povnij zmist vedmedik yekimov b p - Шкільний Всесвіт

Зимовим нераннім ранком зайшов я відвідати стародавню хутірську жительку Чигариху. Сиділи розмовляли. Отут і з’явився Ведмедик, а вірніше, Михайло Васильович, хутірський фельдшер, віку немолоденького, давно йому за п’ятдесят перевалило. Але мужик ще міцний, бегучий. Жив він у сусідньому хуторі Арчадим, навідуючись до своїх пацієнтів двічі в тиждень. Прийде, обійде старих по будинках. З тим і до побачення. От і нині здійснював він свій звичайний маршрут від будинку до будинку.

Привіталися. Теплої, досить заношеної одежинки лікар знімати не став, лише шапку на гачок повісив. Розклавши на столі нехитру снасть, він виміряв господарці тиск, поскаржився, що воно небагато підвищене, сказав, яку таблетку проковтнути.

— Син приїжджав із друзями, полювали, — пояснила причину своєї недуги господарка. — Два дні з ними колготилась. От і болить голова. Може, ви закусите, Михайло Васильович? — спохватилася вона. — Чарочку вип’єте, нині — свято. Гості залишили…

Фельдшер, подивившись на мене, рішуче відмовився: ” Немає — Немає”, — і, склавши інструмент у заплічну сумку, подався з хати.

— Не п’є… — з подихом проводила його господарка.

У віконці промайнула фігура лікаря: він поспішав по стежці до займища, до Дону. Видно, низом вирішив піти, берегом. Там дорога — довшай, зате під береговими кручами від вітру затишка.

— Не п’є… — задумливо повторила Чигариха. — И слава Богові. Таку голівку загубити, Господи… Бувало, мамка його радувалася так пишалася: доктором буде синок… А до людей він — бажаний… Старим завжди допомога зробить.

Живе Ведмедик у хуторі Арчадим, що в семи верстах від Ендовского нижче по Дону. Сюди ходить два чи, три рази в тиждень, одержуючи за праці фельдшерську ставку. Колись добиратися від хутора в хутір був неважко: усякий день возили учнів у станичну школу, механізаторів — на роботу, у ремонтні майстерні, хлебовозка навідувалася, інший транспорт. Тепер все це в минулому. Ніхто нікого нікуди не возить. От Ведмедик і бігає те вберхом — через кургани, то низом — по березі. Улітку так посуху велосипед на підмогу.

Наша перша зустріч трапилася два чи, три роки тому, коли в січневу пургу понесла мене нелегка в Ендовской хутір. Зима була сніжна, вітряна, але в той день із ранку начебто утішилося. Спокійно добрався я асфальтом до станиці, потім — путівцем, часом пробиваючись через замети до хутора Арчадим. Піднімався вітер. На бугор став вибиратися, а там, на юру, мете й пуржит. У двох кроках нічого не видать — біла каламуть. Дорога нечищена, неїжджена, ощупкой повзеш. Звичайно, заліз у канаву, забуксував, став тонути в сипучому сухому снігу. З машини вийшов. Сніжна круговерть. Свистить і виє степовий буран. Обпалює особа й просікає наскрізь теплий одяг.

Зрозумів я, що долю катувати нема чого. Слава Богові, що від хутора недалеко виїхав. Він — унизу. Треба подобру — поздорову вертатися.

Але щоб повернутися, потрібно ще вибратися зі сніжного полону. І отут послав мені Бог ненавмисну підмогу.

Знизу, по дорозі від хутора, зі сніжної круговерті зринула фігура людини, що без зайвих слів усе зрозумів і допоміг, спритно орудуючи лопатою й підсобляючи машині, що з його допомогою вилізла на полотно дороги, розгорнувшись долілиць, щоб котити до Арчадиму.

— Поїхали… — сказав я ненавмисному своєму помічникові.

— Немає. Мені — туди, — махнув він рукою в іншу сторону. — Мені в Ендовку.

И пішов відразу, потонувши в білій заметільній імлі. Я його й не розглянув толком. Сухорляве червоне від вітру особа під насунутим башликом куртки. І все.

Благополучно скотившись у низину, до житла, я зупинив машину біля будиночка хутірської початкової школи. Завжди я туди заглядаю. І нині зайшов. Порадів на ребятишек, поговорив із учителькою, давньої знайомої, розповівши про свою невдачу й ненавмисного рятівника, що визволив мене.

— Це — Ведмедик, — з ходу вгадала вчителька. — В Ендовку пішов. Він там фельдшером.

