povnij zmist virsha flyakiv n m 1 4 - Шкільний Всесвіт

ХВИЛІ Й СКЕЛІ

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

ЕЛЕГІЯ..братові Алику

Стукнув по кишені — не дзенькає.

Стукнув по іншому — не чути.

У комунізм — безхмарний зеніт –

полетіли мыслиотдыхать.

Але опам’ятаюся,і вийду за поріг,

і піду на вітер, на укіс –

про сум пройдених доріг

шелестіти залишками волось.

Пам’ять відбивається від рук,

молодість іде з — під ніг.

Сонечко описує коло –

жизненныйотсчитываетсрок…

Ленінград,

березень, 1962

Варіанти : 1 2

САЛЮТ МОРЮ

В ОКЕАНІ

Заляпана крупнои рубання, і рында,

але румб відправлення даний, –

і тральщик тралфлотатреста “Севрыба”

пішов промишляти в океан.

Подумаєш, риба!Подумаєш, рубання!

Як усякий справдешній матрос,

я хрипнуло лаявся.І хлюпотів, як шлюпка,

сердитий застуджений ніс.

Від імені трестатреске мелюзговой

уражав я:” — Що, здохла вже?”

На встречныезлыесуда без улову

кричав я:” — Агов ви, на баржі!”

А хвилі,як мускули,взмыленно,п’яно,

буграми в багряних тонах

ходили по нервовим грудям океану,

і нерпи поринали у хвилях.

И довго,і хижо,прагнучи поживиться,

із кричущою, голодною тугою

летіли большиеклювастыептицы

за судном, щопропахнуло тріскою!

Ленінград,

липень, 1961

Варіанти : 1

ФІАЛКИ

Я в фуфаечке брудної

ішов по насипі молу.

Раптом звідкись жагуче

стала кликати радіола:”Купите фіалки,от фіалки лісові.Купите фіалки,вони немов живі…”

..Як я рвався на море!

Кинув будинок нерозважливо.

И в моряцькій конторі

усе просився на судно –

на буксир, на чи баржу…

Але нетверезі, із кренцем,

моряки хохотнули

і назвали дитиною!

Так навіщо мою душу

так хвиля хвилювала,

посилаючи на сушу

бризи швидкого шквалу?

Крім моря й неба,

крім мокрого молу

треба хліба мені, хліба!

Замовчи, радіола…

Сіл я в білий автобус,

у білий, теплий, гарний.

Там вертілася, як глобус,

голова контролерки.

Назвала хуліганом,

Назвала мене фруктом.

Як все це погано!..

Эх, кондуктор, кондуктор!

Ти не вимагай квитка,

відвези на товкучку.

Я, як мамі, за це

поцілую Вам ручку!

..От ходжу я, де лайка,

де торгівля по колу,

де штовхають один одного,

і “штовхають” один одному.

Рвуть за кожну гайку –

росіянин, німець, естонець!..

О.. Купите фуфайку.

Я віддам — за червінець…

Ленінград,

березень, 1962

Я весь у мазуті,весь у тавоті,

зате працюю в тралфлоте!

..Сумно співала радіола:

кликала до любові,у захід,у затишок!..

На камені полум’яного молу

матроси вийшли з кают.

Вони з рідними цілувалися.

Здував рубахимокрый норд.

Суду гуділи, надривалися,

матросів вимагаючи на борт…

И от знову — свята справа:

знову аврал, гарячий і грубий…

И шкерщик всталу рыбодела,

і встав матрос — головоруб…

Ми всю трескусдадим народу,

ми план зуміємо перекрити!

Ми терпимо підлу погоду,

ми продовжуємо плисти й плисти…

..Я юний сынморских факторій –

хочу,щоб вічно шторм звучав,

щоб для отважныхвечно — море,

а для утомлених — свій причал…

Ленінград,

березень, 1962

Варіанти : 1 2 3

НА БЕРЕЗІ

Однаждык пирсутраулер причалив,

вечірній порт вітаючи гудком.

В усіх у кишенях гроші бренькнули,

і всіх на берег випустив старпом.

