povnij zmist vechirni rozdumi astafev v p 1 4 - Шкільний Всесвіт

Вечірні раздумьяно хаос, один раз обраний, хаосзастывший, — — — і є вже система.Олександр Солженицынпрошло одинадцять років як я вернувся на батьківщину, купив хату у Вівсянці, у рідному провулку, проти бабусиного й дедушкиного будинку, і став чекати, чого чекають і не можуть дочекатися багато з людей, — — — і повернення минулого, насамперед дитинства. Але колись я ставив до першого видання “Останнього уклону” епіграф з віршів чудового поета Кайсына Кулиева: “Мир дитинства, з ним навічно расставанье, назад ні стежинок немає, ні сліду, той мир далекий, і лише воспоминанья всі частіше повертають нас туди…”.Однак і спогаду висихають. Так, якісь спалахи далеких блискавиць, відгомони минулого, сум про прожит і пережитому ще наздоженуть у цьому засмиканому, гучному й суєтному шляху, по них, по цим озвученим пам’яттю далеким звукам, сколихнеться, воскресне щось, і “недарма мені вздыхалось солодко в Сибіру, у чистій стороні, де довірчо й слабко растенья никнули до мене”. Так, вірно, ще вздыхалось, ще никнули растенья, люди, пісні, спогади, і написав я тут, уже в рідному селі, трохи глав, начебто б не втративши звуку й будуючи повести, але відчув тоді ж: книгу настав час закінчувати, треба жити далі або доживати й перегортати інші сторінки, у цій же книзі прийшов час ставити крапку.А життя в останню главу, немов у гаснуче багаття, все підкидає й підкидає хмизу. Таке властивість її, життя; і матеріалу — — — і тільки в записах, листах, документах, спогадах моїх читачів — — — і нагромадилося, мабуть, на целую книгу, але, імовірно й скоріше всього, — — — і на книгу зовсім іншу.У перші роки, коли в селі моєму жило й було ще багато гробовозов і воно не перетворилося в придаток приміських дачних селищ, я любив пізнім вечором, “після телевізору”, пройти по сплячих вулицях, зробити коло, подивитися, повспоминать, подумати, підвести підсумки життя от цього от села, у якому від колишнього незабаром залишиться лише назва.З Вівсянки вийшли академік, два майори й один полковник, кілька пристойних учителів і лікарів, два — три інженери, багато шоферів, трактористів, мотористів, механіків, три — чотири пари мастеровых людей і багато солдатів, що полягли на далекій стороні. Але скільки ж воно породило за моє тільки століття вбивць, хуліганства, злодіїв, користолюбців, кляузників, пліткарів і просто людей недобрих, крім зла нічого на світі не зробили й не залишили… Багато, що занадто багато заважає ствердно говорити про розумний зміст людського життя. Люди в моєму селі не стільки жили, скільки мучались і мучали. Тропа народна з торбинками в місто й з міста так дотепер і не заросла, тому як кам’яниста вона та й полита солоними гіркими слізьми, на яких, як відомо, навіть трава не росте.Яку ж пам’ять залишає за собою моє рідне село? Чого й кого воно пам’ятає?Нікого й нічого, крім близького горя, воно не відає.У поссовете немає ні літопису, ні документів, ні метрик, ні паперів про те, звідки сіло узялося, хто і як заснував його, чому так назвав. Оставшиеся ще в живих гробовозы пам’ятають дідуся й бабусю, рідко — — — і прадіда й прабабу. Новожителі не пам’ятають, не знають і знати не хочуть нікого й нічого. Породжені з тюремною мораллю “умри ти сьогодні, а я завтра”, вони живуть сьогоднішнім днем, з растренированной пам’яттю, що вгасає свідомістю, і тільки спрага наживи й поживи ще керує їхніми інстинктами, рухає до близької мети. Навіть собаки повыродились, замість шляхетної трудівниці лайок бродять по вулицях і провулкам боягузливі, брудні чудовиська, у яких змішалися всі собачі породи й земні епохи. За цукор, за шматок послаще служать, голос дають. У дворі гримлять ланцюгами, на звук кроків кидаються пси, що стережуть добро, повисши підборіддям на заплоті, хропуть, слюною бризкають, зжираючи людини кров’ю налитими очами. Іноді їм вдається втекти. З обривками ланцюга на шиї, начебто каторжники, що рвонув з руд, пес лізе в кущі, у кропиву, чогось там нюхає, фиркає, скалиться на зустрічних собачок, готовий у будь — яку секунду покусати їх, обшарпати до смерті.Поки не вимерли мої погодки — — — і інваліди Вітчизняної війни, оповідали вони про одну яскраву сторінку життя села.