povnij zmist valyanki abramov f a - Шкільний Всесвіт

У Косових будинок виряджений, як наречена. На мотузках навколо будинку розвішані яскраві шовкові плаття, що задерикувато переливаються на сонце, усілякі шалі, полушалки, хустки, ситцеві й вовняні відрізи, одяг верхня, взуття, хутряні шапки.

По^ — стародавньому сказати — це сушіння вбрань, від молі, від мишей, але в той же час це й огляд добробуту родини, приданого дочок. І чи треба говорити, що Дар’я Леонтіївна, господарка всього цієї пишноти, сіяє з голови до ніг! Це адже вона все нажила, своїми рученьками нажила — дванадцяти років від батьків залишилася.

Я від душі радуюся разом з Дар’єю Леонтіївною й із задоволенням обходжу весь цей строкатий, пахучий парад і раптом на видному місці, біля самого ґанку, зауважую два старих, розтоптаних, без підошов чорних валянка.

— А ці молодці як сюди потрапили?

Дар’я Леонтіївна молодо сміється.

— А від цих молодців я жити пішла.

— Жити?

— Жити. Мені ці валянки в лісі дали. Перша премія в житті. І от шкода, ніяк не можу викинути.

Дар’ю Леонтіївну прошибає сльозою.

— Ох, як згадаєш всі свої стібки — доріжки, дак не знаєш, як і на сьогоднішню дорогу вийшла. Мені чотирнадцять років було, коли мене на лісозаготівлі виписали. І от раз приходжу в барак з лісу. «Новий рік, говорять, Дарка, завтра в людей». Эх, думаю, і мені треба Новий рік відзначити. А як? Чим? У нас тоді, у війну, не те що хліба, картоплі — те досита не було. А давай, думаю, у мене хоч валянки сухі в новому році будуть. Поклала в піч, лягла на нари. Думаю, полежу трошки, вийму. А прокинулася ранком — у бочку залізну бригадир коло — тит. Я підхопилася, до печі — те підбігаю, заслінку відкриваю, а в мене від валянків — те одні голяшки. Згоріли. Пекуче, бач, палили пекти. Стіни — Те в бараках худыe — до ранку все видме, куржак у кутах — те, зайці білі. Я вся в сльозах до начальника лесопункта. Босоніж. По снігу, як зараз пам’ятаю, — конторка напроти барака стояла. «Так і так, говорю, Василь Єгорович, у мене валянки згоріли, що мені робити?» — «А що хошь роби, а щоб до ранку завтра була на роботі. А те під суд віддам. Пішла додому — вісім верст до будинку. Із шуби маминої два шматки вирізала, ноги обернула так так і йду взимку по лісі. Прийшла додому, а що візьмеш будинку? Котячи, сестричка молодша, у дитбудинку, хата не топлена, на вулиці тепліше. От я села на ґанок, плачу. Іде дідок, Євграф Іванович, конюхом робил. «Чого, дівка, ревеш?» — “Валянки спалила. Начальник добу дав, а де я їх візьму”. — «Нічого, гово — рит, не плач. Підемо до мене на стайню, що — небудь придумаємо». От прийшли на стайню, тепло в дідуся, так я тільки села на підлогу до грубки, пригорнулася, як до рідного мамушке, і заснула. До самого вечора спала. А ввечері мене дедушко Євграф будить: «Вставай, говорить. Добре, ні, я чого скорестил». Я дивлюся й очам не вірю: бурки теплі, эдаки шони з повсті від хомутів старих зшив. Я надягла бурки так до самого барака без перепочинку бігла. У лісі темно, хіба зірочка яка в небі мигне, а я бежу так пісні від радості співаю. Встигла. Не віддадуть під суд. А через півроку, вуж весна була, приїжджає до нас сам. Секретар райкому. «Говорите, хто у вас ударник». — “Дарка, говорять. Усіх моложе дівка, а добре працює». — «Чого хочеш? — говорить, це секретар — те. — Чим тебе нагородити — преміювати за ударну роботу на трудовому фронті?» — «А дайте, говорю, мені валянки». — “Будуть тобі валянки. Самокращі». І от восени — те мені валянки чорні привіз. Знову сам. Вірна людина була. Раз вуж що сказав — зробить. Я довго їх носила. Ощадливо. Перші — Те п’ять тільки як вихідні, а потім вуж і щодня, які в мене ці валянки

Додав: