povnij zmist suxij xlib platonov a p chast 1 - Шкільний Всесвіт

Жив у селі Рогачевке хлопчик Митя Климов семи років від роду. Батька в негонах було, батько його вмер на війні від хвороби, тепер у нього залишилася однамать. Був у Мити Климова ще дідусь, так він умер від старості ще до війни,і особи його Митя не пам’ятав; пам’ятав він тільки добре тепло в грудей діда, чтосогревало й радувало Митю, пам’ятав смутний, глухий голос, що кликав його. Атеперь не стало того тепла й голос той замовк. “Куди пішов дідусь?” — думалмитя. Смерті він не розумів, тому що він ніде не бачив її. Він думав, чтои колоди в їхній хаті й камінь у порога теж живі, як люди, як коня икоровы, тільки вони сплять. — А де дідусь? — запитував Митя в матері. — Він спить у землі? — Він спить, — говорила мати — Він вморився? — запитував Митя. — Вморився, — відповідала мати. — Він все життя землю орав, а зимойплотничал, узимку він сани робив у кооперацію й постоли плів; все життя емуспать було ніколи. — Мама, розбуди його! — просив Митя. — Не можна. Він осерчает. — А тато теж спить? — И тато спить. — У них ніч? — У них ніч, синок. — Мама, а ти ніколи не вморишся? — запитував Митя й з острахом дивилася вматеринское особа. — Ні, чого мені, синок, я ніколи не вморюся. Я здорова, я не стара… Ятебя ще довго буду ростити, а то ти в мене маленький.І Митя боявся, що мама його вмориться, утомиться працювати й теж засне, какуснули дід і батько.Мати тепер цілий день ходила по полю за плугом. Два воли волокли плуг, амать тримала ручки плуга й кричала на волів, щоб вони йшли, а не зупинялися й не дрімали. Мати була більша, сильна, під її рукамилемех плуга вивертав землю. Митя ходив слідом за плугом і тожепокрикивал на волів, щоб не нудьгувати без матері.У той рік літо було сухе. Гарячий вітер дул у полях з ранку до вечора, і вэтом вітрі летіли мови чорного полум’я, начебто вітер здував вогонь із солнцаи ніс його по землі. Опівдні все небо застеляла імла; вогненна спека палилземлю й обертав її в мертвий порох, а вітер піднімав у височину той порох, і онзастил сонце. На сонце можна було тоді дивитися очами, як на місяць, щопливе в тумані.Мати Мити орала парове поле. Митя ходив за матір’ю й час від времениносил воду з колодязя на ріллю, щоб мати не мучилася від спраги. Онприносил щораз половину цебра; мати зливала воду в баддю, що стоялана ріллі, і, коли набиралася повна баддя, вона напувала волів, щоб вони не затомилися й орали. Митя бачив, як важко було матері, як вона упираласьв плуг поперед себе, коли слабшали воли. І Митя захотів скоріше статьбольшим і сильним, щоб орати землю замість матері, а мати нехай отдыхаетв хаті. Подумавши так, Митя пішов додому. Мати вночі спекла хліби й залишила їх налавке, покривши від мух чистим рушником. Митя відрізав половину ковриги иначал є. Їсти йому не хотілося, так потрібно було: він хотів скоріше вырастибольшим, скоріше ввійти в силу й орати землю. Митя думав, що від хліба онскорее виросте, тільки треба з’їсти його багато. І він їв хлібну м’якоть ихлебную кірку; спершу він їв у полювання, а потім став давитися від ситості;хліб з його рота хотів вийти назад, а він запихав його пальцями итерпеливо жував. Незабаром у нього рот вморився жувати, щелепи в щекахзаболели від роботи, і Митя захотів спати. Але спати йому не треба було. Емунадо є багато й рости більшим. Він випив кухоль води, з’їв ще капустнуюкочерыжку й знову став їсти хліб. Доївши половину ковриги, Митя сновапопил води й став їсти печену картоплю з горщика, вмочаючи її в сіль.Картоплю він з’їв тільки одну, а другу взяв у руку, вмочив у сіль і заснув.Увечері мати прийшла з оранки. Бачить вона, спить її син на крамниці, головуположил на ковригу свіжого хліба й хропе, як великий мужик. Мати разделамитю, оглянула його — чи не скусав його хто, дивиться — живіт у нього, какбарабан.Всю ніч Митя хріп, брикався ногами й бурмотав у сні.