povnij zmist telya yekimov b p chast 1 - Шкільний Всесвіт

Теленокв глуха година зимової міський запівночі вулиці пустельні, будинку безоке темні. Все живе спить. Лише на перехрестях виразно клацають у захололій безмовності механізми світлофорів, перемикаючи непотрібні зраки: зловісно червоний, мертвотно — зелений так жовтий.На одній з вулиць сплячого граду з’їхалися дві легкові машини — куці “Ниви”. Переморгнувшись фарами, вони згідно, друг за дружкою, продовжили тепер уже загальний шлях: спочатку по просторої, у шість рядів, вулиці; а потім — з міста геть, мимо ясно видимого в ночі покажчика “Ростову — на^ — Дону 600 км. Калачу — на — Донові…”.Сплячий в електричному світлі велике місто залишилося за, повещая про себе лише загравою. А спереду — зимова тьма так жовте світло фар по чорному асфальті.У кабіні машин від приладової дошки зеленуватий сутінок. І жарке веселе толковище, яке буває лише в рибалок так мисливців. Їм їсти що згадати й про що загадати. Їхали на Дон, на один із глухих його хуторів, де рік у рік промишляли. У місті, уважай, і не бачилися, обходячись рідкими телефонними дзвінками. І тому тепер усе разом хвасталися новими снастями: блешнями, блешнями, лісочками, все це — у напівтемряві, на дотик. За зустріч, за вдалий від’їзд випили по глотка^ — іншомуий. І тоді зовсім загаласували. Особливо в першій машині. У другий було потише, тому що там їхала десятилітня дівчинка, дочка одного з рибалок.Її із працею відпустили з будинку: дорога неблизька. Але вона випросилася, як і торік. Парного молочка попити, свіжої юшки похлебать, провести пари днів на хутірському привіллі: замерзла ріка, зимовий ліс, а ще бабуся далека родичка, що жила в хатці для нинішніх днів дивовижної: приосадкуватої, глинобитної, з великою російською піччю, немов хатинка на курьих ніжках. І ця хатинка повна мешканцями. У ній крім господарки три кішки живуть, рятуються від холоду малі цапенята, немов живі игрушечки: колечками вовна, милі мордочки й весела бешкетна вдача. А ще там повинен бути теля, що на світло з’являється саме в цю січневу пору. Він і зовсім принадність: оксамитова шерстка, більші сині очі з довгими віями, тикається, немов дитя, гарячим носом, говорить: ” Му — В — В…”Дівчинка незабаром заснула в теплі, під мірне гудіння мотора, під чоловічий говір, що теж помаленьку стихав. Задремывали й засипали.Машини бігли в тьмі, залишаючи за невидимі кілометри. Лише зрідка, від асфальту чи віддалік, близько, пропливуть і відстануть скупі вогні селищ. І знову — тьма.Дівчинка спала міцно й навіть бачила сон, у якому був хутір, маленька хатка — мазанка, більша російська пекти, а біля її — мале теля в густій золотавій шерстці, на високих смішних тонких ніжках врастопырку, нетвердо коштує й ока витріщає, а потім говорить тоненько: “В…” Не стільки чуючи, як чуючи свого теляти, утробним і низьким мычаньем відповідає йому більша рогата корова Ваблячи з теплого сараю.Але це був лише солодкий сон дівчинки. Теля, що марився їй, народитися не встиг. У цю по — зимовому глуху передранкову пору корови Ваб уже не було в живі. Її обдерта туша тряслася в машині, по дорозі до райцентру. Рогата голова з відкритими очами валялася посередині чужого двору в чужому хуторі, поруч зі шкірою; і поруч же, застигши в крові й слизу, лежав так і не встиг народитися теля, большеголовый, з жовтими копитцями, у коричневій вовні. Все це було кинуто й ще не прибране після того, як у ночі корову повели з рідного двору, а потім забили й обробили брати Рєпіни, Анатолій да Михайло. — Голову й ноги матері віддамо, — розсудив старший брат Анатолій. — Про батьків треба пам’ятати, — вимовив він наставительно. — Вони нас