povnij zmist virsha asadov e 1 3 - Шкільний Всесвіт

Едуард Асадов. Вірша

Чудачкаодни називають її чудачкойи пальцем на чоло — за спиною, тайкома.Інші — принцессою й гордячкою,А треті просто синьою панчохою.Птаха й ті попарно літають,Душу прагне до душі живої.Хлопці подруг з кіно проводжають,А ця одна тікає додому.Зими й весни ланцюжком пестроймчатся, біжать за ланкою ланка…Подруги, часом непоказні просто,Дивишся — заміж вийшли давно.Навколо повторюють їй: — Настав час вирішуватися.Чоловіка не будуть адже чекати, урахуй!Недовго й у дівах от так залишитися!Справа — Те котиться до тридцяти…Невже не подобався навіть ніхто? — Подивиться мрійливими очами: — Подобатися подобалися. Ну й що? — И здивовано знизає плечима.Якої ж любові вона чекає, який?Їй хочеться крикнути: ” Любові — Зорепаду!Гарної — гарної! Великий — Великий!А якщо я в житті не зустріну такий,Тоді мені зовсім ніякий не треба!”

ЗИМОВА Сказкаметелица, як ведмедиця,Весь вечір буянить зло,Те виє внизу під сходами,То лапою скребе скло.Удома під вітром сутуляться,Пливуть у молоці вогники,Коштують постові на вулицях,Як білі снеговики.Замети вигнули спини,Пухнаті, як з вати,И тиснуться до будинків машини,Як зябнущие щенята.Кружляється вітер білий,Посвистує на бігу…Мені потрібно зайнятися справою,А я ніяк не можу.Приймач буркоче незв’язно,У будинку прохладней до ночі,Чайник муркоче важливо,А закипати не хоче.Усе у світі зараз загадково,Всі начебто летить кудись,Метельно, красиво, казково…А казкам я вірю свято.Казка… мрія — опівнічниця…Але де неї взяти? Звідки?А серцю так чуда хочеться,Нехай маленького, але чуда!До болю хочеться вірити,Що збудуться раптом мрії,Крізь хуртовину дзвінок у дверей — И от на порозі ти!Трепетна, збентежена,Сниться або не сниться?!Снігом запорошена,Зірочки на віях… — Не чекав мене? Скажеш, дурочка?А я от з’явилася… Можна? — Казка моя! Снігурка!Чудо моє неможливе!Немає більше зимової ночі!Серцю хмільно і яскраво!Весело чай клекоче,У будинку, як у пеклі, пекуче…Досить! Вистачить! Не буду!Північ… гудуть проведення…Гаснуть вогні всюди.Я знаю: збувається чудо,Так тільки от не завжди…Метелиця як ведмедиця,Кошлата голова.А серцю все — таки веритсяв незбутні слова: — Не чекав мене? Скажеш, дурочка?Північ гуде тривожна…Де ти, моя Снігурка,Казка моя неможлива?..

МЕНІ ВЖЕ НЕ ШІСТНАДЦЯТЬ, МАМА!Ну що ти не спиш і все чекаєш уперто?Не треба. Тривоги свої забудь.Мені адже вже не шістнадцять, мама!Мені більше! І в цьому, мабуть, суть.Я знаю, уже так повелося на світі,И навіть передчуваю твою відповідь,Що діти завжди для матері діти,Пускай їм хоч двадцять, хоч тридцять лети все — таки з роками колишні средствакак — те мінятися вже повинні.І колишній нагляд і контроль, як у дитинстві,Уже образливі й не потрібні.Адже є ж, ну, особисте дуже щось!Коли ж змушують: скажи так скажи! — Те цим нерідко крім охотытебя змушують удатися до неправди.Рідна моя, не дивися утомилося!Любов наша міцніше ще тепер.Ну хіба ти погано мене виховала?Вір мені, будь ласка, дуже вір!І в страху нехай серце твоє не б’ється,Адже я по^ — дурному не закохаюся,Не вийду назустріч кому прийде,З дурною компанією не зв’яжуся.І не полізу кудись у яму,Коль зустріну в шляху лихо,Я негайно прийду за радою, мама,Відразу відчую й прийду.Колись же треба адже бути смелее,А якщо часом надійду не так,Ну що ж, значить буду потім розумніше,И краще синець, чим скляний ковпак.Дай твої руки розцілувати,Самі добрі в цілому світлі.Не треба, мама, мене ревнувати,Діти, вони ж не вічно діти!І ти не сиди у вікна вперто,Готовлячи в душі за питанням питання.Мені адже вже не шістнадцять, мама.Зрозумій. І глянь на мене всерйоз.Прошу тебе: викинь із серця смуток,И нехай тривога тебе не точить.Не бійся, рідна. Я незабаром повернуся!Спи, мама. Спи міцно. Спокійної ночі!