Іду й бачу — матір моя рідна! –

для моряків, що повернулися з морів,

избушкапод назвою “пивна”

коштує без стекол у вікнах,без дверей!

Де тверезий тостза промисел успішний?

Де тверезий дух суспільної пивної?..

Я перший раззашел сюди,безгрішний,

і покачав кучерявою головою.

И раптом матросыв сутінку кутежном,

як тигри в клітці,почуваючи момент,

заворушилися глухо й тривожно:

— тобі чого не подобається,студент?!

— послухайте, — скипів я, — де студенти?!

Я знаю сам моряцьку тугу!

И якщо ви — недурні клієнти,

залишіть жарти,тріскайте тріску!

Я сіл за стіл з получкою в кишені.

И що там робив,робив чи ні,

пускай ніхто розпитувати не стане.

Адже було мневсего шістнадцять років!

…Опам’ятався я, як після преступленья,

з такою тривогою,нібито вчора

кидав у когось кружки й поліна,

і мнев тюрьмуготовиться пора!..

А день вставав!І музика зарядки

уже неслася з кожного вікна.

И, утверждаятрезвые порядки,

упрямоволныдвигаладвина!

Рідна рындазвала на роботу.

И, освіжаючи голови,знову

летів приказпо траловому флоту:

— Необходимопьянство припиняти!

Ленінград,

січень 1962

ВІРШОВАНІ ЗБІРНИКИ

Микола Фляків

ХВИЛІ Й СКЕЛІ>

Бувало,вырядимсяс шиком

у костюми, у капелюхи, і — гайда!

Любою красоткес гордим ликом

дивитися на нас приємно,так!

Винавеселенький барило –

як чудо,відразу оточене!

Ми п’ємо за ласкавих девченок,

а хто постарше,ті — за дружин…

Ах, скільки ихв кустахи в дюнах,

у білих мармурових колон, –

чоловіків,схвильованих і юних!

А скільки жінок! — мільйон!

У всіх палаців,у всіх хатинок

кишить портовий дозвільний люд.

Гримить оркестр,палять із гармат,

даютнад городомсалют!

Ленінград,

березень, 1962

ПОРТОВА НІЧ

Старпоми чекають своїх матросів.

Морський жаргонс борта на борт

летить,лякаючи альбатросів…

И оголошений гудками порт!

Іду. (А як же? — Дисципліна!)

Залишивши жінок і нічліг,

іду ходою громадянина

і ротом ловлю розкішний сніг,

і вибиваю звуки

з гілок, торкнутих льодком,

дихаю на зябнущие руки,

дихаю вільно й легко!

Пивні — наглухо закриті.

Темні двори й поверхи.

Як би занедбаний,забутий,

безлюдне місто…Ні душі!

Лише блідолиця дівиця

без выраженья на особі,

як замерзаючий птах,

сидить навіщо — те на ґанку…

— Матрос! — кричить, — Чого не спиться?

Куди квапишся? Постій!

— Пардон! — кричу, — Іду трудитися!

Бовтати мені ніколи з тобою…

Ленінград,

березень, 1962

Варіанти : 1

..Валентинові Горшкову

Твоя любимаяуснула.

И ти, закривши очі й рот,

уснешьи звалишся зі стільця.

Бути може, свалишьсяв прохід.

И всі жне буде слова злого,

ні мови різанням і чужий.

Тебе піднімуть,як святого,

кристально — чистогодушой.

Укладуть,де не дме вітер,

і тихо твій покинуть будинок.

Ти захропеш…

И геть усе –

пойдетобычным чергою!

Ленінград,

грудень, 1961

Варіанти : 1

МОРСЬКІ ВИТІВКИ

(за мотивами Д. Гурамишвили)

Я жив у гостях у брата.

Поки велися деньжата,усе було гарно.

Коли мені стало туго –

не виявилося друга,який би допоміг…

Прийшов я із проханням до брата.

Але брат свою зарплатуеще не одержав.

Не став я чекати получку.

Виїхав на товкучку,і продав штани — кльош.