виростили й виховали. І шкіра згодиться. За неї нині непогано платять. Тільки треба прибрати. Але це потім… Спочатку вип’ємо, зігріємося. А потім…У будинку, за столом Анатолій підняв склянку з питвом, оглянувши невелику, але все — таки компанію, у якій крім них, братів, були ще дві молоді дівки, хмільні й веселі. Обвівши поглядом застілля, він вимовив переконливо: — Для — Заради брата, для рідного… Як обіцяв. Базару немає. Сказав значить зробив. Рідного брата я завжди встрену як ведеться, як треба. І проводжу, якщо треба. Тим більше солдата. Всі ми служили, віддали борг і знаємо. На те я є старший брат.Міцним кулаком він постукав себе в груди, до сліз зворушилися, тільки що не заплакав. І випив, одним разом перекинувши в себе склянка.Молодший брат, Миша, сидів поруч і дивився на старшого знизу нагору, із вдячністю. Молоденький, двадцятилітній, учорашній не солдат, а солдатик, хлоп’я в хмелі: світловолосий, блакитні вічк а осоловілі, у них любов і відданість до улюбленого старшого брата.Гульня йшла вже не перший день. Спочатку в рідному домі в батька з матір’ю, як і покладено, зустрічали дорогого синка, з армії демобілізованого. Потім, через день^ — іншої, коли полум’я гульні попритухло, старший брат, що жив окремо, забрал “дембеля” до себе, догуляти. От і догулювали, з молодими веселими дівками, яких нині вистачає. — Базару ні, — переконливо повторив Анатолій. — Сказав — зробив… Для рідного брата все зробимо… — И він рукою повів, запрошуючи до бенкету, що у нинішній ночі перервався на чи годину, іншої.Молодший брат цього немов і не помітив. Здається, від стола й не йшли. А якщо й ішли, то лише просвежиться, гарячу голову остудити. Всі немов у сні.По торованій зимовій дорозі летів у тьмі мотоцикл. Управляв машиною, звичайно ж, старший брат. Дорогу він знав на пам’ять і бачив її навіть у нічній тьмі, без усяких фар, де треба пригальмовуючи або об’їжджаючи. За сидів молоденький брат його, що усьому дивувався й усьому радувався, тим більше що був хмільний від вина й волі. Ще вчора на шиї — армійський хомут, усе розписано: коли крокувати й куди, коли щи сьорбати. А нині… От сиділи вони в будинку: гуляли, танцювали, дівок голубили. А тепер на мотоциклі мчаться в тьмі. Хіба не удивленье! І так солодко дихається після задушливої хати. Ніч, вітер, зірки, простір… Не зумівши й не бажаючи стримуватися, солдатик, перекриваючи голос мотора й погромыхивание залізного аркуша, що, немов причіп, сковзав позаду, закричав, пригинаючись до брата: — Я люблю на швидкості! Я в армії так наскучал! — Молоток! — відповів йому старший. — Маєш право, боєць! А ми для рідного брата, для дембеля, усе зробимо! Базару немає!Він теж був хмільний. Але п’янило його зараз не пійло, а злість і рішучість. Так було завжди, якщо щось або хтось заважав йому.От і сьогодні… Як добре гуляли: самогон, дівки, музика. Не для себе, для молодшого брата все робилося. Він — з армії, немов у в’язниці відсидів два роки. Покладено зустріти як треба. І, як старший брат, він зобов’язаний усе надати. І він надав.Але раптом серед ночі спорожніла остання пляшка. Дівки заканючили, та й самим…Він був старшим братом і був зобов’язаний… І голова була на плечах. Він скомандував: — Боєць, ти готовий? — Завжди готовий! — по струнці витягнувся молодший братишка. — Випливай за мною, боєць. І буде порядок. Наш порядок! — гаркнув він. І дівкам команда: — Приберіться чуйний. Підтопите грубку, води нагрійте у великій каструлі. Рівно через годину… — підкреслив він, — рівно! Я вам такого шику дам… — хохотнул він, упевнений і сильний, не хто — небудь, а Толик на прізвисько Ріпа. Таким його знали на хуторі й в окрузі. Задоволені дівки заверещали.