povnij zmist tretya raketa bikiv v 1 8 - Шкільний Всесвіт

Василь Биків. Третя ракета

Я лежу в окопі на розстеленій шинелі й довго дивлюся нагору, у синю безодню літнього неба. Навколо тихо — ні вибуху, ні пострілу, усі сплять. Ледве далі, біля снарядної ніші, хтось натужно посапує, здається, от — от захропе. Сонце зникло за бруствером і вже хилиться до заходу. Помалу спадає жару, ущухає вітер. Самотня билина на краю бруствера, що з ранку неспокійно бився про висохлий кому чорнозему, знесилено звисає в окоп. Високо в небі літають лелеки. Розпластавши широкі, размочаленные на кінцях крила, вони забралися в саму височінь і кружляють там, начебто купаються в сонячному яснім роздоллі. Вітрові потоки поступово відносять їх убік, але птаха, важливо змахнувши крильми, знову набирають висоту й довго ширяють у піднебесся.Лелеки часто прилітають сюди в погожу передвечірню пору й кружляються, напевно, виглядаючи яке — небудь болотце, очеретяну заводь або лучку, щоб пошукати корму, напитися, а те й просто, по споконвічному звичаї, у роздумі постояти на одній нозі. Але тепер біля заводей, у приречных боліт, на всіх полях і дорогах — люди. Не встигають птаха скільки — небудь знизитися, як на землі починають тріскотіти кулеметні черги, високий блакитний простір зло прошивають невидимі джмелі — кулі, лелеки лякливо кидаються в сторони й квапливо летять до передгір’їв Карпат.Без лелек синє небо стає порожнім і нудним, у ньому немає за що зачепитися погляду, я прищулююся й дрімотно притихаю.Раптом на бруствері щось різко клацає, начебто невидимий хлист б’є по висохлій курній землі, і я, здригнувшись, пробуджуюся від сонливої замисленості. В окопі як і раніше тихо, усі сплять, тільки на сходах ерзает щось Лешка Задорожный, наш заряджаючий. Він у нижній сорочці з незав’язаними й разметанными на широких грудях тасьмами; голі до ліктів, суцільно покриті татуюванням руки його тримають промаслену гімнастерку, на комірі якої бовтається непришитий кінець подворотничка. Лукаві Лешкины ока на круглій броватій особі часто мигають, як це буває в провинені в чомусь людини. — Собака! — невідомо до кого звертаючись, говорить Лешка. — Я ж тебе подразню!Він кладе на сходи гімнастерку з надраєним до блиску гвардійським значком і вистачає варту поруч лопату. Я не встигаю ще зміркувати, що до чого, як Лешка тихенько висуває через бруствер крапковий її черешок.”Чвик!” — і на бруствері вщент розлітається сухої кому землі.Лешка здригається, але, помітивши, що я побачив його витівку, пустотливо посміхається й уже смелее висуває з окопу лопату. Десь у ворожій стороні чується постріл, і одночасно нова куля відколює товсту тріску від лопати. — Не псуй інструмент, — говорю я Лешке. — Знайшов заняття! — Не — Ет! Уже я його подразню, собаку!..Він знову виставляє лопату. У ту ж мить чітко чується: “чвик”, “чвик”, — і із бруствера бризкає земля. — ПРО, законно! Позлися, позлися! — досить говорить Лешка.Він хоче сказати й ще щось, але не встигає розкрити рота, що як устоялася навколо тиша порушується гуркотом крупнокалиберного кулемета. Пісок, грудки землі й жмути кукурудзи розлітаються із бруствера, сиплються на обличчя, голів, спини, що сплять в окопі людей. Але черга коротка, вона раптом ущухає, і вітер повільно здуває із бруствера пил. — Що це? Що за неподобство? — кричить із далекого кінця окопу наш командир, старший сержант Жовтих.