А ранком прокинувся, жив весь день не евши, нічого йому не хотілося, однутолько воду пив.З ранку Митя ходив по селу, потім пішов на ріллю до матері й всі времяпоглядывал на зустрічні й перехожих людей: чи не зауважують вони, що онвырос. Ніхто не дивився на Митю з подивом і не говорив йому нічого.Тоді він подивився на свою тінь, не длиннее чи вона стала. Тінь його словнобы стала більше, ніж учора, однак небагато, на саму малість. — Мама, — сказав Митя, — давай я орати буду, мені пора!Мати відповіла йому: — Почекай! Прийде й твоя настав час орати! А зараз твоя пора не прийшла, тымалолетний, ти малопотужний ще, тобі рости й годуватися ще треба, і я тебябуду годувати!Митя осерчал на матір і на всіх людей, що він менше їх. — Не хочу я годуватися, я тебе годувати хоч у!Мати посміхнулася йому, і від її, від матері, усе стало раптом добрим навколо: пітні воли, щосопуть, сіра земля, билина, що тремтить на жаркому вітрі, инезнакомый старий, що бреде по межі. Оглянувся Митя, і йому здалося, чтоотовсюду на нього дивляться добрі, люблячі його очі, і здригнулося егосердце від радості. — Мама! — викликнув Митя. — А що мені треба робити? А то я тебе люблю. — А чого тобі робити! — сказала мати. — Живи, от тобі робота. Думай одедушке, думай про батька й про мене думай. — А про мене ти теж думаєш? — Про тебе я теж думаю — один ти в мене, — відповіла мати. — Ой, лісовики! Чегостали? — сказала вона волам. — А ну, уперед! Не евши, що ль, жити будемо?2У батьківському дворі, де жив Митя Климов, був старий сарай. Сарай былпокрыт дошками, і дошки стали старі від часу, по них уже давно росзеленый мохи. А сам сарай пішов з однієї сторони наполовину в землю й походилна зігнутого старого. У темному куті того сараю лежали старі, давниевещи. Туди й батько складав, що йому потрібно було, там і дід зберігав, що емуодному було дорого й нікому вже не було потрібно. Митя любив ходити в тоттемный кут сараю — старого й торкати там непотрібні речі. Він брав сокиру, весьиззубренный, іржав і негідний, дивився на нього й думав: “Його дідусь вруках тримав і я тримаю”. Він побачив там дерев’яну снасть, схожу накорягу, і не знав, що це таке. Мати тоді сказала Мите: це була соха,нею дідусь орав землю. Митя знайшов там ще колесо від домашньої прядки…Там же валявся кочедык: він був потрібний дідусеві, коли він плів постоли собі исвоим дітям. Там ще багато було добра, і Митя торкав руками забытыепредметы, що сплять тепер у сутінку сараю; хлопчик думав про їх, він думав отом, як вони жили давно в стародавній час; тоді ще Мити не було насвете, і всім нудно було, що його немає.Нині Митя знайшов у сараї твердий дубовий ціпок: на одному кінці її былкорень, зігнутий донизу й гострий, а інший кінець був гладкий. Митя не знав,що це було. Може, дідусь рихлив землю, як сапкою, цим гострим дубовымкорнем або ще що — небудь працював. Мати говорила, він завжди працював иничего не боявся. Митя взяв цю дедушкину дубову сапку й відніс її в хату.Може бути, вона йому згодиться: дідусь нею працював і він буде.3До самого прясла Климова двору підходило колгоспне поле. На поле былапосеяна жито рядами. Щодня Митя ходив до матері через це хлебноеполе й бачив, як жито морилося жарою й умирала: малі билини жита лишьизредка стояли живими, а багато хто вже поникли намертво до землі, звідки вышлина світло. Митя пробував піднімати висохлі хлібні билини, щоб вони жилиопять, але вони жити не могли й хилилися як сонні на спечену, горячуюземлю. — Мама, — говорив він, — жито від жари умаривается? — Умаривается, синок. Дощів — Те адже не було й тепер немає, а хліб незалізний, він живий. — А роса є! — сказав Митя. — Вона по ранках буває. — А чого роса! — відповіла мати. — Роса сохне незабаром; земля вся поверхуспеклась, роса вглиб не проходить. — Мама, а як же бути — те без хліба? — Незвісно як і бути… Повинне, допомога тоді буде, ми в державі живемо. — А краще нехай у колгоспі хліб росте, нехай роса в землю проходить. — Так би воно краще було, так хліб без дощу не народжується. — Він не виросте великий, він спить маленький! — вимовив Митя; він нудьгував отех, хто спить.