І от уже хутір пропав у балці. Зимова ніч, зоряне небо, а на землі — тьма. Гул мотора й вітер, що остуджує й проганяє хміль.До сусіднього селенью під’їхали низом, пологою балкою. Зупинилися. — Чекай, — коротко сказав старший брат. — Так точно, — відповів молодший, толком нічого не розуміючи.Для нього тривало щасливе свято “громадянки”: гульня, їзда, тепер ще щось буде.Поруч, у разлатой балці, що стікає до Дону, лежав у тьмі сплячий хутір. Два мутних вогні виднілися віддалік, не розріджуючи нічну грузлу темь. А зірки, яскраві, немов самоцвіти, з переливами в блакить і зелень, зірки сіяли лише для себе.Очікуючи брата, солдатик намагався в тьмі, немов у сні, пригадати тутешній хутірський магазин, школу, машинний двір, медпункт, контору. І все згадав, тому що бував тут не раз, і багато було знайомих, і було що згадати.Але очікування виявилося недовгим. Спочатку почулися кроки, а потім важкі подихи. Поруч із силуетом старшого брата позначилося велике й темне. — Корова… — зачудувався й зрадів солдатик.Старший брат мовчачи й швидко поставив корову на просторий залізний аркуш, причеплений до мотоцикла, нагнувшись, поплутав їй ноги, а потім завалив на бік важко, що кевкнула животину. — Сідай на неї, притримуй, — наказав він молодшому братові.Завівся мотоцикл. Поїхали.Солдатик прибудувався біля теплої, лежачої на боці скотиняки, замурмотав: — Корова… Я люблю корову… Я в армії так нудьгував по коровах. Тому що звик з дитинства. А в армії немає корів…Він бурмотав, улаштовуючись зручніше біля великого теплого тіла, угреваясь і задремывая. Гудів мотор. Шаруділо й потріскувало під металевої полстью льодисте корье дороги, хрустке снегово цілини. Щось чи гурчало, помыкивало в коров’ячому чреве, неголосно й усыпляюще.А потім знову було свято. Теплий будинок, яскраве світло, веселі дівки. Більші пластмасові пляшки із самогоном, під горлечко налиті. Так добре п’ється після морозца, для согрева. А на закуску хрустка качанова солона капуста, ядреные помідори в кропі. Для дівок — квітчасті шоколадки гіркою.І вже кипить на печі, доспівати, пахучий, міцно присмачений луком і перцем шулюм зі свіжої коров’ячої печінки, осердья й легені. Гуляти так гуляти!Неодружене житло старшого брата не боляче приглядно: захватані фіранки, на ліжках — матраци, ганчір’я, ватяні драні ковдри. Але музика в будинку була. Включили неї, і гримнуло, навіть за двором чути: “Мама, я шику дам! Мама, я шику дам!”Тепер уже ніщо не могло перешкодити веселій гульні. Будинок стояв на краї селенья, навіть на відльоті, на взгір’ї. Від нього йшов довгий пологий спуск через весь хутір, до приречному лісистого займища, до просторої донської затоки, нині покритому льодом і снігом. І лише недалеко від берега темніють дві майны — ополонки; туди пізнім ранком приганяють на водопій худобину, у кого її багато.Ніч іде, потроху світає. А потім над хутором неспішно встає тихий зимовий ранок. Велике, ледве не в тележное колесо, малинове сонце спливає над займищем. І всі навколо немов казка: рожеві сніги на околишніх пагорбах, рожеві стовпи грубних димів, рожева опушь інею на деревах, заборах, кущах, зграйки рожевих снігурів, омелюхи, шелушащих кленові листи. А день ще спереду.У такій же ранковій казці виявилася й міська дівчинка, коли, подужавши неблизьку дорогу, машини під’їхали й змовкли біля повсякчасного хутірського постою.Приосадкувата білена хатка під шифером нині, немов у молоці, тоне в пуховій гущавині заиндевелых абрикосових дерев так порічкових кущів; лише труба назовні стирчить.