Як і всі, він спав, але, мабуть, командирське чуття підказало йому, що хтось провинився. Пригнувшись, без ременя, у розстебнутій гімнастерці, на якій позвякивает полдюжины медалей, він перелазить через сплячі тіла до Лешке. — Тобі що, тісно в окопі? — зі стриманою злістю запитує він заряджаючого.Той сидить унизу, присипаний землею, і, оголюючи свої гарні широкі зуби, нагловато посміхається: — Так геть Ганс! Ледве голку з пальців не вибив, зараза! — Голку в нього вибив! Все баловство! Ти що, сисунець? Пояснити тобі, що до чого?З мінуту Жовтих зло й нерухомо дивиться зверху долілиць на Лешку. Однак тиша більше не порушується, і старший сержант, заспокоюючись, починає обтрушувати з голови й вусів пісок. Потім він переводить усе ще незадоволений погляд на нас — його підлеглих. Ока в командира маленькі, невизначеного, що начебто вылиняли, кольору, вони гостро дивляться з — під волохатих строгих брів: літнім, синє, побитим порохом особа його не передвіщає добра. — Чого разлегся? — раптом босою ногою він штовхає мене. — Не на курорті. А ну, марш спостерігати!Я не кваплячись піднімаюся із шинелі, у душі лаючи Лешку за недоречний жарт, а командир коштує й хмуро оглядає інших. — А ти, Одноухий! Нема чого причинятися: бачу, не спиш! Підйом ! — командує він снарядному Кривенку, що, насунувши пілотку на смаглявим, перекошеним шрамом особа, нерухомо лежить на дні окопу.Але Кривенок не ворушиться, і Жовтих, нахилившись, смикає його за рукав. — А ну, підйом!Солдат знехотя розкриває сердиті очі. — Не підганяй! Не запріг! — Що не запріг, підйом, говорю!Кривенок ліниво встає й, зручніше влаштовуючись під стінкою окопу, гарчить: — Порядочек! Не встигнеш здрімнути — підйом…Жовтих переводить погляд у кут на інших, але там уже будити нікого не треба. Мовчазна й худий, як жердина, Лук’янов тихо сидить на шинелі, ретельно ляскаючи очами й роблячи вигляд, що давно вже прокинувся. Як завжди, коли командир лається, у синюватих очах цього ще молодого, що передчасно зів’янув людини з’являється мовчазна боязка покірність. Куточки його тонких губ здригаються, брови замикаються — він явно не переносить брутальності. Інші давно вже звикли до командирського лементу, і їм хоч би що. Уже діловито копошиться на колінах навідник — якут Попов. Він, видно, відразу догадується, чим усе скінчиться, і, не очікуючи наказу, витягає з ніші ящик з недочищеними напередодні снарядами. Вид у нього трохи надутий, невдоволено — заспаний, широке вилицювата особа зосереджено, віка вузьких очей припухли. — Ну, а ви чого дивитеся? — покрикує Жовтих на інші. — Думаєте, калач дам? Задорожный, Лук’янов, Кривенок, за роботу!Бійці не поспішаючи беруться до роботи.Кривенок, важко зітхнувши, підступає до розкритого ящика. Через всю його щоку, від рота до вуха, яскраво червоніє шрам, що спотворює особа, — недавній слід мінного осколка; на місці начисто зрізаного вуха лише невеликий отвір. Попів з Лук’яновим уже протирають дрантям снаряди. У Попова це виходить сноровисто й спритно, натреновані його руки так і миготять уздовж блискучих латунних гільз. Лук’янов же млявий і повільний, однією рукою повертає слизький снаряд і непевно тре його ганчіркою, гидливо стислої між двома пальцями; Кривенок пристроюється поруч. Тільки Задорожный, натягнувши на круглі плечі тіснувату гімнастерку, проходить по окопі повз працюючих. — Дурниця! І втрьох попораються!