на неї увага веселила її. Веселив її теж чистий, порівняно з острогом, весняне повітря, але боляче було ступати по каменях відвиклими від ходьби й взутими в незграбні арештантські коти ногами, і вона дивилася собі під ноги й намагалася ступати якнайлегше. Проходячи повз борошняну крамницю, перед якою ходили, перекачуючись, ніким голуби, що кривдяться не, арештантка ледве не зачепила ногою одного сизяка; голуб спурхнув і, тріпотячи крильми, пролетів повз саме вухо арештантки, обдавши її вітром. Арештантка посміхнулася й потім важко зітхнула, згадавши своє положення. IIистория арештантки Масловой була дуже звичайна історія. Маслова була дочка незаміжньої двірської жінки, що жила при своїй матері — скотарці в селі у двох сестер — панянок поміщиць. Незаміжня жінка ця родила щороку, і, як це звичайно робиться по селах, дитини хрестили, і потім мати не кормила небажано з’явилося непотрібного й дитини, що заважало роботі,, і він незабаром умирав від голоду.Так умерло п’ять дітей. Всіх їх хрестили, потім не годували, і вони вмирали. Шоста дитина, прижита від проїзного цигана, була дівчинка, і доля її була б та ж, але трапилося так, що одна із двох старих панянок зайшла в скотну, щоб висловити догану скотаркам за вершки, що пахнули коровою. У скотній лежала породілля із прекрасною здоровою дитиною. Стара панянка висловила догану й за вершки й за те, що пустили жінку, що народила, у скотну, і хотіла вже йти, як, побачивши дитинчати, розчулилася над ним і викликалася бути його хресною матір’ю. Вона й охрестила дівчинку, а потім, жалуючи свою хрещеницю, давала молока й грошей матері, і дівчинка залишилася жива. Старі панянки так і називали її “урятованої”.Дитині було три роки, коли мати її занедужала й умерла. Бабка — Скотарка тяготилася внучкою, і тоді старі панянки взяли дівчинку до себе. Чорноока дівчинка вийшла незвичайно живаючи й миленька, і старі панянки утішалися нею.Старих панянок було два: менша, подобрее — Софія Іванівна, вона — те й хрестила дівчинку, і старша, построже — Марья Іванівна. Софія Іванівна наряджала, учила дівчинку читати й хотіла зробити з ніс вихованку. Марья Іванівна говорила, що з дівчинки треба зробити робітницю, гарну покоївку, і тому була вимоглива, карала й навіть бивала дівчинку, коли бувала не в дусі. Так між двох впливів з дівчинки, коли вона виросла, вийшла напівпокоївка, напіввихованка. Її й кликали так середнім ім’ям — не Катька й не Катенька, а Катюша. Вона шила, забирала кімнати, чистила крейдою образа, жарила, молола, подавала кава, робила дрібні постиру