Він пішов один додому, а мати залишилася на ріллі. Удома Митя взяв дедушкинудеревянную сапку, погладив її рукою — дідусь теж, мабуть, гладилее, — поклав сапку на плече й пішов па колгоспне озиме поле, що було запряслом.Там він став рихлити сапкою спечену землю проміж рядів заснулих ржаныхбылинок. Митя розумів, що хлібу вольнее буде дихати, коли земля станетрыхлой. А ще йому хотілося, щоб нічна й ранкова роса пройшла сверхумежду грудочками землі в саму глибину, до кожного кореня житнього колоска.Тоді роса змочить там ґрунт, коріння стануть годуватися із землі, а хлебнаябылинка прокинеться й буде жити.Митя вдарив ненавмисно сапкою біля самої хлібної стеблинки, і стебелектот зламався й поник. — Не можна! — закричав Митя самому собі. — Ти що робиш!Він оправив стеблинку, уставив його в землі й став тепер мотыжнть землю лишьпосредине міжряддя, щоб не поранити хлібних корінь. Потім він положилтяпку й почав руками копати й рихлити землю в самих корінь хліба. Корнибыли осохшие, слабкі, мати говорила про них, що вони легкодухі, і Митяосторожно обмацував пальцями й розпушував ґрунт навколо кожного ржаногокорешка, щоб не зробити йому боляче й щоб роса напоїла його.Митя працював довго й нічого не бачив, крім землі в ослабілих, удремлющих билин.Він отямивс

я, коли його окликнули. Митя побачив учительку. Він не ходив вшколу, мати сказала йому, що восени віддасть його в школу, але Митя зналучительницу. Вона була на війні, і в неї залишилася цілої одна права рука;однак учителька Олена Петрівна не горювала, що вона каліка; вона всегдабыла весела, вона знала всіх дітей на селі й до усім була добра. — Митя! Ти що отут копаєшся? — запитала вчителька. — Хліб нехай росте! — сказав Митя. — Я хлібу допомагаю, щоб він жив. — Як же ти допомагаєш? А ну розкажи мені, Митя! Розкажи скоріше, адже сушьстоит! — Він росу буде пити!Учителька підійшла до Мите й подивилася на його роботу. — Тобі б грати треба, тобі не нудно працювати одному? — Не нудно, — сказав Митя. — А отчого тобі не нудно?.. Приходь завтра до мене в школу, ми звідти влес на екскурсію із хлопцями підемо, і ти підеш… Митя не знав, чтосказать, потім він згадав: — Я маму увесь час люблю, мені працювати не нудно. Хліб помирає, намнекогда.Учителька Олена Петрівна нахилилася до Мите, обійняла його однією рукою иприжала до себе: — Ах ти, милий мій! Яке серце в тебе — маленьке, а велике!.. Знаешьчто? Ти сапкою будеш мотижити, а я пальцями в корінь буду копати, а те уменя рука — те всього одна!І Митя став мотижити землю дедушкиной сапкою, а вчителька, присівши накорточки, початку копати ґрунт пальцями в самих хлібних корінь.На інший день учителька прийшла на колгоспне поле не одна; з нею пришлосемеро дітей, учнів першого й другого класів. Митя один уже работалдеревянной сапкою. Він вийшов нині спозаранку й оглянув всі хлебныебылинки, біля яких він учора розпушив землю.Сонце піднялося, роса вже зійшла й вітер з вогнем дул по землі. Однак тержаные колоски, що обробив Митя, нині немов би повеселіли. — Вони прокидаються! — зраділо сказав Митя вчительці. — Вони прокинуться! — Звичайно, прокинуться, — погодилася вчителька. — Ми їх розбудимо!Вона повела учнів із собою, і Митя залишився один.”Мама оре, і я хлібу рости допомагаю, — думав Митя. — У вчительки однарука тільки, а те б вона теж працювала”.Учителька Олена Петрівна взяла в колгоспі маленькі вузькі сапки ивернулась із усіма хлопчиками й дівчинками назад. Вона показала дітям, какработает Митя, як треба робити, щоб ріс сухий хліб, — вона сама сталаработать однією рукою, і всі діти схилилися до житніх билин, чтобыпомочь їм жити й рослися