Було це ще до перекриття Єнісею, у п’ятидесятих роках. Ішов з міста в село вантажівка з бормотухой, ішов уже навесні, у распары, щоб допомогти народу перед святом Великодня й Першотравня підбадьоритися, магазину виконати квартальний фінансовий план. Ішов, виходить, ішов вантажівку з бормотухой, минув уже Собакинский радгосп, що, повністю перейшовши на виготовлення й вироб ництво продукції “без хімії” для керівної еліти, знайшов нарешті належну назву “Удалий”. На самому підході до мети перекинулася машина у водомоину, і майже весь її вантаж вивалився на лід. Шофер на машині був овсянский, він доніс до рідного села сумну звістку про погублении коштовної продукції, прийнявся дзвонити в місто, щоб допомогли йому виручити хоча б машину.Уночі гучної, усе ще студеної, на верхній стрілці по іншу сторону Єнісею біля острова Собакинского, по — собачі ганебно піджавши лабети й оголивши промежину із заднім мостом посередке, що нагадує собачі ж чоловічі принадлеж — ности, п’яно лежала на боці орсовская машиненка, не раз лагоджена — перелагоджена як поверху, так і понизу.І почався бенкет на увесь тутешній світ! До машини — — — і хто бігцем, хто пішки, хто на санках, хто на милицях, хто на інвалідній колясці — — — і поспішав народ з усією округи, насамперед з Вівсянки, із двох слизневских робітників селищ, з вапняного заводу, з радгоспу, тоді ще Собакинского. Коли звістка докотилася до підсобного господарства й манского сплавного селища — — — і юрби народу вже не просто пили й лежали навколо машини, вони вже жили тут, палили багаття з ящиків, тягли фарбовані забори від ближніх дач, котили вытаявшие сплавні дерева. Десь поблизу, не інакше як з радгоспної ферми, гуляки смарали, без зайвих слів притягли на місце бенкету передсмертно кричущого підсвинка, майже живцем його обпалили й пустили на закуску.Спочатку в ящиках, що вивалилися з машини, старателі знаходили цілі пляшки, і оголошував тоді околиці переможний лемент, потім пили вино з битого скла, різалися об нього, і весь лід навколо поваленої машини був червоний, де від бормотухи, де від крові — — — і не розбереш. Нарешті справа дійшла до того, що лопатами, ломами й усяким іншим залізом видовбували лід, танули його в сподручной посуду, що не вміють терпіти й чекати кришили зубами солодкі грудки. Машину, щоб не клопотати щодо багаття, що ослабшали гуляки підпалили. Добре їм було, навіть пекуче біля такого пекла, але шпарко закоптилися та й від пияцтва почорніли мужики. Коли діти прийшли за татами, дружини із ціпками за чоловіками, щоб побити їх і повести иль віднести під рідний дах, те де чий тато й чоловік — — — і довідатися вони вже не могли.” Але — Але — Про, хлопець, дали ми тоді! У погуляли дак погуляли!..” — — — і й роки через із захватом віщав мені мій однокашник по школі й дитячих іграх. “Що ж, хтось змерзнув і помер?” — — — і “А як жа! Як жа! Поспи — Ка п’яний на леде, так эть і ссали його, лід — те, у череві холодно, трясе всього, але голова проясняцца, дух бодреет! Дядько Єгор помер відразу, навіть не встиг похмелитися, бідолаха. Ишшо на тім кінці села, за річкою, два мужики, чутно, кінці віддали. Радгоспний тожа, говорять, і слизневские, які не піднялися, на вапняному двоє моїх корешей — инвалидишек скосопузились… Та й сам я ледь обыгался, собак їв, борсукове сало гаряче пив, ведмеже тожа, місяця чотири підряд кажин дні в лазню ганяв, до — олгонько животом і лехкими томився… Але ниче — про, ниче — о, знову в ладі, поставиш — — — і похмелюся…”.Слухаю товаришеві дитинства мого, обрезклому від пияцтва й неробства, а із програвача з подарованої мені запису сучасний чернець плаксиво веде: “Мир тобі, що самотньо бреде, і тому, хто тебе дасть притулок…”.От у цього мужика иль старого була тітка. Про неї говорили моторошне: народивши двох дітей, інших вона при пологах давила в ногах. Скрізь хотіла бути ця жінка першої, азартна була до того, що коли брала ягоди, сикала в штани, щоб не втрачати часу, не відволікатися по дрібницях. Нікого й нічого вона не боялася, мужика свого лупила, але коли робили перший раз щеплення від віспи в селі, упала без свідомості на підлогу. Віспу ставили в сільраді. Кілька ламп відразу горіло. Народу — — — і юрба. По селу сум’яття, ревіння, хто храбриться, хто голосить, хто молиться, хто на сіннику ховається. Чаклунка Тришиха разом з ненаглядним синком сховалися в грубку, тільки — но витяглися їх оттудова. Орли дядька Левонтия й ті ледве в ліси не втекли, але Санька — — — і знову ж Санька! — — — і приречено ступив слідом за батьком у сільраду, начебто на хибку палубу корабля. Вийшов блідий, тримаючи рукав вище ліктя загорненим, прошептав: “Ништяк…” — — — і й зник. Як не карали людям після щеплення не чесатися, у сні й наяву, не выдюжив сверблячки, брудними нігтями дряпали червоно набряклі цятки. Занедужали кілька людей, затемпературили, руки в них почервоніли, розпухнули, по селу слух: “Мор напустили!”. Зараз геть кволим дітям у голову у