Девушкадевушка, спалахнувши, читає лист.Дівчина дивиться допитливо в трюмо.Хоче знайти й побачити самато, що побачив автор листа.Тонкі хвостики вицвілих кіс,Очей невеликих синявий без вогнів.Де ж “червове полум’я волось”?Де два “бездонні глиби морів”?Де ж “класичний профіль”, когдаздесь лише кокетливо підійнятий ніс?”Біла шкіра”… але, гляньте сюди,Якщо він правий, те куди ж тогдаспрятать ластовиння? От у чому питання!Дівчина знову читає лист,Снову з надеждою дивиться в трюмо.Дивиться зі знижками, дивиться пристрастно,Шукає старанно, але… дарма!Ясно, він просто над нею пожартував.Милий жарт! Але хто дозволив?!Дівчина зрушила брови. Сейчасгорькие сльози бризнуть із очей…Як пояснити їй, дивачці, що этововсе не жарт, що хитрості немає!Просто, де спалахнуло серцеве розжарення,Разом кінчається правда дзеркал!Просто увесь світ опромінюється тамрадужным, синім, зеленим…І брешуть дзеркала. Не вір дзеркалам!А вір лише очам закоханим!Едуард Асадов. Острів Романтики.Москва: Молода гвардія, 1969.

МОЄМУ СТАРОМУ ДРУГОВІ БОРИСОВІ Шпицбургунад Києвом квітневий, журавлиныйиграет вітер клейкою листям.Эх, Борька, Борька! Друг ти мій стародавній,Ну от і знову ми зустрілися з тобою.Під зводами заводу “Арсеналу”,Куди вірші читати я запрошений,Ти сховався кудись у гущавину залу,Мол, я не я й, мов, він не він…Ах ти мій скромник, милий чудачина!Видать, таким ти будеш все своє століття.Хоч у минулому крізь бої за Украинушагал аж ніяк не боязка людина.Вечірнє місто в зірках розчинився,А ми йдемо, ідемо над Дніпром.Ні, ти зовсім, зовсім не змінився,Всі так само ходиш трішки плечем,И так само ногу поранену ставиш,И так само викликуєш: — Це так!І так само “р” запекло гаркавиш,И так само прямодушний, як завжди.Як два солдати влітку й зимою,Беручи за перевалом перевал,Уж двадцять із гаком дружимо ми з тобою,А до речі, “гак” не так уже й малий.Але що, скажи, для нас із тобою роки?Яких ще нам проб, яких перешкод?Адже якщо дружба породжена в негодах,Вона сильней всіх інших у сто крат!Ти пам’ятаєш госпітальну палату,У якій усіх нас було двадцять п’ять,Де із трьох і одного солдата,Мабуть, складно було б зібрати…Я важким був. Порию марю вночі,Потім опам’ятаюся, а поруч ти сидиш,И губи мені запечені мочиш,И що — небудь смішне говориш.Моя доглядальниця з добрими руками!Ні, нічого я, Боря, не забув:Ні як читав ти книги мені годинниками,Ні як, бувало, з ложечки кормил.І в дні, коли зі смертю у важкому споременя хірург батував і зашивав,Ти, вірно, чекав за дверима в коридоресидел і чекав. І я про це знав.І все — таки, як нам не бувало гірко,Ми часто були із шуткою на “ти”И реготали так, ти пам’ятаєш, Борька,Що ледве часом не лопалися бинти?!А пам’ятаєш, вийшло раз навпаки:Був у лежання ти, а я годувати намагався,И як крізь біль ти раптом розреготався,Коли я пролив у ніс тобі компот.Эх, Борька, Борька! Скільки дзвінких летс тих пор спливло весняним льодоходом?А дружбі нашої, видно, зносу ні,Вона лише всі надежней з кожним роком.І хоч не часто бачимося порию,Адже тыща верст і сотні різних справ…Але у важку годину кожної з нас із тобоюза друга б і в пекло не злякався!Ми добре, ми гаряче живеми нічого не робимо халтурно:Ні ти, я знаю, у цеху заводському,Ні я, повір, у цеху літературному!Уже світанок над Києвом встає,Ну от і знову нам треба розставатися.Тобі, напевно, незабаром на завод,А мені в Москву… У дорогу збиратися…Не смій, лиходій, покахикувати так гірко!Не те і я… Я теж адже живий…Дай поцілунку… добрий, славний мій…Мій кращий друг! Мій найясніший, Борька!.. МОГИЛА НЕВІДОМОГО Солдатамогила Невідомого солдата!ПРО, скільки їх від Волги до Карпат!У димі боїв виритих коли — тосаперными лопатами солдатів.Зелений гіркий горбок у дороги,У якому назавжди погребенымечты, надії, думи й тревогибезвестного захисника країни.Хто був у боях і знає край передній,Хто на війні товариша втрачав,Той біль і лють повністю пізнав,Коли копав “окоп” йому останній.За маршем — марш, за боєм — новий бій!Коли ж було будувати обеліски?!Дошка так олівцеві недогризки,Адже от і все, що було під рукою!Останній “послужний листок” солдата:”Іван Фомін”, і більше нічого.А ледве нижче дві коротких датырождения й загибелі його.Але два тижні зливових дощів,И залишається тільки темно — серыйкусок промоклої, що здулася фанери,И ніякого прізвища на ній.За сотні верст борються ребяга.А тут, від річки у двадцяти кроках,Зелений горбок у польових квітах — Могила Невідомого солдата…Але Батьківщина не забуває полеглого!Як мати не забуває никогдани полеглого, ні без звістки зниклого,Того, хто живий для матері завжди!Так, мужності забвенья не буває.От чому загиблого в боюстаршины на перевірці выкликаюткак воїна, що коштує в ладі!І тому на згадку сердечнойпо всій країні від Волги до Карпатв живих квітах і день і ніч горятлучи рідної зірки п’ятикутної.Промені летять урочисто й свято,Щоб зустрітися в потиску німому,Над порохом Невідомого солдата,Що спить у землі перед сивим Кремлем!І від променів багряне, як прапор,Весняним днем фанфарами дзенькаючи,Як символ слави зайнялося полум’я — Святе полум’я вічного вогню!

