Крайньою вулицею мікрорайон виходив на яр, великий і порожньою, лежачою величезною нерівною западиною. Його можна було прийняти за зарослий кар’єр, але ні, ґрунтової виїмки отут ніколи не було, так улаштувалося природою. Навколо цього міста, що блищало у свій час славою великого будівництва комунізму, земля перебучена й перелопачена на десятки кілометрів, тут убили в русло гігантську греблю для електричних турбін, побудували величезний алюмінієвий завод, лісопромисловий комплекс, до десятка інших великих заводів, але й тут подекуди залишилися ділянки незайманої землі. Одним з них і був цей яр, що заріс серед глинистих проплешин обсмиканими кущами вільхи, осичняками так кропивою. Місто із двох сторін півколом підступив до нього й зупинився. На третьої, на південній стороні, де ходило сонце, протилежної мікрорайону, відразу за яром тягся в гору сосник, поблизу міста побитий, із частими слідами кострищ і палів, але все — таки живий, втішно зеленіючий і взимку й улітку.У колишні роки, коли ще робилися спроби прикрасити життя, у стрімчастого краю яру, де мікрорайон, спорудили спортивний трамплін для стрибків з лижами. І стрибали, пружинисто викидаючись у повітря, і летіли на пташиній висоті вигнутими вперед фігурами, насадженими на лижі, і, приземляючись, підривали сніг і довго котилися під ухил. На трамплін із усього міста збиралися хлопчиськи, тут завжди було галасливо, весело й колготно. Потім, коли життя відкрилося суцільною раною, трамплін закинули, і металева ферма його тепер стирчала голо й мертво, як кістяк.Саме напроти трампліна через дорогу, у першому під’їзді довгого п’ятиповерхового будинку, що робить поворотний вигин разом з дорогою, глухою ніччю горів на третьому поверсі світло. У місті нічним світлом нікого не здивувати. Але цього разу весь величезний будинок був темний, весь він потонув у мороці ночі, змішаному з мороком туману, і два самотньо світні вікна, тільки — но пробивающихся крізь туман, нічого, крім тривоги, викликати не могли. До цієї пори всі засипають, і в цю пору без лиха або хвороби не піднімаються.Важка фігура жінки з непокритою головою виступила з туману, що обтікає будинок, ще раз кинула оком на вікна, із зусиллям піднялася по кам’яним сходам до разверстому входу й полізла по сходам. Двері в під’їзд була зірвана, світло усередині не горів, підніматися доводилося навпомацки. Вона відкрила незамкнені двері у квартиру, після свіжого холодного повітря потягнула носом, принюхиваясь, і, пройшовши повз закриту ліворуч дверей, увійшла в другу кімнату, скинула відвологлу темну куртку на вузьку продавлену кушетку, що коштує за дверима праворуч, упала на неї сама й тільки тепер, немов у призначену мінуту, тяжким переривчастим стогоном заскиглила собачий — собачу — собаче — собача — по^ — собачі, закриваючи рукою рот, щоб не почули.У першої, у маленькій кімнатці лежала покійниця, мати цієї жінки, самої їй було під шістдесят, але не про матір, що зажилася на світі й помер кілька годин назад, плакала ця пухка мужикувата жінка, не себе oнa жалувала, ніколи не снисходя до жалості до себе, а, сильної, до всьому звиклої, не вистачало їй сил, щоб підступити до страшної ваги дня, що наближається. Вона й на вулицю виходила, щоб рухом полегшити її, цю вагу, і тільки сильніше ще придавилася. Не вистачало повітря, нема чим було дихати.Кликали цю жінку Пашутой. Ім’я, як і одяг, міняється, щоб облягати людини, відповідати змінам, що відбувається в ньому. Була Пашенька з тонкою талією й блискучими очами; потім, увійшовши у вік, у заміжжя, у стать — Паша; потім одна людина першим підглянула — Пашута. Як прізвище. Так і стали називати, порию не знаючи, ім’я це або прізвище. “Це ситно звучить. І сама ти баба ситна”, — говорив у похвалу та сама людина, що охрестив її Пашутой.