povnij zmist vampir bajron dzh g chast 1 - Шкільний Всесвіт

От уже якийсь час я виношував задум відвідати країни, що досі не часто привертали увагу мандрівників, і в 17 році я пустився в шлях у супроводі друга, якого позначу ім’ям Огастус Дарвелл. Він був на кілька років мене старше, мав у своєму розпорядженні значний стан і походив із древнього роду; завдяки неабиякому розуму він рівною мірою був далекий від того, щоб недооцінювати, або надто покладатися на згадані переваги. Якісь незвичайні подробиці його біографії розбудили в мені цікавість, інтерес і навіть відома частка поваги до цієї людини, якісь не змогли притушити ні чудності поводження ні час від часу повторювані приступи тривожного стану, порию досить схожого на божевілля. Я робив ще тільки перші кроки по життю в яку вступив досить рано; і дружба ця зав’язалася не дуже давно; ми вчилися в одній школі, потім в одному університеті; але перебування Дарвелла в тамтешніх стінах завершилося раніше мого; він був глибоко присвячений у те, що називається высщим світлом, у той час як я ще не закінчив періоду учнівства. За подібним времяпрепровождением я багато чув про його минуле й сьогодення, і хоча в оповіданнях цих виявлялося чимало суперечливих невідповідностей, я, незважаючи ні на що, бачив: він — людина неабиякий, з тих, що незважаючи на всі зусилля триматися в тіні незмінно залучають до себе увага. Отже я познайомився з Дарвеллом і спробував завоювати його дружбу, що представлялася недосяжної; які би прихильності не народжувалися в його душі колись, тепер вони немов би висохнули, а інші зосередилися на одному; у мене було досить можливостей помітити, як загострені його почуття; тому що хоча Дарвелл умів їх стримувати, зовсім сховати їх не міг; однак же він мав здатність видавати одну пристрасть за іншу, таким чином, що важко було визначити суть обуревающего його почуття; а вираження його особи мінялося настільки стрімко, хоча й незначно, що не коштувало й намагатися встановити причини. Було очевидно, що його сушить якесь неутолимое занепокоєння; але чи виникає воно від честолюбства, любові, каяття, горя, від одного із цих факторів або всіх, разом узятих, або просто від меланхолійного темпераменту, що граничить із щиросердечним розладом, я не зміг з’ясувати; обставини, на які посилалася поголоска підтвердили б кожну із цих причин; але як я вже поминав слухи носили характер настільки суперечливий і сумнівний, що жоден з фактів не можна було порахувати достовірним. В ореолі таємниці, як правило, убачають якийсь злий початок, не знаю, з якої статі; у його випадку перше було наявним, хоча я утруднився б визначити ступінь другого — і, у відношенні Дарвелла, взагалі не бажав вірити в наявність зла. Мої спроби зав’язати дружбу минулого зустрінуті досить холодно; але я був молодий, відступати не звик, і згодом завоював, до відомого ступеня, привілей спілкуватися на повсякденні теми й перевіряти один одному повсякденні, буденні турботи, — подібний привілей, породжений і укріплена подібністю способу життя й частих зустрічей називається близькістю або дружбою, згідно поданням того, хто використовує згадані слова. Дарвелл чимало постранствовал по світлу; до нього звернувся я за відомостями відносно маршруту мого наміченої подорожі. Потай я сподівався, що мені вдасться переконати його поїхати із мною; надія ця здавалася тим більше обґрунтованої, що я помітив у другу неясне занепокоєння; порушення, що охоплювало його при розмові на дану тему, і його гадану байдужність до всьому що його оточувало, підкріплювали мої сподівання. Своє бажання я, спершу, виразив натяком, потім словами; відповідь Дарвелла, хоча я почасти й