Поки мужики після довгої дороги, крекчучи, вибиралися з машин, розминалися так закурювали, дівчинка, не забувши важкий пакет з гостинцями, уже летіла в немов для неї розкриті воротца, щоб скоріше побачити стару господарку, а головне, малу животину: цапеняти так теляти, заради яких прагнула сюди.Але сьогодні тут дівчинку не чекали. Хвіртка — навстіж; і в хату дверей відкриті; у дворі — чужі люди, їхній говір, що плаче господарка те до одному кидається, то до іншого. — До трьох разов уночі виходила дивитися й не углядела. Вона ж, моя рідна, причинала. От — от теленічок. І собака не гавкнув… — И от уже для міських, що приїхали, гіркий розповідь зі слізьми: — Немає, немає моєї Ваб… Звели з база. І адже спала комариним сном, теленічка застудити боялася.Горі людей не красить, а старих — тим більше. Зморшкувата особа, сиві волосся, сльози. А за слізьми — зовсім біль. Поневоле погляд відведеш. — У міліцію дзвонили, не їдуть. Бензину, говорять, немає. Господи… Годувальниця моя… Де вона й чого з нею… — И знову покотилися старечі гіркі сльози.Дівчинка як вбігла у двір, так і встала, не розуміючи случившегося, але бачачи лихо. Вона стояла, поки батько не повів її ладь. — Пішли, — сказав він. — Отут нині не до нас. — Чому? — Корову в бабки украли. — Ваблю? — Ваблю, Ваблю… — А як її украли? Вона — більша. — От так і украли. Вивели знадвору — і свищ^ — свищі — шука — свищі. — Навіщо украли? — Навіщо крадуть? Заріжуть на м’ясо. — А теля? — Який отут теля, якщо корови немає. Ну, може, ще знайдуть, — заспокоїв він дочка. — Збираються. Увечері повернемося, довідаємося. Довго вони тільки збираються, — попенял він. — Добре, поїхали. Окунів будеш із нами ловити.Міські машини одна за інший, вперевалочку спустилися по кочкастой хутірській дорозі до донського берега й покотили рівним наїждженим слідом по твердому снегову, по льоду, до місць звичним.Дівчинка більше ні про що не запитувала, прижухнув на заднім сидінні. Але толком вона зрозуміти не могла: як можна украсти таку більшу корову й навіщо? Тим більше зарізати її… При чому отут м’ясо? А головне — про теля: де він і що з ним? Йому адже потрібно тепло, як усякому маляті. Смежив віка, немов навіч, вона бачила милу лобату мордаху, більші сині очі в довжелезних віях, по — детски тонкі й ламкі ніжки, шишкасті в суглобах. Це виденье колисало, навівало добрим: “Може бути, помилка… щось переплуталося. А до вечора, коли повернемося, усе буде на місці. Найдуться корова Ваблячи і її теля. Напевно, вона просто пішла кудись і заблудилася. А потім найдеться. У місті адже теж часто губляться собаки. Скільки оголошень… Губився ж пудель Маркіз. Цілий день шукали його. А він сам прийшов, прямо до під’їзду. От і корова Ваблячи найдеться…”А на старухином дворі збори виявилися й впрямь нешвидкими, але всерйоз. Чекали міліцію, не дочекалися. Спорядилися їхати впятером: двоюрідні племінники, міцні мужики, з рушниця

ми; місцевий лісничий із сином, у нього восени бика погнали, так ще покликали мисливця із собакою. З поміссю був пойнтер, але чутьистый.Із працею упихалися в “УАЗ”, потихеньку поїхали від скотьих воріт старухиного база сніжною цілиною, по коров’ячому й людському сліді до виразних же слідів мотоцикла й другої людини, що, видно, на варті стояв. Широкий слід волокуші лисим обдутим узгір’ям, але все — таки очевидно потягнув до проїзної дороги. — От отут його й шукай… — з гіркотою зітхнули в машині. — Візьме… Він верхи добре бере. — А як часу пройшло. І там вітер.На пагорбі, вибравшись до дороги, зупинилися. Сунули пойнтерові під ніс ганчірку, який баба витирала при доїнні коров’яче вим’я, і собака впевнено показав, потягнувши вліво, убік сусіднього хутора. — Тільки б у лісосмугу не згорнув.