povnij zmist student poema fet a a chast 1 - Шкільний Всесвіт

Панас Фет. Студентпоэма

Присвячується С. П. Х — Про1

Дивлюся на вас я, розумник моя,

Як на своєму хворобливому ви ложі

Відкинулися, раздумие танучи,

А проти вас, з казкарем схоже,

И бурмочу й згадую я

Про часи, як був я молодий теж,

Коли не так здавалося життя порожнє, И просяться октави на вуста.2

Я був студентом. Жили ми вдвох

З товаришем московським в антресоле

Батьків його. Їхній старий будинок

Стояв біля саду, на Дівочому полі.

Нас старі любили й у всім

Надавали жити по нашій волі –

Лише нагорі; коли ж сходили долілиць,

Бути скромними — такий наш був девіз.3

Не можна сказати, щоб тяжкі гріхи

Нас пригнічували. Він довбав зошити

Так Гегеля читав; а я вірші

Базграли; вірші не виходили гладкі.

Але, боже мій, як багато нісенітниці

Бовтали ми; як нам здавалися солодкі

Поети, нас що торкнулися, усе:

И Лермонтов, і Байрон, і Мюссе.4

И чи був я неуважний від природи,

Або соромливий, не можу сказати,

Але до жінок не горнувся я в ці роки,

Його ж і Гегель сам не міг угамувати;

Ледве жінки лише не зовсім уродглядишь, закоханий, уже закоханий знову. На лекції йдемо — сварюся я досхочу, А він вприпрыжку по порожньому полю.5

По святах езжали до старих

Різні шанобливі особи

З товаришів по службі старих і їх дам,

Бувала також млосна дівиця

З інститутських — за її словами,

Був Ламартин усіх яскравіше, як денн –

Дві дівчинки — і ту, що сполотній, Кликала господарка хрещеницею своєї.6

Здійснювали роки своє звичайне коло,

Гамлет — Мочалов тряс нас бурхливо,

На фортепьянах игрывал мій друг,

Певала Ліза — і часом непогано –

И йшла надвечір. — Але раптом

Долі струснулася фатальна урна.

“Ви чули? А я від них самих.

Адже до Лизаньке присватався наречений!7

Не говорять худого про нього.

З маєтком, хоч невеликого чинові;

У генерала служить свого,

Поводиться як повинне дворянинові:

Ні бридких карт, ні іншого чого.

Срібну подарую кошик

Я їй свою більшу. — Що ж мені дати?

Я хресна, а не рідна мати”.8

Наречений! наречений! Коляска під ґанком.

Батько й дочка входять із офіцером. –

Не вийшов ростом, не гарний особою,

Але міг би бути товаришам прикладом:

Весь раздушон, чуб стирчить вихром,

Стирчать вуси вишуканим манером,

И комір як жар, і білий кант,

И цукру белее аксельбант.9

“От, Лизанька, бог дав і женишка!

А ви її, мій милий, бережіть:

Дитина адже! Трошечки дика,

Недосвідчена, — на нас вуж вибачайте”.

А мені її батько:”Ви старого

Утіште, ви і їй не відмовте:

Ми з Лизою зважилися вас просити

Із хрестовим братом боярами бути.10

Ти, Лизанька, уже попроси сама,

Ви, здається, один одному не чужі,

Стародавньою дружбою зв’язані вдома,

А с хрещеним братом навіть і рідні”.

— “Я вас прошу”. — “Ах, боже, справи тьма.

Пора й далі, люди молоді,

И к тіточці мені потрібно вас зазвістка. –

Так по руках?” — “Дякую за честь”.11

Горить вогнями весь іконостас

Кришталеве блищить панікадило,

И диякона за хором чутний бас…

Вона коштує й віка опустила,

Але так бліда, що вражає око;

Перелякана ль вона, иль засумувала?

Ми стали ланцюгом всі, щоб народ

На наших дам не налазив уперед.12

“Де ж моя хустка? — старий викликнув наш. — Дай мені хоч свій; віддам тобі на балі. Що возишся! Так чи незабаром подаси? Ну, дайте ви, хоч ви б відшукали”. — “Так не знайду”. — “От завели cache — cache!” — “И в мене! І в мене украли!” — “Обчистили? Народец — Те який!” Весь наш ланцюг без носових хусток.13

Коштую так мигцем на неї гляну.

Знати, від свіч їй томно — від вигару.

И шкода — шкода мені її одну,

Але шкода тож індійського фуляру. –

“А не таку б емуу, –

Мабуть, що вона йому не пари”. От повели їх навкруги нарешті, И я тупцюю, тримаючи над нею вінець.14

Усе кінчено. Порожніє божий храм. –

Подробиць вуж не пригадаю далеві,

Але пам’ятаю, що з товаришем я там,

У них у будинку, на весільному їхньому балі.