очікував його, зробив мені всю приємність приємного сюрпризу: він погодився. Закінчивши всі необхідні готування, ми відправилися в шлях. Відвідавши країни південної Європи, ми направили свої стопи на Схід, відповідно до наміченого споконвічного плану; саме в тих краях відбулася подія, про яке й піде моє оповідання. Дарвелл, судячи із зовнішності, замолоду відрізнявся чудовим здоров’ям; з деяких пор воно похитнулося, однак аж ніяк не в результаті впливу якої — небудь відомої недуги; він не кашляв і не страждав сухотою, однак слабшав з кожним днем; звички його відрізнялися помірністю, він ніколи не скаржився на утому, але й не заперечував її впливи; проте, з усією очевидністю сили його танули; він ставав усе більше мовчазним, його всі частіше мучили безсоння, і, нарешті, друг мій настільки разюче змінився, що моя тривога росла пропорційно тому, що я почитав небезпекою йому що загрожувала. Після прибуття в Смірну, ми збиралися відвідати руїни Ефеса й Сардиса; з огляду на жалюгідний стан друга, я спробував відговорити його від цього наміру — але дарма; Дарвелл здавався подавленим, а в манерах його відчувалася якась похмура врочистість; все це погано согласовывалось із його нетерпінням відправитися на підприємство, якесь я почитав не більш ніж розважальною прогулянкою, що мало підходить для недужного; однак я більше йому не противився; і через кілька днів ми разом виїхали в шлях, у супроводі одного тільки яничара. Ми перебороли половину шляху до руїн Ефеса, залишивши за спиною більше родючі околиці Смірни, і вступили на ту дику й пустельну стежку через болота й ущелини, що веде до жалюгідних будівель що дотепер туляться в повалених колон храму Діани — стіни, позбавлені дахів, обитель вигнаного християнства, і не настільки древні, але зовсім занедбані й розорені мечеті — коли раптова, що стрімко розвивається хвороба мого супутника змусила нас затриматися на турецькому цвинтарі: тільки могильні плити, увінчані зображенням чалми, указували на те, що життя людська ніколи знаходила притулок у цій глухомані. Єдиний зустрінутий нами караван — сарай залишився за у декількох годинниках їзди; у межах досяжності не спостерігалося ні міста, ні хоча б хатини, і сподіватися на краще не доводилося; тільки “місто мертвих” готове був дати притулок мого злощасного супутника, якому, здавалося, незабаром стояло стати останнім з його мешканців. Я оглянувся по сторонах, виглядаючи місце, де б я зміг зручніше влаштувати мого супутника; на відміну від традиційного пейзажу магометанських цвинтарів, кипарисів тут росло небагато, і ті були розкидані по всій місцевості; надгробка по більшій частині обвалилися й постраждали від часу; на одному з найбільш великих, під самим розкидистим деревом, Дарвелл розташувався напівлежачи, із працею втримуючись у цьому положенні. Він попросив води. Я сумнівався, що вдасться знайти джерело, і вже зібрався приречено й неохоче відправитися на пошуки, але хворий велів мені залишитися; і, обернувшись до Сулейману, нашого яничара, що стояв поруч і курив з непорушним спокоєм, сказав: “Сулейман, верба на су” (тобто “принеси води”), — і досить точно й докладно описав місце: невеликий верблюжий колодязь у декількох сотнях ярдах праворуч. Яничар корився. — Звідки ви довідалися? — запитав я в Дарвелла. — По нашому місцю розташування, — ответствовал він. — Ви повинне бути помітили, що в цих місцях ніколи жили люди, отже повинні бути й джерела. Крім того я бував тут раніше. — Ви бували тут раніше! Як же так трапилося, що ви жодного разу не згадали про це при мені? І що ви могли робити в такому місці, де ніхто зайвої мінути не затримається? На це питання я не одержав відповіді. Тим