Але йшла по дорозі собака, і не скрізь, але видні були мотоцикла слід і волокуші на колії не боляче заїждженої. Кому тут мотатися? Рідкі рибалки так мисливці… Але в тих — “Ниви”, “Уазы” так закордонні всюдиходи.Не поспішаючи доїхали до сусіднього хутора, придивляючись: не згорнув би слід. — Але ж це Ріпа, — сказав лісничий. — Точно, Ріпа. Поруч із бабою Нюрой Верка — Мордовка живе. Він до неї поринає. От і зміркував по — соседски. Давай до нього повертай. Я й восени на нього грішив.Під’їхали до двору, де жила Ріпа. І відразу ж за сараєм побачили так і не прибрану коров’ячу голову, ноги, послід з телям, кишки та інше на залитому кров’ю й зеленню снігу. — Нахабна тварина… У відкриту.З будинку ніхто не вийшов. Заглянули у віконце. А потім обережно ввійшли. Хоча стерегтися було й нема чого. В избяном пахучому теплі хазяї солодко спали: одна пара — у світлиці, інша — у боковушке. Вони й прочухатися толком не встигли. — Підйом!Старший брат підхопився з ліжка й відразу звалився, одержавши два міцних удари. У двір його потягнули за ноги. — Не маєте права!! Ви хто?! Бандюги!! — кричав він, чіпляючись руками за ніжки ліжка, стола, дверні косяки. Але його виволокли, попутно охаживая дрюком, прикладами рушниці, і кинули посередині двору, на закривавлений і запаскуджений скотьей жижею сніг.Молодший брат, побачивши рушниці, спочатку закричав безглузде: — Мисливці прийшли! Я теж люблю полювати! — Зараз поохотишься, стрілок.І відразу його відправили до старшого брата, проводжаючи через будинок і з ґанку в стусани, утришия й під зад і зрештою — мордою в землю.Перелякані дівчата завили в голос, на них шикнули: “Геть звідси!” — і вони пирснули ледве не шарпаком, на ходу плутаючись в одежинках.Старший брат, коли його зв’язували, намагався бунтувати: — Відповісте!! За свавілля відповісте!! Гад буду!! Вас усіх посадять! По статті! Тим більше за брата! Він — дембель!! Нехай міліція, суд вирішує!! Везіть у міліцію!! — От вам і буде суд. Але не той, який вас — “на підписку” і кради далі. Дідусь водяник вас розсудить. Зрозуміло?Молодший брат нічого не розумів, його била тремтіння.Хутір був невеликий. Кілька дворів на відшибі так вилючий довгий “порядок”: за просторою садибою — інша, третя по дорозі, що веде долілиць, до Дону.По цій дорозі й рушили неспішно, із дзвонінням. Били кришками в порожні каструлі, пару раз стрельнули, призиваючи хутірський народ. Подивитися було на що.Спереду, по ногах поплутаний і з мотузковою петлею на шиї, ішов старший брат — Ріпа, особа вимазана скотьей і своєю кров’ю, скотьей же зеленою рідотою, на плечах — ряба коров’яча шкіра так ще й теля, видертий зі чрева.За ним, відстаючи й спотикаючись, молодший брат, теж поплутаний, із працею тяг на груди коров’ячу голову, схопивши її за роги руками. Ока корови дивилися нібито вживе: більша, опуклі, прикушена мова стирчала між чорних губ.Поруч, по сторонах, — конвой з рушницями й дрюччями. Старший брат ішов угнувшись, але зырил по сторонах, сподіваючись на випадок. На особі молодшого застигло недоуменье. Йому здавалося, що бачить він дурний сон. Це не могло бути явою. Адже був зовсім інше: приїзд, усім на радість довге свято, адже тільки що співали — танцювали, дівку милував, а тепер: на ногах — путо, мотузка — на шиї, коров’яча голова в руках, конвой з рушницями й дрюками, холодний вітер, що саднить біль, ископыченная дорога, а спереду ріка й чорні квадрати ополонок. Не вірилося. Хотілося прокинутися, утікши від страшних бачень, і часом виривалося із грудей тонке: ” Ма — Ама…”Але першої побачила своїх не мама, а старша сестра, замужня баба, що жила недалеко. Вона вийшла на шум зі свого двору, визнала братів і закричала: — Ви чого робите, сволоти!! А ну відпустите! Фашисти!! — кинулася вона. — На розстріл веду