povnij zmist tarzanka pelevin v o 1 2 - Шкільний Всесвіт

Широкий бульвар і варті по сторонах від нього вдома нагадували нижню щелепу старого більшовика, що прийшов на схилі віку до демократичних поглядів.Самі старі будинки були ще сталінських часів — вони піднімалися подібно покритим багаторічною махорковою кіптявою зубам мудрості. При всій своїй монументальності вони здавалися мертві й тендітними, немов нерви в них усередині були давно вбиті мышьячными пломбами. Там, де будівлі минулих років були зруйновані, тепер стирчали грубо спрацьовані протези блокових восьмиэтажек. Словом, було похмуро.Єдиною веселою плямою на цьому безрадісному тлі був побудований турками бізнес — центр, схожий своєю пірамідальною формою й червоним неоновим блиском на величезне золоте ікло в крапельках свіжої крові. І, немов яскрава стоматологічна лампа, піднята спеціальною штангою так, щоб все її світло падало в рот пацієнтові, у небі над містом горів повний місяць. — Кому вірити, чому вірити? — сказав Петро Петрович, звертаючись до свого мовчазного співрозмовника. — Сам я проста людина, може бути, навіть дурень. Довірливий, наївний. Знаєте, інший раз у газету дивлюся й вірю. — Газету? — глухуватим голосом перепитав співрозмовник, поправляючи закриваючого його голову темний каптур. — Так, газету, — сказав Петро Петрович. — Будь — яку, не важливо. Їдеш у метро, а збоку сидить хто — небудь і читає — нахилишся мало — мало, залізеш очами й уже віриш. — Віриш? — Так, віриш. У що завгодно. Може, крім Бога. У Бога вірити вже пізно. Якщо зараз раптом повірю, якось нечесно буде. Все життя не вірив, а під п’ятий десяток взяв і повірив. А навіщо тоді жив? От і віриш замість цього в гербалайф або поділ влади. — А навіщо? — запитав співрозмовник.”Хмурий який тип, — подумав Петро Петрович. — Не говорить, а каркає. Чого це я з ним откровенничаю? Адже й не знаю його толком”.Якийсь час вони йшли вперед мовчачи, один за іншим, легко переставляючи ноги й ледве стосуючись стіни руками. — Ну як навіщо, — сказав нарешті Петро Петрович. — Це як в автобусі за що — небудь триматися. Навіть і не важливо за що, аби тільки не впасти. Як це поет сказав — “і мчатися далі в ніч і невідомість, з надією дивлячись у чорний лаз вікна…” От ви, напевно, ідете, дивитеся на мене й думаєте — экий ти, брат, романтик у душі, хоч і не схожий зовні… Адже думаєте, а?Співрозмовник повернув за кут і зник з виду.Петро Петрович відчув себе перерваним на середині важливої фрази й поспішив слідом за ним. Коли спереду знову з’явилася сутула темна спина, він випробував полегшення й подумав ні з того ні із сього, що через гострий каптур його супутник схожий на згорілу церкву. — Экий ти, брат, романтик, — тихо промурмотала спина. — Так ніякий я не романтик, — гаряче заперечив Петро Петрович. — Я, можна сказати, повна протилежність. Надзвичайно практична людина. Всі дела. Навіть і не згадуєш майже, для чого жи — те. Адже не для цих справ, будь вони всі прокляті… Так… Не для них, а для… — А для?.. — А для того, може, щоб от так вечірком вийти на повітря й вдихнути повними грудьми, відчути, що й ти сам — частина цієї світобудови, былиночка, так сказати, на бетоні… Шкода тільки, що рідко мене як зараз пробирає, до серця. Напевно, через цього от…Він підняв руку й указав на величезний місяць, що горить у небі, а потім зміркував, що його співрозмовник іде спереду й не в змозі побачити його жесту. Але в того, очевидно, було щось начебто ока на потилиці, тому що він майже синхронно повторив рух Петра Петровича, так само витягнувши руку нагору. — У такі мінути мені цікаво робиться: чим же я зайнятий весь інший час свого життя? — запитав Петро Петрович. — Чому я так рідко бачу все таким, як зараз? Чому я постійно вибираю те саме — сидіти у своїй камері й дивитися в її самий темний кут?Останні вимовлені слова своєю несподіваною точністю доставили Петру Петровичу якесь гірке задоволення, але отут він спіткнувся, замахав руками, і тема розмови миттєво вилетіла в нього з голови. Мавпячим рухом тулуба утримавши рівновагу, він схопився рукою за стіну, причому його інша рука ледве не пробила скло оказавшегося поруч вікна.За цим вікном була невелика кімната, освітлена червонуватим каганцем. Видимо, це була коммуналка — серед меблів стояли холодильник, а ліжко було наполовину загороджене шафою, так що видно були тільки голі й худі ноги сплячі. Погляд Петра Петровича впав на стіну над каганцем, обвішану безліччю фотографій. Там були сімейні знімки, були фотографії дітей, дорослих, старих, бабів і собак; у самому центрі цієї експозиції перебував знімок інститутського випу