povnij zmist u tumani andryeyev l n 1 3 - Шкільний Всесвіт

Леонід Андреевв тумані

У той день із самого світанку на вулицях стояв дивний, нерухливий туман. Він був легкий і прозорий, він не закривав предметів, але все, що проходило крізь нього, офарблювалося в тривожний темно — жовтий колір, і свіжий рум’янець жіночих щік, яскраві плями їхніх убрань переглядали крізь нього, як крізь чорний вуаль: і темно й чітко. До півдня, де за пологом хмар ховалося листопадове низьке сонце, небо було світле, світліше землі, а до півночі воно спускалося широкої, що рівно темніє завісою й у самої землі ставало жовтувато — чорним і непрозорим, як уночі. На важкому тлі його темні будинки здавалися ясно — сірими, а дві білі колони у входу в якийсь сад, спустошений восени, були як дві жовті свічі над небіжчиком. І клумби в цьому саду були пориті й потоптані грубими ногами, і на зламаних стеблах тихо вмирали в тумані запізнілі хворобливо — яскраві квіти.І скільки не було людей на вулицях, усе квапилися, і всі були похмурі й мовчазні. Сумний і страшно тривожний був цей примарний день, задыхавшийся в жовтому тумані.У їдальні вже пробило дванадцята година, потім коротко відбила половину першого, а в кімнаті Павла Рибакова було темно, як у сутінках, і на всім лежав відбитий, исчерна — жовтий відсвіт. Від нього жовтіли, як стара слоновая кістка, зошити й папери, розкидані по столі, і невирішене алгебраїчне завдання на одній з них зі своїми ясними цифрами й загадковими буквами дивилися так старо, так заброшенно й непотрібно, начебто багато нудного років пронеслося над нею; жовтіло від нього й особа Павла, що лежало на ліжку. Міцні, молоді руки його були закинуті за голову й оголилися майже до ліктя; розкрита книжка, корінцем нагору, лежала на груди, і темні очі завзято дивилися в ліпну розфарбовану стелю. У строкатості й брудних тонах його фарбування було щось нудне, докучливе й несмачне, що нагадувало про десятки людей, які жили в цій квартирі до Рибакових, спали, говорили, думали, робили щось своє — і на всі наклали свою далеку печатку. І ці люди нагадували Павлу про сотні інших людей, про вчителів і товаришів, про гучні й людні вулиці, по яких ходять жінки, і про тім — самому для нього важкому й страшному, — про що хочеться забути й не думати. — Нудно… Ску — в — Чно! — протяжно говорить Павло, закриває ока й витягається так, що носки чобіт стосуються залізних прутів ліжка. Кути густих брів його скосилися, і всю особу пересмикнула гримаса болю й відрази, дивно спотворивши й спотворивши його риси; коли зморшки розгладилися, видно стало, що особа його молодо й красиво. І особливо гарні були сміливі обриси пухких губ, і те, що над ними по — юношески не було вусів, робило їх чистими й милими, як у молоденької дівчини.Але лежати із закритими очами й бачити в темряві закритих вік всі те жахливе, про що хочеться забути назавжди, було ще болісніше, і ока Павла із силою відкрилися. Від їхній розгубленого блиску в особі його з’явилося щось старече й тривожне. — Бєдний я малий! Бедный я малий! — уголос пошкодував він себе й повернув ока до вікна, жадібно ища світла. Але його ні, і жовтий сутінок наполегливо повзе у вікна, розливається по кімнаті й так ясно відчуємо, начебто його можна сприймати дотиком пальцями. І знову перед очами розгорнувся у висоті потовк.Карниз стелі був ліпний і зображував російське село: кутом уперед стояла хата, яких ніколи не буває в дійсності; поруч застиг мужик з піднятою ногою, і ціпок у руках був вище його, а він сам був вище хати; далі кривилася малоросла церква, а біля її випирав уперед величезний віз із таким маленьким конем, начебто це був не кінь, а гонча собака. І морда в неї була гостра, як у собаки. Потім знову в тім же порядку: хата, великий мужик, церква й величезний віз, і так навкруги кімнати. І все це було жовте на рожевий^ — рожевім — грязно — рожевому тлі, виродлив і нудне, і нагадувало не село, а чийогось сумну й позбавлену змісту життя. Противний був майстер, що ліпив село й не дав їй жодного дерева. — Хоч би снідати скоріше! — прошептав Павло, хоча йому зовсім не хотілося їсти, і нетерпляче повернувся на бік. При русі книга звалилася на підлогу й аркуші її підкрутилися, але Павло не простягнув руки, щоб підняти неї. На корінці золотом по чорному було надруковано: “Бокль. Історія цивілізації”, і це нагадувало про щось старому, про велику кількість людей, які споконвіків хочуть улаштувати своє життя й не можуть; про життя, у якій все непонятно й відбувається з пекучою потребою, і про тім сумному й що давить, як зроблене злочин, про що не хотів думати Павло. І так схотілося світла, широкого і ясного, що навіть заламало в очах. Павл