Купив у буфеті горілку,

і відразу вилив у глоткустакана півтора.

Потім, в іншому буфеті –

дружка випадково зустріли випив з ним ще…

Крізь шум трамвайних станцій

я покотив на танцыи був приголомшений:

на божевільному колі

поміняли буги — вугиужасный рок — энд — ролл!

Спершу в юрбі столичної

я поводився пристойно,а після підняв шум:

у танцюючій ватазі

якомусь стилязі

И при ліхтарному світлі

опам’ятався я в кюветес поламаним ребром..

На чолі боліла шишка,

і я подумав: — Кришка!Не буду більше пити!..

Але час пролетів.

Співає душа й тіло,я повний нових сил!

Хочу штовхнути за гроші

другі штани — кльоші,у яких я ходжу…

Ленінградська обл.,

сел. Приютино,1957

ДОЛІНА ДИТИНСТВА

ДОЛІНА ДИТИНСТВА

Похмурий мастерстрашного тарана,

до чого ж він все — таки недбайливий!

..Після дива сільського барана

я відкрив чимало різних дів.

Насунувши мічманку на брові,

ішов у театр, у контору, на причал…

Став тепер мудріше й суворішай,

і себе отрутою накачав…

Але моя рідна землица

треба мною втримує владу.

Пам’ять вертається, як птах –

у те гніздо, у якому народилася.

И навколо долини тої улюбленої,

повної світла вічних зірок Русі,

життя моя обертається незримо,

як Земля навколо своєї осі!

Ленінград,

9 липня 1962

Я забув,як коня запрягають.

И хочу її позапрягать,

хоч вони неопытныхлягают

і до смерті можуть залягать!

Мені не страшно.Мені вже дісталося

від коней — і рудих, і гнідих.

Знати не знали,що таке — жалість.

Били в зуби прямои в поддых!..

Эх, запріг би я зараз кобилку,

і возив би сіно, скільки міг!

А потомвтыкал би важновилку

поросяті жареномув бік…

Ленінград,

1960

БАЧЕННЯ В ДОЛІНІ

Вибіжу на холми упадув траву.

і стародавністю повіє раптом з долу.

Засвищуть стріли, начебто наяву.

Блисне в глазакривым ножем монгола.

Сапфірний светна зоряних берегах,

і низки птахів твоїх,Росія,

затьмарить на мигв крові й перлах

тупий черевик вилицюватого Батия!..

И бачу я коней без сідоків

з їх суматошнымкриком безглуздим,

Мельканье тіл, мечів і кулаків,

і біг татарна поле Куликовом…

Росія, Русь — куди я не гляну!

За всі твої страждання й битви –

люблю твою,Росія,старовину,

твої вогні, цвинтарі й молитви,

твої ікони,бунти бідноти,

і твій степовий,бунтарскийсвист розбою,

люблю твої священні квіти,

люблю навік,до вічного спокою…

Але хто тамсновазвезды заслонив?

Хто вмертвив твої квіти й тропи?

Де толпамипротопаютони,

там палять жизнькровавые потопи…

Вони несуть на флагахчерный хрест!

Вони хрестами небо захрестили,

і не лісу мені бачаться окрест,

а ліс крестовв околицях Росії…

Хрести, хрести…

Я більше не можу!

Я різко відніму від очей долоні

і заспокоюся: глухо на лузі,

траву жуютстреноженные коні.

Заіржуть вони,і десь в осик

підхопить эхомедленное ржанье.

И треба мною — безсмертних зірок Русі,

безмовних звездсапфирное дрожанье…

Ленінград,

1960

БЕРЕЗИ

Я люблю, коли шумлять берези,

коли листи падають із беріз.

Слухаю, і набігають сльози

на очі, що отвыкли від сліз…

відгукнеться в серце й крові.

Стане якось радісно й боляче,

начебто хтось шепотить про любов.

Тільки частіше перемагає проза.

Немов дуне вітром хмурих днів.

Адже шумить така ж береза

над могилою матері моєї…

На війні батька вбила куля.

