povnij zmist volodar mux golding u 1 11 - Шкільний Всесвіт

Глава перша. МОРСЬКИЙ Рогсветловолосый хлопчик тільки що здолав останній спуск зі скелі й тепер пробирався до лагуни. Шкільний светр він зняв і волочив за собою, сіра рубашечка на ньому змокла, і волосся налипнули на чоло. Шрамом довга смуга, що урізалася в джунглі, порушенного лісу тримала жару, як лазня. Він спотикався об ліани й стовбури, коли якийсь птах жовто — червоним спалахом зметнулася нагору, голосячи, як відьма; і на її лемент луною відгукнувся інший. — Агов, — був цей лемент, — перегоди — ка!Кущі біля просіки здригнулися, обсипаючи гримучий град крапель. — Перегоди — Ка, — сказав голос. — Заплутався я.Світловолосий хлопчик зупинився й підтяг гольфи автоматичним жестом, на секунду околицям Лондона, що вподібнили джунглі.Голос заговорив знову: — Рушити не дають, ух і цопкие вони!Той, кому належав голос, задом вибирався з кущів, із працею видираючи в них свою брудну куртку. Пухкі голі ноги коліньми застрягли в шипах і були всі роздряпані. Він нахилився, обережно відчепив шипи й повернувся. Він був нижче світлого й дуже товстий. Зробив крок, намацавши безпечну позицію, і глянув крізь товсті окуляри. — А де ж дядько, що з мегафоном?Світлий покачав головою: — Це острів. Так мені принаймні здається. А там риф. Може, навіть отут взагалі дорослих немає.Товстий оторопів: — Був же льотчик. Правда, не в пасажирському відсіку був, а спереду, у кабіні.Світлий, сощурясь, озирав риф. — Ну, а хлопці? — не вгамовував товстий. — Вони ж, деякі — те, адже врятувалися? Адже ж правда? Так адже?Світлий хлопчик пішов до води як можна непринужденней. Легко, без натиску він давав зрозуміти товстому, що розмова кінчена. Але той заспішив слідом. — И дорослих, їх отут зовсім немає, так? — Імовірно.Світлий вимовив це похмуро. Але негайно його здолав захват справдженої мрії. Він устав на голову посередині просіки й у весь рот посміхався перекинутому товстому. — Без усяких дорослих!Товстий міркував з мінуту. — Льотчик цей…Світлий скинув ноги й сіл на распаренную землю. — Напевно, нас висадив, а сам полетів. Йому отут не сісти. Колеса не встануть. — Нас підбили! — Ну, він — те повернеться ще, як миленький!Товстий покачав головою: — Ми коли спускалися, я — це — у вікно дивився, а там горіло. Наш літак з іншого краю горів.Він блукав поглядом по просіці. — Це все від фюзеляжу.Світлий потягнувся рукою й пощупав раскромсанный край стовбура. На мгновенье він зацікавився: — А що з ним стало? Куди він дівся? — Хвилями сволокло. Ишь, небезпечно — те як, дерева всі переломаты. Але ж там мабуть хлопці були ще.Він помовчав небагато, потім зважився. — Тебе як кликати? — Ральф.Товстий чекав, що його у свою чергу запитають про ім’я, але йому не запропонували знайомитися; світлий хлопчик, що назвався Ральфом, посміхнувся розсіяно, устав і знову рушив до лагуни. Товстий ішов за ним по п’ятах. — Я от думаю, отут ще багато наших. Ти як — видал кого?Ральф покачав головою й прискорив крок. Але наскочив на гілку й з гуркотом шльопнувся.Товстий стояв поруч і дихав, як паровоз. — Мені моя тітка не веліла бігати, — пояснив він, — тому що в мене астма. — Аси — Ма — Какассыма? — Ага. Задихаюся я. У мене в одного з усією школи астма, — сказав товстий не без гордості. — А ще я окуляри із трьох років ношу.Він зняв окуляри, простягнув Ральфу, моргаючи й посміхаючись, а потім прийнявся їх протирати забрудненою курткою. Раптом його розпливчасті риси змінилися від болю й зосередженості. Він утер піт із щік і скоріше начепив окуляри на ніс. — Фрукти ці…Він кинув поглядом по просіці. — Фрукти ці, — сказав він. — Начебто я…Він поправив окуляри, метнувся в сторонку й присів навпочіпки за поплутаним листям. — Я зараз…Ральф обережно вивільнився й пірнув під гілки. Сопенье товстого негайно залишилося в нього за спиною, і він поспішив до останнього заслону, що отгораживали його від берега. Переліз через повалений стовбур і разом опинився вже не в джунглях.Беріг був весь опушений пальмами. Вони стояли, хилилися, никнули в променях, а зелене оперенье висіло в стофутовой височіні. Під ними росла жорстка трава, спучена вивернутими коріннями, валялися гнилі кокоси й те отут, те там пробивалися новонароджені паростки. Позаду була тьма лісу й світлий проріз просіки. Ральф завмер, забувши руку на сірому стовбурі, і жмурячись дивився на блискаючу воду. Там, напевно, у відстані милі куйовдилася в коралового рифа біла кипень прибою й далі темною синню стелилося відкрите море. У нерівній дузі коралів лагуна лежала тихо, як гірське озеро — різноманітно синє, і тенисто — зелене, і лілувате. Смужка піску між пальмов