povnij zmist valter ejzenberg zhittya v mriyax aksakov k s 1 2 - Шкільний Всесвіт

Присвячується Марії Карташевской

Wage du, irren und zu traumenдерзай блукати й грезитьшиллер

У місті М. жив студент, по ім’ю Вальтер Эйзенберг. Це був парубок років осьмнадцати. Життя його до того часу не була чудова ніякими особливими подіями. Він народився з головою пылкою, серцем, здатним розуміти прекрасне, і навіть із могутніми щиросердечними силами. Але природа, давши йому з одного боку, всі ці якості, з іншої переважила їхнім характером слабким, нерішучому, мрійливому й недовірливим у найвищому ступені. Поки він ріс у будинку в батька й матері, усе було гарно: він ще не знав світла й не боявся довідатися його; але й тоді нещасний характер його не давав йому спокою. Коли йому було років одинадцять — дванадцять, учинкам своїм умів він відшукувати дурну причину: йому здавалося, що скрізь переслідував його якийсь злий дух, що нашіптував йому жахливі думки й плід до злочину. Таке — Той хворобливий стан душі, причина якого перебуває, імовірно, у здатності занадто жваво приймати враження, тривало років до п’ятнадцяти. Ще до вступу свого в університет він любив живопис як художник і в ній знаходив відраду хворій душі своєї. Він приніс в університет серце довірливе й квапився розділити свої почуття й поетичні мрії з товаришами. Незабаром він познайомився зі студентами, які, як йому здавалося, могли розуміти його. Це було коло людей розумних, які любили поезію, але тільки тоді святкували й поважали почуття в іншій людині, коли воно було в такому виді, під яким їм рассудилось приймати його, як незабаром же почуття проявлялося в скільки — небудь смішній або дивній формі, вони зараз же безжалісно повставали й відкидали його. Эйзенберг був моложе їх: не скільки понять, звичайно, помилкових, але властивих літам, траплялося йому висловити перед своїми приятелями; боязкий, сумнівний характер надавав мовам його якусь вимушеність; цього було досить для них, щоб вирішити, що у Вальтера немає щирого почуття, хоча вони самі точно так само помилялися назад тому року три^ — трьох — три — два — три. Вальтер не раптом це помітив. Він став говорити свої думки — його ледь вислухували; він висловлював свої почуття — його слухали й мовчали; він показував свої малюнки — йому говорили холодно й без участі: “Так, добре…” Уявіть собі положення бедного, уявите, як стискувалося його любляче серце від такого привіту! Часто приходив він додому вбитий духом, і важкі думки — сумнів у самому собі, у власному достоїнстві, презирство до самого себе — тіснилися йому в груди. Це, право, жахливий стан. Не дай боже випробувати його! Це верх розпачу, не того розпачу, скаженого, шаленого, ні, розпачу спокійний^ — спокійного — спокійний — глибоко — спокійного, убивчого. Про нього навряд чи може мати поняття той, хто не випробував його. Яким же ім’ям назвати людей, що знищують так людини? Нарешті, начебто завіса впала з око Эйзенберга — він зважився не обертати уваги на їхні думки, вийти, укластися в самому собі й зберігати заощаджений залишок почуття. ПРО, він мав досить гордості, щоб не ви прашивать участі як милості.У той час познайомився він з одним парубком, якого кликали Карлом. Знайомство їх незабаром звернулося в дружбу. Як задоволений був Вальтер, знайшовши людини, якому сміло, довірливо міг перевіряти все, що було в нього на душі, людини, що хоча часто був з ним згодний, але завжди міг розуміти його справді дивні думки, по зате вмів цінувати його й платив йому тою же дорученням.Ще одна обставина змінила трохи мирне, відокремлене життя Вальтера. Він познайомився з доктором Эйхенвальдом, що був відомий у місті своїми країн ностями: на особі ніколи не сходила глузлива, неприємна посмішка. Він завжди ходив у сірому фраку, у білому капелюсі, насуненої на його густі, сиві брови, і із сукуватим ціпком; він не говорив майже ні з ким, був рідко в про ществе й більшу частину часу проводив у своєму кабінеті. У нього жила вихованка, далека його родичка, молода дівчина, років дев’ятнадцяти, котрої він заступив місце батька. Випадок познайомив Вальтера з Эйхенвальдом. Гуляючи в публічному саду з Карлом, зайшли вони в одну альтанку, у якій нікого не було, і в них почався відвертий раз говір. Карл пішов колись. Вальтер також збирався вийти, як з кута альтанки здався Эйхенвальд, якого він колись не примітив, і, взявши його за руку, сказав йому: — До мене, парубків… завтра о п’ятій годині чекаю вас.Вальтер ледь встиг подякувати, як він уже вийшов. Эйзенберг з’явився в призначену годину. Эйхенвальд сидів у халаті. — А, — сказав він, посміхаючись, і простягнув йому руку, — А от моя родичка Цецилія!Перед Вальтером стояла дівчина високого зросту; черню ока її, сух і блискучі, мали в собі