Напередодні ввечері Пашута відвертала додому пізно, уже в темряві, доходив десяту годину. Поїхавши в місто, воно не збиралася затримуватися. Але не стерпіла й зайшла у свою їдальню, а там дівчиська запросили попрацювати ввечері на спецобслуживании. Спецобслуживание — це коли знімають їдальню для події. Under Armour UA Curry 1 Яке була подія, Пашута не розібрала, як не прислухалася до тостів. Святкувала якась незначна організація, гуляли й невесело, і скромно, але Пашуте довелося возитися з посудом ледве не до кінця, поки не понесли морозиво. Дівчиська і їй сунули в баночці дві грудки морозива. Дівчиська — по звичці, по старій пам’яті, коли вони дійсно починали дівчиськами, половина з них уже в бабках. У сумці в Пашуты лежав ще й пакет із пловом, выскребенным із залишків у казані. Connor Shaw — South Carolina Gamecocks Доводилося не гидувати й цим. Тыкавшая себе постійно у своє принижене положення, Пашута корилась, що вона й у їдальню продовжує ходити заради подачок. Але це неправда. Все життя проробивши — шая в їдалень і майже десять років проработавшая в цієї, останньої, вона нудьгувала без її, ніяк не могла відвикнути від “пекла”, як дружно всі вони проклинали чад і сморід, жар і пара серед печей і казанів, густих і дурманних заходів їжі, що усмоктуються в тіло, по нескольку годин на ногах. У їдалень вона сповна пройшла весь трудовий шлях від завідувачки до посудомийки. Шлях у зворотному напрямку. У двадцять років, серед вісімнадцятирічних, — завідувачка, і два роки, уже з пенсією, — посудомийка. Місяць назад неї розрахували. Їдальня була кормным місцем, у неї напрошувалася й молодь, а в Пашуты зовсім стали відмовляти ноги. Дівчиська би ще постояли за неї, але і їх очікувала та ж доля. Хазяїном їдальні ставав казбек, гнучкий, поигрывающий тілом парубок з кавказців із пронизливими очами на вузькій пташиній особі. Справа йшла до приватизації й перебудови в ресторан — і вуж тоді в місті, крім заводських, не залишиться ні однією їдальнею.Дівчисько було будинку, коли Пашута повернулася. З нею жила внучка, що вчилася з вересня в педагогічному училищі. Але рідних дітей у Пашуты не було, вона брала прийомну дочку, коли жила родиною; внучка від приймальні, рідна й не рідна, без кревної близькості. Мати її, Анфіса, пішла в заміжжя в леспромхозовскую село, за двісті кілометрів від міста, там і залишилася, втративши чоловіка. У Пашуте вона бачила виховательку, але не мати, матір’ю й не називала. Але от дивно: чим більше вона віддалялася від приймальні матері, тим більше на неї походила. Така ж зовні млява, але із твердим характером, так само тягне в розмові слова, такий же вповільнений крок. І така ж безмужність, тільки від Пашуты чоловік пішов, в Анфіси потонув, залишивши її із двома маленькими дітлахами. Пашута догадувалася, що, ображаючись на своє невдале життя, Анфіса за цю подібність у тім, що вона не любила в собі, не любила і її, Пашуту.Але за дівчисько Пашута простила б їй удесятеро більше. За те, що вона надіслала на навчання п’ятнадцятирічну Таньку. asics pas cher З нею ніяк посвітліло життя. От чому в родині потрібні діти. Хіба б зраділа вона так морозиву, що дісталося із чужого стола, хіба б квапилася так додому, щоб воно не встигло станути? Не мороженое вона несла їй, а свою ніжну душу, улаштовану грубо, своє пещення, що не вміє себе показати.Танька була з подружкою з якогось далекого під’їзду в цьому ж будинку. Подружка, по ім’ю Соня, добре шила, і Пашуту ця дружба не тривожила. Вона вручила дівчиськам морозиво, і ті від захвату заверещали, застрибали. — Бабуля, ти де взяла? — пританцьовувала Танька. — Ти де украла? — Украла і є, — посміхнулася Пашута й пішла до матері, що лежала за закритими дверима.Повернулася вона незабаром, запитала в Таньки: — Ти давно будинку? — Уж незабаром година. Ми в Соні були. — До старенької бабусі заглядала? — Заглядала. Вона спить.Пашута пішла в кухню й, виглядаючи звідти, чекала, коли дівчиська доїдять морозиво. И — звернулася до подружки: — Ти Таню не зможеш на ночівлю взяти? — Бабуся, навіщо? — зачудувалася Танька. — Я не хочу нікуди йти. — Треба! — грубо обірвала її Пашута. — З бабусиного села приїхав одна людина, мені нікуди його покласти. Брехала — і навіщо брехала? — з переляку, чи що? — Я можу на підлозі, — пропонувала Танька. — Ні, іди! Іди, Тетяна… Я тобі потім усе розповім. Nike Air Max 2017 Heren Не будуть твої батьки лаятися? — вона не запитувала в подружки, а квапила. — Ні, ні, не будуть.І дивилася невідривно, як дівчиська злякано й квапливо збираються. У дверей Танька обиженно буркнула: — Спочатку морозиво, потім іди… — Перегоди — Ка! — Пашута затримала Таньку й відвела її від подружки. — Дай ключі. nike air max 2017 femme noir Без мене не приходь.