часом Сулейман приніс води залишивши коней у джерела. Угамувавши спрагу Дарвелл немов би ожив ненадовго; і я понадіявся було, що друг мій зможе продовжувати шлях або, принаймні, вернувся назад, і узявся його вмовляти. Дарвелл промовчав — здавалося він збирається із силами щоб заговорити. Він почав: Тут завершується мій шлях і моє життя; і я приїхав сюди вмерти, але в мене є прохання, не вимога, тому що такі будуть мої останні слова. Ви все виконаєте? — Всенеодмінно; але сподівайтеся! — У мене не залишилося ні надій ні бажань, крім одного тільки — збережете мою смерть у найсуворішій таємниці. — Сподіваюся, що случаючи тому не представиться” ви поправитеся й… — Мовчите! — так призначено; обіцяйте! — Обіцяю. — Заприсягніть усім, що… — И він вимовив клятву великої сили. — У тім немає необхідності; я виконаю ваше прохання, і якщо ви сумніваєтеся в мені… — Іншого виходу немає — ви повинні заприсягти. Я приніс клятву; це заспокоїло недужного. Він зняв з пальця перстень із печаткою, на якій були написані якісь арабські ієрогліфи й вручив його мені. І заговорив знову: — У дев’ятий день місяця, рівно опівдні (місяць значення не має, головне дотримати дня) киньте цей перстень у солоні потоки, що впадають в Элевсинский затока; наступного дня в той же самий час, відправляйтеся до руїн храму Цереры й почекайте там годину. — Навіщо? — Побачите. — Ви сказали, у дев’ятий день місяця? — У дев’ятий. Я відзначив, що саме сьогодні — дев’ятий день місяця; хворий змінився в особі й замовк. Сили його танули з кожною мінутою; тим часом на сусідній надгробок опустився лелека зі змією в дзьобі; здавалося, птах пильно спостерігає за нами, не поспішаючи заглотить видобуток. Не знаю, що вселило мені думка прогнати пернатого гостя, але спроба моя ні до чого не привел

а; лелека описав у повітрі кілька кіл і вернувся в точності в те ж саме місце. Дарвелл із посмішкою вказав на птаха й заговорив, — не знаю, чи звертався він до мене або до самого себе, — але сказав тільки одне: — Все йде добре! — Що йде добре? Про що ви? — Неважливо; нині ввечері ви повинні зрадити моє серце землі — на тім самому місці, куди сів птах. Інше вам відомо. Потім він дав мені вказівки відносно того, як краще сховати його смерть. Домовивши, він викликнув: — Ви бачите птаха? — Розуміє. — И змієві, що ізвивається в неї в дзьобі? — Поза всяким сумнівом; у тім немає нічого незвичайного; лелеки харчуються зміями. Але дивно, що птах не заковтує видобуток. Дарвелл посміхнувся нетутешньою посмішкою й слабко вирік: — Ще не час! При цих словах лелека полетів ладь. Я проводив птаха очами, відвернувшись на коротку мить — за цей час я ледь встиг би дорахувати до десяти. Тіло Дарвелла раптом немов обважніло й безсило налягло на мої плечі. Я обернувся й глянув у його особу — мої супутник була мертва! Я був вражений що происшли. Помилки бути не могло — через кілька мінут особа його почорніло. Я б пояснив зміну настільки миттєву дією отрути, якби не знав, що в Дарвелла не було можливості скористатися отрутою непомітно від мене. День хилився до заходу, тіло розкладалося на очах, і мені нічого не залишалося, як тільки виконати волю покійного. За допомогою яничарського ятагана й моєї власної шаблі ми із Сулейманом вирили неглибоку могилу на тім самому місці, що вказав нам Дарвелл: земля вже поглинула якогось магометанина, піддавалася без особливої праці. Ми викопали яму настільки більшу, наскільки дозволило час, засипали сухою землею останки загадкової істоти, що так недавно скончались, а потім вирізали кілька смужок зеленого дерну там, де землю не настільки висушило сонце, і уклали їх на могилу. У владі здивування й горя, плакати я не міг…