Він сідає в кінець окопу й приймається за своє улюблене заняття: зрушивши нижче, розминає на щиколотках кирзові халяви нових чобіт. Ці з особливим шиком пригнані чоботи, коротенька, підтята знизу гімнастерка, широченные сукняні галіфе кольору хакі, а також хоробро зрушена на саме вухо пілотка помітно виділяють Лешку серед нас. Здається, він почуває в цьому чималу свою перевагу над іншими, і тому з його рухливої особи не сходить безтурботна бешкетна посмішка.Жовтих, явно любуючись у душі його зухвало — франтівською незалежністю, беззлобно гарчить про себе: — Ледар… Сачок… Ну, дивися мені, футболіст!2Ми — “сорокапятчики”. Ще нас називають ПТО (протитанкове знаряддя), частіше “пушкарі”, а те й “прощай, батьківщина”. Останнє кривдить і злить нас, і ми вказуємо тоді на нашого командира старшого сержанта Жовтих, котрий воює в батареї із сорок першого, і нічого — живий, здоровий. Але, видно, є в цьому прізвиську частка правди, у якій ми не хочемо зізнатися. Війна багато в чому змінилася за три роки, обновилися зброя й тактика, іншими вже стали німецькі танки, з’явилися “тигри”, “пантери”, “фердинанды”, а “сорокапятка” у нас усе та ж, з якої стріляли по броньовиках і танкеткам. Звичайно, порию нам буває не солодко.Я влаштовуюся на сходинці, де сидів Лешка, і обережно висуваю через бруствер гострий кінчик ” перископа — розвідника”. У маленькому його вічку відбивається добре знайома місцевість — не заоране з весни, що заросла лободою й пирієм поле, порізане сірими гривами окопів і ходів повідомлень. За ними на нейтралке ледь помітна в траві звивина пересохлого струмка, біля нього іржавіє закопчений, з навстіж відкритими люками танк. Далі горбляться нерівні хребтовины пагорбів, на яких обкопалися німці. Що там у них, нам вуж не видно, зате вони вільно переглядають наші позиції, траншеї передової лінії, ходи повідомлення, всі прокладені вночі стежинки. Єдине ж наше природне вкриття позаду — вузька смужка соняшника, що одним кінцем майже примикає до нашої вогневої позиції, а іншим упирається в недалеке тилове село. (Від села, щоправда, залишилася одна назва. Після недавніх боїв на місці її мазанок височіють купи глини, стирчать вивернуті обгорілі колоди, і заростають травою подвір’я, на яких бродять голодні кішки. Жителі її пішли кудись на північ.)Ми стоїмо на поле між розкиданими купами пересохлої торішньої кукурудзи. Одна така купа приховує й наш

у пушчонку, біля якої виритий невеликий, у п’ять кроків, окоп — ровик.Старший сержант, однак, у нас не злопам’ятний і незабаром заспокоюється. Згорнувши цигарку майже із крупнокалиберную кулеметну гільзу, він сідає на дно й курить. Клуби сизого пахучого диму наповнюють окоп. Тютюн нам дають із трофейних румунських запасів. Жовтих іноді ввечері приносить кілограмове зв’язування великого пожовтілого аркуша, і ми тиждень куримо її всім розрахунком. Правда, як затверджує Задорожный, щоб накуритися нашому командирові, треба згорнути цигарку розміром чи ледве не з гаубичний стовбур. — Слухай, Лук’янов, — хитро поглядаючи крізь дим, говорить Жовтих. — Ти не перукарем до війни був? — Ні, — смутно відповідає Лук’янов. — Я в архітектурному вчився. — А — А… А я думав, перукарем. Уже дуже ти делікатно ганчірку тримаєш, — говорить Жовтих і раптом прикрикивает: — А ну, три сильніше! Не розірветься, не бійся!Лук’янов зніяковіло прикушує губу й починає терти швидше, але змазаний снаряд вислизає з рук і падає голівкою в пісок. Лук’янов отшатывается до стінки. — Ну от, роззява! — махає рукою Жовтих. — Теж мені архітектор… Іди сюди, іншу роботу дам.