ЗОЛОТА КРОВ”Учені Грузії знайшли золотов складі крові людини”.(З журнальної статті)Не дуже давно вчені открылипусть невеликий, але золотий запас.Вони його не в рудниках відрили,Вони його знайшли в крові в нас.І нехай усього — те мала частка,Не в цьому суть, а суть, напевно, у тім,Що в нашім серці золото стукається,И ми все століття живемо, як говориться,Зігріті цим золотим вогнем.Ми знаємо фразу: “золоті руки!”Иль, скажемо: “Золотий розсип слів!”Тепер буквально за допомогою наукисказать ми вправі: “Золота кров!”И може бути, з моменту первородства,Чим було більше золота в крові,Тим більше було в людях шляхетності,И мужності, і честі, і любові.І я впевнений у тім, що в Чапаючи,У Фучика, у Зої, у таких,Хто віддав життя, не здригнувшись, за інші,Струменіла кров по жилах золота!І право, нехай відтепер медицина,Хлопців готовлячи у важкі бої,Дивиться не на відсоток гемоглобіну,А на відсотки золота в крові.І немає верней перевірки на любов,На мужність і стійкість до кінця.Де палахкоче золота кров,Там б’ються справжні серця!

БАЛАДА ПРО НЕНАВИСТЬ И ЛюбвиIметель реве, як сивий велетень,Друга доба не вщухаючи,Реве, як п’ятсот літакових турбін,И немає їй, проклятої, кінця й краю!Танцює величезним білим багаттям,Глушить мотори й гасить фари.У замяти сніжної аеродром,Службові будинки й ангари.У прокуреній кімнаті тьмяне світло,Другу добу не спить радист.Він ловить, він слухає тріск і свист,Усі чекають напружено: живий чи ні?Радист киває: — Поки ще так,Але біль йому не дає розпрямитися.А він ще жартує: “Мол, от бедалевая площина моя нікуди!Швидше за все перелом ключиці…”Десь буран, ні вогню, ні звездынад місцем аварії літака.Лише сніг заметає уламків следыда замерзаючого пілота.Шукають трактори день і ніч,Так тільки впустую. До сліз кривдно.Хіба знайти отут, хіба допомогти — Руки в напівметрі від фар не видно?А він розуміє, а він і не чекає,Лежачи в улоговинці, що стане труною.Трактор якщо навіть прийде,То однаково у двох кроках пройдети не помітить його під заметом.Зараз будь — яка зазрячи операція.І все — таки життя покуда чутне.Чутна адже його портативна рациячудом якимось, але врятована.Устати б, але біль обпалює бік,Теплої крові повний чобіт,Вона, остигаючи, змерзається в лід,Сніг набивається в ніс і рот.Що перебито? Зрозуміти не можна.Але тільки не рушити, не ступнути!От і кінчений, видать, твій шлях!А десь сынишка, дружина, друзі…Десь кімната, світло, тепло…Не треба про цьому! В очах темніє…Снігом, напевно, на метр замело.Тіло сонливо дерев’яніє…А в шоломофоні звучать слова: — Алло! Ти чуєш? Тримайся, дружище — Тупо кружляється голова… — Алло! Мужайся! Тебе розшукають!..Мужайся? Так що він, пацан або боягуз?!У яких адже бував переробках грізних. — Спасибі… Вас зрозумів… Поки тримаюся! — А про себе додає: “Боюся,Що буде всі, здається, занадто пізно…”Зовсім чавунна голова.