- nike air huarache dames groen
- Nike Air Max 2017 Uomo Nere
Я буду ввечері. Ти все зрозуміла?Ксенія Єгорівна померла тихо, у сні. Nike Air Max 2016 Heren zwart Не довелося й ока закривати. Так її намаяла, так з’їздила життя, що вона в останній місяць і не знала, живе вона або не живе. Збіднілим тілом, що висохнуло, з безкровною жовтою особою, з руками в обвислій шкірі, схожими на перетинчасті лапки, вона лежала в ліжку як в усипальниці й по більшій частині спала. Снача — Ла її піднімали до стола, вели в кухню, Танька заговорювала з нею, намагаючись розпитувати, але вона у відповідь тільки розтягувала під очами зморщечки, що виходило колись посмішкою, говорила тихо й послужливо нитяним тонким голоском і просилася назад у ліжко. Ці виходи доставляли їй мучення, і неї залишили в спокої, сталі приносити їжу в постіль. Їла вона так помалу, уже не відчуваючи потреби в їжі, що тепло в ній від дня на день повинне було дотліти.І от воно дотліло. Пашута широкою великою рукою гладила мати по маленької, швидко остиглій голові, по запалих щоках, по підв’язаному підборіддю й думала, думала… Вона й сама, здавалося їй, поступово закостеневает у мумію й уже не здатна віддатися горю. Відбулося те, що й повинне було відбутися. Але, як не очікувала вона його, як не упокорилася давно вже з ним, вона не була до нього підготовлена. Нічого в ній не було готове до того, щоб зустріти материнську смерть. Не врасплох і однаково врасплох. Мати так довго відтягала неприємність, що вона доставить дочки своєю смертю, що Пашута й далі збиралася залишатися в цьому зручному очікуванні.
Втім, нічого вона не збиралася. А безвольно тяглася по днях своєю фігурою, що расползли, роблячи тільки самі необхідні рухи. І до чого готуватися, щось попереджати вона розучилася.Не смерть матері її жахала, ні, а те тяжке й владне, що насувалося тепер зі смертю, те, як обладити дводенні проводи до остаточного прощання. Але й після прощання — девятины, сороковины, півроку, рік… Існують давні, міцніше всякого закону, календар і ритуал проводів. У місті живих заведено чимало служб, що належать, по суті, того світла, у яких зайняті люди, що влаштовують туди дорогу. Мертвий не має права вважатися мертвим, поки не видане свідчення про смерть. По цьому свідченню його відвезуть у морг, там, що скам’янів і приниженого в смерті останнім, самим жорстоким приниженням, обіллють зі шланга водою, застромлять у принесений одяг; по цьому свідченню на фабриці ритуальних послуг підберуть труна, прикрасять його по одному з пунктів асортиментів і подадуть під тіло; по цьому ж свідченню на цвинтар вириють могилу в такій тісноті мертвих, що на похоронах натопчешся всмак на сусідах… Alfred Morris Redskins Jerseys І всюди заплати. У морг, напевно, можна не возити, а всього іншого не минути. Там мільйон заплати й там мільйон з полмиллионом, а там тільки полмиллиона й ще сім разів по полмиллиону. Менше ніде не беруть. Але звідки в Пашуты такі гроші? У неї немає їх ні в десятої, ні в сотої частки. Де вона їх візьме?Але й це ще не все. Щоб бути прописаним на міському цвинтарі, треба при житті мати прописку в місті. А в Ксенії Єгорівни її не було. Вона не мала права тут умирати. Пашута, як і до того тричі привозила її, привезла мати на зимівлю; однієї їй у вісімдесят чотири роки опалювати й обихаживать себе в селі було непосильно. Але як тільки відігрівання — лось сонечко й розкривалася від льоду Лена, Ксенія Єгорівна рвалася назад. Ніякими угодами або залякуваннями удержати її було не можна — скоріше, скоріше на волю з ненавист — ний кам’яної в’язниці, скоріше зійти на свій порожек, надихати хату своїм духом, і хоч комашкою плазувати, так по натоптанным рідних стежинках. Нині, приїхавши за матір’ю, Пашута не могла не бачити, що матері навряд чи призначено повернутися, але хіба дозволила б Ксенія Єгорівна себе із села виписати! Та і як Пашута стала б її виписувати, якщо село, продовжуючи ще стояти під небом, під державою більше не стояла?! Не було тут ні колгоспу, ні радгоспу, ні сільради, ні магазина, ні медпункту, ні школи — усе віднесло неведомо куди при нових порядках. Відпустили село на повну, райську волю, на безвластье, зняли подчистую вікові тримай, випрягли із всіх хомутів — гуляй на всі чотири сторони! Хочеш — повідомляй свою власну державу, хочеш — віддавайся під руку Китаю. Не було сюди влітку твердої проїзної дороги, а взимку заносило снігами так, що не пробитися й танкам. Мужики промишляли в тайзі, брали в Лені рибу — цим і жили. І пили, пили…Землі, угіддя тут завидні. chaussure Asics Gel-Lyte III Із цього воля й починалася, що виглядали багатство, позаздрили й домоглися, щоб колгоспні землі відійшли спочатку в підсобне господарство великого машинобудівного заводу… Але завод по дальності й бездоріжжю не потягнув. Передали новому хазяїнові — Баму. БАМ тоді по своїй силі міг освоювати Місяць, не те що ленские простори. Погнали в село техніку, повезли цегла, прийнялися будувати нову ферму й овочесховище, на березі поставили причал, обдарили місцевий народ бамовскими пільгами. Що під таким хазяїном не жити?! И ніхто не підозрював, у тому числі й хазяїн, що можна полетіти в яму в лічені місяці.