А в нас у селі, в огорож –

з вітром і з дощем гудів, як вулик,

от такий же пізній листопад…

Русь моя, люблю твої берези:

з раннього років я з ними жив і ріс!

Тому й набігають сльози

на очі, що отвыкли від сліз…

Ленінградська обл.,

сел. Приютино, 1957

Варіанти : 1 2 3

ПТАХА РІЗНОГО ПОЛЬОТУ

— ми будемсвободны,як птаха, –

ти шепчешьи дивишся з тугою,

як тягнуться птахів низки

над морем,над бурою морської…

И стало мені жаль отчого — те,

що сам я люблюи любимо…

Ти птах іншого польоту…

Куди ж мис тобойполетим?!

Ленінград,

березень 1962

РАНОК ВТРАТИ

Человекне ридав,не метався

у цей вутлий ранок втрати.

Лише огорожу струснути спробував,

ухопившись за списи огорожі…

От пішов він,от у чорному затоні

відбився рубашкою білої.

От трамвай, гальмуючи, задзвонив:

лемент водія: — Жити набридло?!

Галасливо було,а він і не чув.

Може, слухав,але чув навряд чи,

як залізо гриміло на дахах,

як залозки машин гуркотали…

От прийшов він,от взяв він гітару,

от по струнах ударив утомилося…

От запік про царицю Тамару

і про вежу в тіснині Дарьяла.

От і все…А огорожа стояла.

Тяжкі списи чавунної огорожі.

Був ранок дощу й металу.

Був вутлий ранок втрати…

Ленінград,

1960

СТО “НЕМАЄ”

У вікнах зелене світло,

дивне, болотне світло..

Я не повішуся, ні,

не збожеволію, немає…

Буду я жити сто років,

і без тебе — сто років.

Серце не стогне, ні,

Ні,сто “немає”!

Ленінград,

вересень 1961

НЕГОДА

Погода яка!..З розуму зійдеш:

сніг, вітер і дощ — зараза!

Як буйні сльози,струменіє дощ

по вилицях залізного Газа…

Як різко звенелв телефонному мирке

твій голос, небезпечний підступом!

От, трубка зітхнула в моїй руці

свідомо — тяжким подихом,

і раптом оніміла з розкритим ротом…

Звичайно, не проведення лопнуло!

Ядверь автоматаоткрыл стусаном

і сновапинкомзахлопнул!..

И от я сижуи зубрю дарвінізм.

И от, у результаті зубріння –

внимательноеммолодой організм

якийсь копченої рыбешки…

Що робити? –

адже ножик у себе не встромлю,

і життя триває, значить!..

На пам’ятник Газав вікно дивлюся:

Залізний!А все — таки… плаче.

Ленінград,

1960

ХВИЛІ Й СКЕЛІ

Эх, коня так молодецтво азіата

як під гнучким тілом Азамата,

під мною здійнявся баргамак!

Як розбійник,тільки без кинджала,

покрестившись лихона собор,

повз хвилі Обвідного каналу –

поскакав би я щодуху!

Повз вікна Эдика й Гліба,

повз лементи: “Це ж — Фляків!”,

не простий,піднесений,у сідлі б –

прискакав до тебе,зрештою!

Але напевно, просто й без сміху

ти мені скажеш: “Боже упаси!

Чому на коні приїхав?

Хіба мало в місті таксі?!”

И, соромлячись за дикий свій учинок,

немов Богом скинутий з небес,

я відповім буденно й тупо:

— Так, звичайно, це не прогрес…

Ленінград,

літо 1961

ЗВУКОПИСНЫЕ МІНІАТЮРИ

ЛЕВИТАН

(за мотивами картини “Вечірній дзенькіт”)

В очі бревенчатым халупам

дивиться червоніюча імла.

Над колокольчиковым лугом

собор дзвонить у дзвони.

Дзенькіт заобхідний і обхідний,

у вікон,біля колон.

Дзенькіт дзвіниць дзвоновий,

і колокольчиковый дзенькіт.

И колокольцемкаждым

у душу –

будь — якого російського запитай! –

дзвонить, як у дзвін, — не глуше, –

звонруси!