Коштую у вітальні напівсвітлій сам,

А музика гримить і танці в залі.

Не знаю, що сказати, а переді мною

Давня подруга молодої.15

“Пойдемте вальс! Ви не хочете? Немає?

Але ви повинні, — адже я вознегодую…

Ви гніваєтеся за давешний відповідь?”

— “Я не гніваюся; я просто не танцюю”.

— “Ну, дайте ж руку! сваритися не слід.

Та до серця ближче. Руку ту — іншу”.

И без рукавички стала клопотати,

Щоб з моєї руки рукавичку зняти.16

Але отут товариш мій влітає у двері:

“От де вони! Куди запропастились!

Вас кавалер, як розлютований звір,

Усюди шукає. — Ви б поквапилися.

Так ти — те що? Не кисни хоч тепер,

Ступай за мною; там немов роздратувалися”. — “Ні, уже звільни. Тобі воно під стать, Ти по полю давно звик танцювати”.17

От гримнула мазурка. — Я дивлюся,

Як королева середньовічна,

Вся в оксамиті, туди, де я сиджу,

Сама йде поспішно молода

И говорить: “Пойдемте, я прошу

Вас на мазурку”. Голову змінюючи,

Я подав руку. Входимо, — стільців шум,

И музика гримить своє рум — рум.18

“Ви, здається, не в дусі?” — “Я? Нітрохи,

Навпроти, я повеселитися рада

Востаннє. — И молоді груди

Дихнула пекуче. — Мені движенья треба:

Без утоми помчимося! відпочити

Встигну після, там, у гортані пекла”.

— “Так що ви говорите?” — “Вірте мені,

Я не в маренні і я у своєму розумі.19

А хоч у маренні, безгрішне це марення!

Несчастию не я тепер провиною,

И говорити про нього вже лід, –

Умру й таємниці цієї не відкрию. Отут маменька винуватниця всіх лих: Розпорядитися їй хотілося мною. Я піддалася, все життя свою сгубя. — Я закохана давно!” — “У кого?” — “У тебе!”20

И ми неслися під полум’яні звуки,

И — боже мій — як дивно гарна

Вона була! і міцно наші руки

Стискувалися, — і назустріч до неї душу

Моя неслася в томленьи нового борошна.

“И я тебе люблю! — ледь дихаючи,

Я повторював. — Що нам людська злість!

Глянь в очі мені; твій, — я твій до труни!”21

Що було далі, важко говорити

И совісно. Довелося нам поневоле

З товаришем усерднее ходити

У будинок, де бували рідко ми дотоле.

Той усе вином намагався почастувати;

П’єш, і душу стискується від болю,

Так до всеношної поспішаєш, щоб як — небудь

Хоч видали разок ще глянути.22

Пр солодкий, нас знайомий шерех плаття

Улюбленої жінки, про, як ти милий!

Де б міг йому подоба прибрати я

З радостей земних? Весь серця запал

До нього летить, розкинувши объятья,

Я в ньому розквіт якоїсь знаходив.

Але у двадцять років — як несказанно доріг Красномовний, легкий цей шерех!23

Любити завжди втішно, але писати –

Така пристрасть у люблячих до чого ж?

Адже це прямо справу видавати,

И нічого не видумаєш гірше.

Здавалося б, ну як не помышлять

Про брата, про батька або про чоловіка?

У затьмаренні закохані розуми –

И ревно писали теж ми.24

Я пам’ятаю жваво: у самий Новий рік

Вона мені пише:”Я одна нудьгую.

Чоловік їде в клуб; я вийду у воріт,

Одягнена крестьянкою, і до чаю

Прийду до тебе. Коли запитає ваш народ,

Вели сказати, що з рідного краю

Зайшла до тебе кормилицына дочка.

Укутаюся — і не помітять у ніч”.25

З товаришем переглянулися ми.

Хоча не дуже прудкі були самі,

Але бачимо ясно: цієї метушні

И бабуся не розведе бобами.

Практичні справді розуми!

Знайшли результат: виряджатися мужиками!

Голубушка! Я кликати її не міг:

Я не себе — її я поберіг.26

А час ішов. Хто любить так, не знає,

Чого він чекає, чим думка його кипить.

Запитаєте ви в будинку, що палає:

Чого він чекає? Не чекає він, а горить,

И темний дим весь іскрами миготить

Над ним, а він весь пышет і коштує.

чиНадовго вогні й іскри ці?

чиНадовго? — Надовго ль геть усе?27

Один раз ми сиділи нагорі

З товаришем, кручена в думах ніжних.

Раптом покоївка. — Вся хустка в снігу,

Особа в їй блідіше пластівців сніжних.