Кінчаються в рації батареї.Їх вистачить ще на годину або два.Як колоди руки… спина німіє… — Алло! — це, здається, генерал. — Тримаєтеся, рідний, вас знайдуть, відкопають… — Дивно: слова дзенькають, як кристал,Б’ються, стукають, як у броню метал,А в мозок остиглий майже не влітають…Щоб стати раптом счастливейшим на землі,Як мало, напевно, необхідно:Замерзнув украй, виявитися в теплі,Де добре слово так чай на столі,Спирту глоток так затягування диму…Знову в шоломофоні шарудить тиша.Потім крізь заметільне завыванье: — Алло! Тут у рубанні твоя дружина!Зараз ти почуєш її. Вниманье!З мінуту гуденье тугої хвилі,Якісь шерехи, тріски, писки,И раптом далекий голос дружини,До болю знайомий, до жаху близький! — Не знаю, що робити й що сказати.Милий, ти сам адже відмінно знаєш,Що, якщо навіть зовсім замерзаєш,Треба витримати, устояти!Гарна, світла, дорога!Ну як пояснити їй зрештою,Що він не навмисно ж тут гине,Що біль навіть слабко зітхнути мешаети правді треба дивитися в особу. — Послухай! Синоптики дали відповідь:Буран окончится через добу.Протримаєшся? Так? — На жаль, немає… — Як немає? Так ти не у своєму розумі!На жаль, всі глуше звучать слова.Розв’язка, от вона — як ні важко.Живе ще тільки одна голова,А тіло — остигла деревинка.А голос кричить: — Ти чуєш, ти чуєш?!Тримайся! Годин через п’ять світанків.Адже ти ж живеш ще! Ти ж дихаєш?!Ну є чи хоч шанс? — На жаль, немає…Ні звуку. Молчанье. Напевно, плаче.Як важко останній привіт послати!І раптом: — Раз так, я повинна сказати! — Голос різкий, не можна довідатися.Дивно. Що це може значити? — Повір, мені гірко тобі говорити.Ще вчора я б від страху сховала.Але раз ти сказав, що тобі не дожити,То краще, щоб після себе не корити,Сказати тобі коротко все, що було.Знай же, що я погана женаи коштую будь — якого худого слова.Я от уже рік тобі не вернаи от уже рік, як люблю іншого!ПРО, як я страждала, зустрічаючи пламятвоих гарячих східних очей. — Він мовчачи слухав її розповідь,Слухав, може, останній раз,Суху билину затисши зубами. — От так цілий рік я брехала, приховувала,Але це від страху, а не зі зла. — Скажи мені ім’я!.. — Вона помовчала,Потім, як ударивши, ім’я сказала,Кращого друга його назвала!Потім додала квапливо: — Ми летимо днями на південь.Тут важко нам було б жити щасливо.Бути може, все це не так красиво,Але він не зовсім вуж безчесний друг.Він просто не смів би, не міг, як і я,Витримати, встретясь із твоїми очами.За сина не бійся. Він їде з нами.Тепер всі заново: життя й родина.Прости. Не вчасно ці слова.Але більше не буде іншого часу. — Він слухає мовчачи. Горить голова…І немов би молот стукає по тім’ю… — Як жаль, що тобі нічим не допоможеш!Доля переплутала всі шляхи.Прощай! Не гнівайся й прости, якщо можеш!За підлість і радість мою прости!Півроку пройшло або півг