Ленінград,

1960

СТАРИЙ КІНЬ

Хоч вовки естьна волоку

і волок тотполог,

ледь він саник Вологді

по волокуволок.

Всі небозвездным пологом

світилося.А йому

Здавався волокволоком,

закутаним у тьму…

И раптом заіржав онмолодо,

пишаючись без похвали,

коли увиделвологду

крізь заволокумглы!

Ленінград,

1960

НА ПЕРЕВОЗІ

Пором.Поромник.Перевіз.

И яс зошитом і з пером.

Не те,що пором паровоз –

наспарой веселвез пором!

Я ріс на цих берегах!

И нехай пором — не паровоз!на всіх парах –

мене онв детствоперевез!

Ленінград,

1960

МАЛЕНЬКІ ЛИЛИ

(для дітей)

Два маленькиелили — ліліпути

побачили на вербі жовтий прутик.

Його запитали Лили:”Чому ти

не зеленеешь, прутик — лилипутик?”

Пошлиза лейкоймаленькие Лили,

на витівці не витрачаючи й мінути,

і так ретельно,як дощі не лили,

на прутик лилилили — ліліпути.

Ленінград,

1960

Варіанти : 1

РЕПОРТАЖ

НА БАТЬКІВЩИНІ

Загородив мою дорогу

вантажівки широкий зад.

И я подумала: — Слава Богові!

Сіло не те, що рік назад!

Тепер у полях скрізь машини,

і не видать худих кобил.

Один лише древній дух жостеру

всі так само гіркий, як і був…

Так, я подумав “Слава Богові!”

Але Бог — Те отут причому знову?

Уж нам пора б потроху

від містицизму відвикати!

Давно в труні царі й боги!

И справа в тім, напевно,

що із тріском нині демагоги

летять із Головкомів і Цэка!

Ленінградська обл.,

сел. Невська Дубровка 1959

Варіанти : 1 2

РЕПОРТАЖ

До мужика мікрофон підносять.

Тягнуть слово з мужика.

Розповісти про работепросят –

у світлі нових рішень Цэка!

Мужикунепривычно трекать.

Подих зривається з мови.

Ніжно взяли його за лікоть:

тянутсловоиз мужика!..

Ленінград,

квітень, 1962

ПРО СОБАК

Не можу я бачити без смутку

щоденних собачих бійок…

разюче багато собак!

Є мордаті — усякої масті,

є сухорляві — всіх тонів.

Підійди — розірвуть на частині,

иль оставятвмигбез штанів…

Говорю про тім не для сміху.

Я один раз подумав так:

“Так, собака друг людині, –

одному…А іншому — ворог! “

Ленінградська обл.,

сел. Приютино, 1957

АХ, ЩО Я РОБЛЮ?

НА СТРОЙОВОМУ ОГЛЯДІ

Я марширую на плацу.

А сніг стібає по особі!

Я так хочу мати успіх,

я марширую краще всіх!

Моя весела рідня

лист одержить про мене.

Еголюбимая моя –

прочитає, дыханье затанучи.

Задоволені мною всі навкруги!

Задоволений мічман і старпом!

И навіть — видно по очах –

головнокомандуючий сам!

Ленінград,

9 липня 1962

СКАРГИ АЛКОГОЛІКА

..Ах, що я роблю?

За що я мучу

хворий і маленький

свій організм?..

Так по якому ж

такому випадку?..

Адже люди борються

за комунізм!

Худоба розмножується,

пшениця мелеться,

і все на правильному

такому шляху!..

Так, замети мене,

заметіль — метелиця…

Ох, замети мене,

ох, замети…

И замете!..

Ленінград,

грудень, 1961

Варіанти : 1

СВЯТО В СЕЛИЩІ

Скільки горілки випито!

Скільки стекол вибито!

Скільки засобів закошено!

Скільки жінок кинуто!

Десь діти плакали…

Десь фінки дзвякали…

Эх, сивуха сива!..

Життя було… гарна!

Ленінградська обл.,

сел. Невська Дубровка, 1959

Снують. Уважають рублики.