“Так що ти?” — “Усе пропало! Бути гріху;

Всі листи відшукав він у нотах колишніх,

Так як пішов, — у столах, у шкапах, у трюмо И в туфлях навіть, глядь, — сидить лист.28

Під лемент його й гамір отут гірких сліз

З девичьей я чула чимало.

чиНе тріснув її проклятий пес!

Він сам пішов. Злякано написала

Вам отут вона. — Не пам’ятаю, як доніс

Мене господь. Відповідь я обіцяла.

Прочитайте ж; а я поки піду

И за хвірткою стану — почекаю”.29

Читаю: “Усе провідав цей звір.

З тобою він стрілятися, вірно, стане;

И якщо ти вб’єш його тепер –

Тоді, тоді й счастие настане.

Я вірую, ти теж серцем вір,

Воно мене, я знаю, не обдурить.

Я втечу в село за тобою,

И там твоею стану я дружиною.30

А післязавтра у вісім приходь

На монастир і стань там у забору

И на хвіртку з вулиці дивися –

Хоч на годинку піду з — підзора, –

Стій там у тіні й терпляче чекай. Як вісім стане бити, прийду я незабаром. Недарма злі бачила я сни! Але вір ти мені, ми будемо врятовані”.31

Без досвіду, без грошей і без сил,

У чиїх грудей я міг шукати спасенья?

Срібний я кубок свій схопив,

Що подарувала мати мені в день рожденья,

И пінкову трубку, що зберігав

У чохлі, як рідкість, повну значенья,

Був і бінокль туди ж залучений

И с репетиром золотий Нортон.32

Тобі в могилу тиху привіт,

Мій старий друг, я, старець, посилаю.

Ти був у нас деканом багато років,

До тебе, бувало, їду й читаю

Я грішні вірші, пускаючись у світло,

И за північ ми за склянкою чаю

Сидимо, вникаємо в римського співака…

Тебе любив і шанував я як батька!33

Навіщо всю дрянь до наставника я віз?

Але лише ввійшов, він крикнув мені: “Що з вами?” Я пояснив як міг, повеся ніс, И раптом, як хлопчик, залився слізьми. Мене він обійняв і майже доніс До крісла. Сам він з вологими очами И с лагідним мовленням, полною любові, Став угамовувати ридання мої.34

“Урятувати її!” — я тільки міг повторювати.

” Урятувати — Те потрібно вас, — розбудувати цю

Божевільну спробу. Закласти

Негайно я накажу карету…

Інспектори вас у карцер посадити

Я попрошу на місяць по секреті.

Коли своєї не жаль вам голови,

Те хоч її — те не губите ви”.35

Давно коштую, хвилюючись, на годинниках,

И дивиться яскраво місяць із твердіні синьої,

Спить монастирський двір у його променях,

Із церковних дахів блищить колючий іній.

чиВдасться їй вирватися — те? Ах!

И дурня такого бути рабинею!

На дзвіниці рівно вісім б’є;

От заскрипів злегка сніжок… Іде!36

Відкинула покрив вона із чола,

И місяць світлом лик їй обдав чистий.

Уже моїх колін її підлоги

Стосується своєю хвилею пухнатої,

И на плече до мене вона лягла,

И разом коло осягнуло мене запашний:

И молодість, і тремтіння, і краса,

И в поцілунку завмерли вуста.37

И я ввірвався в цей мир квітів,

Чарівний мир живих пахощів,

Гарячих сліз і вуст, мовлень без слів,

Мир счастия й палких сподівань,

Де як у сні таємничий покрив

Від нас приховує всю юдоль роздирань.

Не можна душею й блякну цвісти, –

Я в ця мить не могла сказати “прости”.38

А вам не жаль? Чого? — запитати б треба: Що був я дурний, або що став розумній? Яка ж за це мені нагорода? Бувало, точно, і не спиш ночей, Але солодкий був і самий кубок отрути; Зате тепер чим далі, тим горчей: Всі ті ж рейки й машина та ж, И мчить тебе, як валіза в багажі.39

Дня через дві господарок за столом

Раптом говорить: “А наші молоді

Виїхали — і старі вдвох

Залишилися. Він сказав, що там більші

У селі турбота в них. Навкруги

Відмінок худоби, і є справи інші.

А ви чим ситі, молодий народ,

Що крапельки ви не берете в рот?”40

Потім, — потім настав кінець. А ви

Простите, якщо казка набридла.

Я незабаром сам виїхав з Москви,

И мені писали: Ліза овдовіла.

Пізньої шукав я милостей удови,

Але свидеться вона не захотіла.

Бовтали — там… якийсь генерал…

А може бути, хто говорив — збрехав.1884