коли ставлять, з вен кровищу висмоктують, і нічого.Сестра мого співтовариша, непереможна ягідниця, як подкулачница догодила в посилання аж на Таймир, втратила там дітей, чоловіка та й залишилася при жіночій пересильній в’язниці наглядачкою. Пила, оббирала зэчек, поставляла їхньому начальству й забивала на смерть, якщо яка сміла в чомусь ослухатися. Вона ще жива, перевела двох міських чоловіків, насмітила на себе схожих онуків, реденько з’являється в рідному селі. Не зігнута роками, вся золотом обвішана, нафарбована, що сучасна дівка, без норми куряща, матюкається голосно із блатними вивертами й обов’язково в людних місцях, напившись із племінником, голосно плаче вона, особа її линяє, і звертається тоді в страшну, беззубу бабу, трясучи облізлою головою, скаржиться: “Бідолашна, бідолашна я…” — — — і й тихо, непомітно зникає кудись із села.І в мене була тітка. По батьку. Кликали її Авдотьей, але на селі знали як Дуню, тому що до дорослого жіночого звання вона тут не дотягла. Коли почалися гоніння на селян, і в першу голову на мірошника, головного мироеда на селі, стало бути, на мого прадіда Якова Максимовича Мазова, і на діда — — — і Павла Яковича, тітці Дуне, девахе видної, вдачею, як і вся батьківська родова, дзвінкої, ішов вісімнадцятий рік і вона зустрічалася із сидоровским Федором, що жив теж на нижньому кінці села. Федір складався в колгоспі комірником, входив у правління колгоспу ім’я сибірського героя — партизана Щетинкина, наречена ж у нього — — — і подкулачница. Коли всю ораву мазовских вигнали на вулицю, партійці почали розтаскувати добро з будинку, пиляти й колоти двірські міцні стовпи, відшукувати в них золото, тітка Дуня притулилася до сидоровским, стала невенчаной дружиною Федора, тому що церква на селі закрили, усе в ній добили, дзвона скинули й каменями покололи. Сімейство сидоровских, серед яких був Леня, мій одноліток і дружок по іграх, людина смиренний і добрий, як і інший його брати, відрізняла могучесть жіночої половини. Всі сидоровские дівки й баби, нині вже баби, — — — і бойові, роботящі, з могутніми голосами, не втраченими й по цю пору.Колективізація в нашім селі, як і всюди по Русі, змішала добро й зло, переплутала меж собою людей, оголодила. Стали до комірника ходити — походжати один по одному селяни, просили допомогти хоч жменею мучки, хоч совком зерна, хоч крупкою иль картоплею на варю. Федір на лихо й прохання був чуйний, відмовити нікому не міг, і в коморі в нього виходила розтрата.Насувалася гроза, швидкий суд і розправа. Підкинувши ключі від комори у вікно правління колгоспу, Федір пішов, скоріше сплив із села нічний порию разом з вагітної невенчаной дружиною — — — і моєю тіткою Дуней. Доходили слухи, що осіли вони в новопобудованому шахтарському селищі Черемхово, перемінивши прізвище, імена, купивши иль діставши собі документи й право на працю. Слухи виявилися вірними: тітка Дуня й Федір дожили в Черемхове до смерті, залишили після себе двох дочок, одну йз яких торік мені пособил Господь побачити й від її довідатися історію папиной сестри.Федір працював у шахті, тітка Дуня куховаркою в робочій їдальні. Один раз струменем пари або залізною пробкою їй випалило око, з тих пор вона стала сильно боліти й умерла в знаменний, трагічний для країни нашої день — — — і 22 червня 1941 року. Федір женився вдруге, прожив ще скільки — те, але потім занедужав і, чуючи смерть, що насувається, вирішив відвідати рідне село, побачити й попрощатися з ріднею. І знову вночі, тайкома пробрався в село. Зібралася рідня, не довідаються сестри рідного брата, а він все плаче й просить: “Поспівайте, сестриці, поспівайте, тіточки!..” Сидоровские баби як гримнули, Федір і зі стільця скотився. “Що ви! Що ви! — — — і злякано замахав руками. — — — і Пошепки, пошепки поспівайте!..”. Співали пошепки, за закритими ставнями” Великий, до костей изработанный мужик усе тряс седою головою й заливався слізьми. Потім тихенько виїхав і незабаром тихо помер у шахтарському місті Черемхове.Було це на результаті сімдесятих років, і тоді ж, приїхавши з Вологди погостювати в Сибір, довідався я адреса двоюрідної сестри й послав їй лист на Сахалін, де вона живе й працює. Почерк мій такий, що я його часом і сам не розбираю, попросив я дружину віддрукувати лист на машинці, щоб легше було людям. І ніякої відповіді на лист своє не одержав. Спершу вирішив, що лист загубився, потім задумався й зрозумів — — — і я просто налякав ще в животі наляканої людини листом, видрукуваним на машинці. Так воно й вийшло: “Я думала, з органів яких або з контори високої, потім мені