Поспішають у свої будинки.

И немає справи публіці,

що я божеволію!

Не знаю, чим він скінчиться,

шлях, щозаплутався,

але так порию хочеться

ножем…

куди — небудь!

Ленінградська обл.,

сел. Приютино 1957

ТАК, УМРУ Я!

Так, умру я!

И що ж такого?

Хоч зараз із нагана в чоло!

Може бути,

трунар розумний

змайструє мені гарна труна..

А на що мені гарна труна — те?

Заривайте мене хоч як!

Жалюгідний слід мій

буде затоптаний

черевиками інших бурлак.

И залишиться всі,

як було –

на Землі,

не для всіх рідної…

Буде так само

світити Світило

на запльовану кулю земної!..

м. Ташкент,

1954

ХОЧУ — РЕГОЧУ!

РОЗЛАД

Ми зустрілися в мірошницької загати,

і я їй сразупрямо все сказав!

— Кому, — сказав, — потрібні твої примхи?

— Навіщо, — сказав, — ходила на вокзал?

Вона сказала: — Я не винувата…

— Ну, так, — сказав я, — хто ж винуватий?

Вона сказала: — Я зустрічала брата.

— Ха — Ха, — сказав я, — хіба це брат?!

У моїх мозках чогось не вистачало:

махнувши на всі, я почав реготати!

Я реготав. І луна реготала.

И гуркотала мірошницька гать.

Вона сказала: — Ти чого регочеш?

— Хочу, — сказав я, — от і регочу!

Вона сказала: — чи Мало, що хочеш!

Тебе я слухати більше не хочу!

Звичайно, я нітрохи не злякався.

Я гордо йшов на сварку й розлад.

И зрячи в ту ніч сіяв і трепыхался

наприкінці безлюдної вулиці захід!..

Ленінград,

1960

РАНОК ПЕРЕД ІСПИТОМ

Важко молчалвалун — догматик

осторонь від хвиль.

А тим часом –

я дивився на мир,як математик,

довівши з десяток теорем!..

Скелі всталиперпендикулярно

до площини затоки.

Коло місяця.

Сторони зорі рівні попарно,

хвилі меж собоюне рівні.

Уздовж затоки,немов знак питання,

смикаючись спиною й головою,

п’яна подоба матроса

двигалосьпо ламаної кривої.

Спотикаючись навіть на квіточках –

(Боже! Теж п’яна “у дугу”!..) –

чиясь рівнобедрена дочка

рухалася,як радіус у колі!

Я подумав, це так мізерно,

що про їх потрібна, звичайно, мова,

але всегданичтожествамиможно,

якщо треба, просто зневажити!

И в просторі — світлому,чистому,сміливому — хмара — (з далекої далечіні гість) — білим,начебто виведеним крейдою,

знаком нескінченності неслося!

Ленінград,

1961

МУМ

(марш молодості, що йде)

Стукнув по кишені, — не дзенькає:як повітря.

Стукнув по іншому, — не чути.Як у першому…

У комунізм — таємничий зениткак у космос,

полетіли думки відпочивати,як пташки.

Але опам’ятаюся й вийду за поріг,як дурень.

И піду на вітер, на укіс,як бабка,

про сум пройдених доріг,як урка,

шелестіти залишками волось,як фраер…

Пам’ять відбивається від рук,як дурка.

Молодість іде з — під ніг,як бочка.

Сонечко описує коло,як сука, –

життєвий відраховує строк…Як падла!

Ленінград,

квітень, 1962 ..Валентинові Горшкову

Ти називаєш солнцеблюдом…

Оригінально. Тільки зрячи:

з любою круглою посудом

Светилосравнивать не можна!

А якщо можна,значить можна

і мені,для свіжості віршика –

твій череп,зроблений нескладно,

назвати…подобою горщика!

Ленінград,

1960

ВІТРИ ПОЕЗІЇ

Поет перед смертьюсквозь таємні сльози

жалує зовсім не про те,

що незабаром зав’януть надгробні троянди,

і люди забудуть про нього,

що пам’ять про нього — по желанью живучих

не виллється в мармур і мідь…

Але гірко поетові,що у світі квітучому

емупосле смертине співати…

Ленінградська обл.,

сел. Приютино, 1957

КАЗКА — КАЗОЧКА

Влетів до мене якийсь біс.