И відразу коротко, шкодуючи, повідала повість простий і смутну: свій, хутірський, світла голова, медичний інститут закінчив і навіть ще якийсь, працював, дослужившись до головного лікаря лікарні. А потім — сімейні негаразди, пияцтво. Повернувся до матері на свій хутір, і добре, що місце фельдшера в Ендовском було не зайняте. Який вуж рік ходить туди два чи, три рази в тиждень. Платять копійки.

— У таку заметіль… — поскаржився я.

— Весь місяць мете… Так нічого, — посміялася вчителька. — Ми звичні. У школу як раніше ходили… Через бугор і подалися…

Може, і впрямь звичні. По дорозі назад, у теплій машині, вибравшись на асфальт, я котив і котив через білясті хвилі заметілі; але ставало мені мерзлякувато, коли порию згадував про людину, що тепер один у чистому полі. Буран до вечора став сильніше. У двох кроках біла імла. Фари довелося включити, зменшити хід. Доїхав благополучно.

Тим же роком, але наприкінці літа приїхав я в Ендовской хутір за шипшиною. Товариш мій, у якого звичайно знаходжу я притулок, охоче склав компанію, тим більше що шипшина нині в ході: міняють його на картоплю, крупу так цукор, на одяг і взуття, які привозять прямо на хутір розторопні люди.

Іншою — іншій — інший — іншої — інший — день — інший не кваплячись збирали ми шипшина в місцях для душі й ока приємних: Семибояринка, Великий да Малий Демкин, придонские кручі, звідки бачиш просторі води ріки, округу.

Потім хазяїн мій, помыслив, вирішив привезти соломи.

— Згодиться. Сіно сіном… — міркував він. — Але й соломку взимку погризуть в охотку. А чого не з’їдять, на підстилку піде. Треба з’їздити, поки не розтягли. Сусід на тракторі під’їде, накидаємо візок. Ведмедика треба покликати, він допоможе.

— Чого нам допомагати, — заперечив я. — Візок і вдвох накидаємо.

— Нічого, зайві руки не перешкодять. У нього два інститути за плечима. Нехай працює…

Коли ранком ми піднялися, на ослоні біля ґанку вже сидів наш працівник, той самий Ведмедик — чи фельдшер, доктор, якого зустрів я нинішньої зимою, у пургу.

Незабаром під’їхав трактор із громохким візком. Покотив. А ми, на машині, слідом.

Єдине поле, на якому ще нині сіяли так забирали, лежало від хутора далеко, за курганом. Поки доїхали, розглянув я ближче нашого помічника. Але що в ньому: людина як людина, не молода, на особу досить приємний. Помовчує.

Але коли почали солому вантажити, зрозумів я правоту мого хазяїна: “Зайві руки не ушкодять…”

Приятель мій — хутірський рожак, а нині який вуж рік летует і зимує на хуторі. Я, грішний, порию пишаюся, що чи коса, вила — снаряд для мене звичний. Але почали ми вантажити солому на просторий тракторний візок з височенною огорожею, і все — у наявності. Ми з товаришем подавали солому. Ведмедик розкладав її по візку, утоптував, щоб більше ввійшло. У распоясанной сорочці, голова щільно косинкою зав’язана, Ведмедик усе встигав так ще підганяв нас: “Ворушися, мужики…” Тракторист нам став допомагати. Але за Ведмедиком хіба встигнеш. “Ворушися, хлопці…” Здіймав за навильником навильник. Ведмедик устигав і прийняти, і розкласти по возі, і втрамбувати. Потопав у соломі по пояс, але вила працювали без останова й бустали. Ми покряхтывали так піт утирали. Солом’яна потерть так пил забивали дых і ока. Поки прочихаешь так просморкаешь, передохнеш, обпершись на вила, а Ведмедик підганяє: “Ворушися, мужики…” — і без утоми топче, набиває віз. Усе лінивіше ми працювали. А потім зовсім застрайкували: “Перекур…” У машині чекали своєї пори кавун так диня. Сіли ми біля воза. Вітерець, жовті стерні, хлібний захід соломи, величезний распах землі до самого Дону, чисте небо, тиша. Кавун виявився соковитим і солодким, з коричневим дрібним насінням. Спіла диня з рожевим запашним м’ясом. Ведмедик зняв косинку й сорочку. Тіло його були мускулистим: широкі плечі, вузька талія, могутня спина, пружна шкіра. Не скажеш, що майже наш ровесник, під шістдесят. І на особу він дивився набагато моложе. А вуж працював…

Додав: