povnij zmist telegrafist kuprin a i chast 1 - Шкільний Всесвіт

Зима. Пізня ніч. Я сиджу на казенному клейончастому дивані в телеграфній кімнаті закуткової прикордонної станції. Мені дрімається. Тихо, точно в лісі. Я чую, як шумить кров у мене у вухах, а чітке постукування апарата нагадує мені про невидимого дятла, що десь високо наді ною завзято довбає сосновий стовбур.Напроти мене зігнувся над жовтим блискучим ясеновим столиком черговий телеграфіст Сашко Врублевский. Тінь, що падає від зеленого абажура лампи, разрезывает його особа навпіл: верх у тіні, але тем яскравіше освітлений кінчик носа, великі суворі губи й гостре голене підборіддя, що виходить із отложного білого коміра.На превелику силу я розрізняю глибокі очні западини й усередині їх опущені опуклі віка, що надають всій особі, так добре знайомому, некрасивому, милому, вилицюватому особі, то вираження важливого спокою, що ми бачимо тільки в мертвих.Сашко Врублевский горбатий. Я знаю тільки дві породи горбатих людей. Одні — і ця більшість — зарозумілі, хтиві, злісні, підозрілі, мотиви, скупі й жадібні. Інші ж, деякі, а особливо Сашко Врублевский, здаються мені кращими брильянтами у вінці щирого християнства. Коли я беру у свої руки їх слабкі, ніжні, чуйні й безпомічні ручки, у мене в серце таке почуття, точно до мене милується хвора дитина. І коли я думаю про Сашиной душ, вона мені представляється чимсь начебто великого прекрасного метелика, — такий трепетний, боязкий і ніжної, що найменший грубий дотик зімне й образить красу її крил. Він лагідний, безсрібник, до всього живого доброзичливий і ні про кого жодного разу не відгукнувся погано. Іноді він говорить мені з ласкавої, мало — мало докірливим глузуванням: — Несправедливі ви люди, добродії письменники. Як тільки у вас у романі або повести з’явиться телеграфіст, — так неодмінно якийсь дурень пануючи небесного, станційний хлыщ, щось начебто інтендантського писаря. Співає під гітару лакейські романси, крутить вуси й стріляє очами в дам з першого класу. Їй — богу ж, милочка, такий тип перевівся п’ятдесят років тому. Треба стежити за життям. Згадаєте — Ка, як ми витримали поштово — телеграфний страйк, але ж у нас більшість — багатосімейні. Знаєте, милочка, бідність — те скрізь плодуща, а платня наше — гроші. І якщо викинуть тебе з телеграфу з вовчим паспортом — куди підеш? Так — Те, милочка. Мені порівняно легко тоді було, я три мови знаю іноземних, на випадок чого не пропав би. А інші, милочка, прямо несли на цю справу свої голови й потрух.Ніколи йому не змінює його світле, терпляче, ледве прикрашене м’якою посмішкою благодушність. От і зараз: у нього висить на стрічці дуже важлива, термінова, чи не шифрована телеграма через границю, а він уже більше чверті години ніяк не може неї відправити, і все через те, що головна передатна станція зайнята з однієї із проміжних самим гарячим фліртом. Телеграфіст із передатної загадав панянці із проміжної якесь слово, що починається на букву “л”, і — такий насмішник! — стукає й стукають всі ті самі знаки:. — .. . — .. . — .. . — ..Але панянка ніяк не може відгадати цього важкого слова. Вона пробує “лампу, коня, лук, табори, лимон, лихоманку”. — Лихоманка — схоже, але не те, — знущається передатна станція.”Ліра, лава, лак, місяць, лебідь”, — мучається нездогадлива панянка.Тоді Врублевский, якому набридло чекати, уважає потрібним втрутитися. — Панянка, подайте йому — “люблю” — і звільните лінію: термінова. — Почекають, — легковажно заперечують із передатної.Але Врублевский робить розв’язному телеграфістові строге зауваження й через мінуту, не дивлячись на стрічку, уже ловить звичним слухом покаянна відповідь: — Вибачите, товариш, але ви самі були молоді й розумієте без слів.Я бачу, як легка посмішка розсовує вуси над товстими, освітленими губами Врублевского. Йому самому не більше двадцяти шести років, але всі товариші по службі ставляться до нього, як до старого. — От так вони цілими вечорами й романсуют, — говорив він, перебираючи стрічку, що закрутилася кучерявими завитками. — Що ж, дай боже. Здається, у них справа серйозне. Він — славний хлопчик, і Катерина Сергіївна — гарна, роботяща дівчина. Улаштуються разом на станції, і краще не треба. І як це прекрасно, що жінці нарешті починають давати справжню роботу. А то раніше їм, неборачкам, прямо подітися було нікуди. Сиди й вымаливай у бога нареченого. Коли ще дівчиною — батько гарчить: “Хліб тільки даром їли. Хоч би найшовся який — небудь дурень, взяв би тебе, скарб отаке”. А вийшла заміж — пелюшки, ганчірки, кухня, пологи, прання, дітей годувати треба. І чоловік репетує: “