Він був не в дусі або п’яний,

повівся, як хуліган!

И я запитав: — А хто ти є?

Я не люблю таких гостей.

Ти краще з лабетами не лізь:

не збереш потім костей!

Але біс від злості став дурній,

і став пляшки бити в куті.

Я говорю йому: — Не бий!

Не бий пляшки на підлозі!

Він раптом схопив мою гармонь.

Я бачу все. Я весь горю!

Я говорю йому: — Не торкни!

Не торкни гармошку! — говорю…

Хотів я, було, навпростець

на шпагах бійку запропонувати,

але він злетів на полицю книг:

йому ще хотілося жити!

Уткнулся біс у якесь марення

і раптом завив: — ПРО, Божа мати!

Я бачу лише особу газет,

а осіб поетів не видать…

И почав книги із дверей

шпурляти в замети грудню…

Він знахабнів, він озвірів!

Я… нічого не говорю.

Ленінград,

1960

ПОЕТ..Глібові Горбовскому

Трущобный двір.Фігура на розі.

Увижається, що це Достоєвський.

И ходить холод вітряний і різкий.

И стіни поринають в імлу.

Гранітним громомгрянуло з небес!

Весь небозвід у блискотінні й у блиску!

И бачив я, як здригнувся Достоєвський,

як важко зсутулився, зник.

Не може бути,що це був не він!

Як без нього представити ці тіні,

і дивне світло,і брудні щаблі,

і грім, і стіни із чотирьох сторін?!

Я продовжую вірити в це марення,

коли у своє притонное житло

по коридорі,у страшної темнотище,

віддавши уклін,веде мене поет…

Він, як матрос, якого млоїть

глухе життя в задворках і у вигарі.

— Які часи на світі, Гарри!..

— ПРО! Часи неласкаві, Смит…

У моїй долі діялися чудеса!

Але я клянусьлюбою клятвою миру,

що й твоя обсвистана ліра

ще свої підніме вітрила!

Ще чоловіка майбутніх часів,

(так буде воля їх безстрашна!) –

розженуть морок бездарного режиму

для всіх живих і справжніх імен!

…Ура, знову хлопці ввірвалися!

Вони ще не сіяють і не орють.

Вони кричать,

вони руками махають!..

Вони начебто тільки народилися!

Вони — сини заплутаних доріг…

И от,вірші, написані матом,

тішать слух розпачливим хлопцям,

хоча, звичайно, все це — порок!..

Поет, як вовк, нап’ється натще,

і нерухомо,немов на портреті,

усе тяжчай сидить на табуреті.

И всі мовчать, не рухаючись ніяк…

Він говорить,що ми — одних кровей,

і на мене вказує пальцем!

А мені ніяково виглядати страждальцем,

і я сміюся,щоб виглядати живей!

Але однаково обплутаний я всерйоз

якийсь загальної нервною системою:

випадковий лемент, пролунавши над богемою

доводить всехдо лементу й до сліз!

И все стирчить:

у дверях стирчить сусід!

Стирчать за нимразбуженные тітки!

Стирчать слова!

Стирчить пляшка горілки!

Стирчить у вікні таємничий світанок.

Знову стекло віконне в дощі.

Знову ядухою тягне й ознобом…

…Коли толпапотянется за труною,

адже хтось скаже: “Він згорів… у праці.’

Ленінград,

1 — 9 липня 1962

Варіанти : 1 2 3

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

ЛІСОВИЙ ХУТІРЕЦЬ

(ідилія)

Я запам’ятав, як чудо,той лісовий хутірець.

Хутір — це не зле:це мир, не мирок!

Там, у хаті дерев’яної,без претензій і пільг,

так, без газу, без ваннойдобрый Филя живе.

Филя любить худобину,їсть будь — яку їжу.

Филя ходить у долину,Филя дме в дуду!