Солдат витирає снаряд, потім об поділ гімнастерки — руки, а Жовтих розстібає свою сержантську кирзову сумку й дістає зім’яту картку ПТО. — От що… На, намалюй як треба. А те приходять, запитують, чому неакуратна. Справді, якби не було кому, а те повний розрахунок грамотіїв: футболіст, архітектор, учитель геть, — не забуває він натякнути й на моє довоєнне навчання в педагогічному технікумі. — Тільки ледарі все: аби тільки спати.Лук’янов помітно пожвавлюється: нова робота йому по душі. Піджавши під себе ноги, він зручніше влаштовується під стінкою окопу й починає креслити орієнтири. Руху його тонких пальців набувають впевненості, особу проясняється, тільки в куточках блідих губ усе ще таїться тиха скорбота. Жовтих сидить навпроти й із затаєною цікавістю стежить за рухами його олівця. — От отут, бачу, ти майстер. І кущ саме подвійний, начебто спарений… І танк — вилитий “тигр”. Добре.Я теж заглядаю в невеликий аркуш паперу, відірваний від бланка бойового листка: нічого особливого, звичайний креслення. Старшому сержантові, звичайно, такого не подужати. Хоч він і командує розрахунком, але утворення в нього, здається, не те два, не те три класи, і ми ніколи не бачили, щоб Жовтих що — небудь писав або читав уголос. Всю документацію розрахунку (іменний список, картку ПТО, звіт по снарядах), посилаючись на зайнятість, він доручає Лук’янову, Попову або мені, а сам сидить поруч і курить. Лук’янов, звичайно, самий грамотний у нас і, напевно, самий розумний — випробуваний авторитет по частині різних наук. Навіть Задорожный, що взагалі не визнає нікого розумніше себе, частенько звертається до нього, коли треба уточнити, у яких фільмах знімався Чарли Чаплін, скільки років Великому театру в Москві, кому перед війною програв московський “Спартак” або хто така Марія Стюарт. Лук’янов звичайно стримано вислухає питання, потім, зітхнувши, коротко відповість, але всім нам ясно, що знає він ще безліч куди більше значних і складних речей.На війні, однак, йому не повезло. Він потрапив у полон, багато чого пережив і тепер якийсь надламаний, скривджений, але, здається, непоганий. Втім, у нас він недавно, і знаємо ми його мало.Куди зрозуміліше нам Лешка Задорожный, хитрун, лежень і ловкач. От і тепер снаряди він так і не чистить, а все треплется так охорашивает себе. Але Задорожный сильний, а це в нашій артилерійській справі далеко не маловажна якість. Правда, він має звичку часом зловживати цією своєю силою, жартуючи поиздеваться над ким — небудь, і тоді більше всіх перепадає тому ж Лук’янову, а іноді й Кривенку. Єдиний, до кого Лешка ставиться з деякою повагою (після командира, звичайно), — це якут Попов. Але Попов особливий у нас людина, і про нього варто сказати окремо.Особливий він уже хоча б тому, що навідник. Всі наші невдачі відбувалися по різних причинах, але всі успіхи — підбиті в останніх боях два танки, спалені автомобілі, розстріляні кулемети — справа спритних рук і зірких очей Попова. Ока в нього дійсно дуже зіркі, інших таких на батареї немає. Такі ж особливі в нього пальці — спритні, довгі й дуже чуйні, як у музиканта. Цими руками він увесь час майструє що — небудь: те футляр для прицілу, то вирізує візерунок на дюралевому портсигарі, то зі снарядної гільзи випилює комсоставскую пряжку із зірочкою. І все в нього виходить настільки добротно й красиво, що, мабуть, не відрізниш від фабричного. По службі він дуже старанний, на