Мир такий справедливий,навіть нема чого крити…

— Филя, що мовчазний? — А о чим говорити?..

Ленінград,

1960

ЛІРИКА

РІДНЕ СЕЛО

Хоча проклинає проїзний

Дороги моїх узбереж,

Люблю я село Николу,

Де скінчив початкову школу!

Буває, що палкий хлопчисько

За гостем приїжджим по сліду

У дорогу квапиться занадто:

— Я теж звідси виїду!

Серед здивованих дівчисьок

Храбриться, тільки — но з пелюшок:

— Ну що по провінції шлятися?

У столицю настав час відправлятися!

Коли ж повзрослеет у столиці,

Подивиться на життя за кордоном,

Тоді він оцінить Николу,

Де скінчив початкову школу…

1964

Загородив мою дорогу

Вантажівки широкий зад.

И я подумала: “Слава Богові!

Сіло не те, що рік назад!”

Тепер у полях скрізь машини,

И не видать худих кобил.

И тільки вічний дух жостеру

Всі так само гіркий і сумовитий.

И різко, немов у мегафони,

Про те, що склад забутий і порожній,

Уже не каркають ворони

На належному голові картуз.

Ідуть, ідуть обози в місто

По всіх дорогах без кінця, Не чутно дозвільних розмов,

Не видно дозвільної особи.

Ленінградська обл.,

сел. Невська Дубровка 1959

РОСІЯНИН ВОГНИК

Погруженыв томливий мороз,

Навколо мене снігу заціпнули!

Заціпнули маленькі ялини,

И було небо темне, без зірок.

Яка глухомань! Я був один живою

Один живий у безкрайнім мертвому полі!

Раптом тихе світло — пригрезившийся, чи що?

Мигнув у пустелі, як сторожовий…

Я була зовсім як сніжна людина,

Входячи в хату (остання надія!),

И услыхал, обтрушуючи сніг:

— От пекти для вас і теплий одяг… –

Потім господарка слухала мене,

Але в тьмяному погляді життя було мало,

И, нерухомо сидячи у вогню,

Вона зовсім, здавалося, задрімала…

Як багато жовтих знімків на Русі

У такий простій і дбайливій оправі!

И раптом відкрився мені

И вразив

Сирітський зміст сімейних фотографій!

Вогнем, ворожнечею

Земля повним — повна,

И близьких всіх душу не забуде…

— Скажи, рідний, чи буде війна?

И я сказав: — Напевно, не буде.

— Дай боже, дай боже…

Адже всім не догодиш,

А від розбрату користі не прибуде… –

И раптом знову:

— Не буде, говориш?

— Ні, — говорю, — напевно, не буде!

— Дай боже, дай боже…

И довго на мене

Вона дивилася, як глухоніма,

И, голови сивий не піднімаючи,

Знову сиділа тихо у вогню.

Що снилося їй?

Все це біле світло,

Бути може, устав перед нею в те мгновенье?

Але я глухим бренькотом монет

Перервав її стародавні виденья…

— Господь із тобою! Ми грошей не беремо.

— Що ж, — говорю, — бажаю вам здоров’я!

За все добро розплатимося добром,

За всю любов розплатимося любов’ю…

Спасибі, скромний російський вогник,

За те, що ти в передчутті тривожному

Гориш для тих, хто в поле бездоріжньому

Від всіх друзів запекло далекий,

За те, що, з доброї верою дружачи,

Серед тривог великих і розбою

Гориш, гориш, як добра душа,

Гориш в імлі, і немає тобі спокою…

1964

КОСОВИЦЯ

З ранки носилися,

Сенокосили,

Отсенокосили, пора!

У багаття утомилося

Дров підкинули

И помовчали в багаття.

И от знову

Зітхають жінки –

Про щось думається їм?

А мужики лежать,

Блаженствуючи,

И в небеса пускають дим!

Вони тлумачать

Про політика,

Про новини, про те, про сем,

Не критикують

Заради критики,

А мудро судять про всім,

И чутний сміх

У тіні під гілками,

И пісні росіяни чутні,